Це нас трохи заспокоїло, ми навіть розсміялися. Армітейдж запитав, з чого сміємося, і ми заспокоїлися остаточно, бо зрозуміли, що маємо над ними перевагу: можемо спілкуватися в спосіб, для них не доступний. Я сказав йому: «Та дурниці», — і ще раз легко стиснув Дікові руки. І це допомогло. Я… допоміг йому, полегшив муки. Отоді я зробив це вперше. Вперше перед тривалим забігом. Частково це пояснює, чому я завжди такий втомлений. Усе це полегшення дуже виснажує.
Армітейдж та решта завели нас усередину. Склад був порожній, але в дальній стіні видніли двері, на яких крейдою було написано три слова, обмальовані довкола зірочками й серпиками. «СТАНЦІЯ „КРАЙ ГРОМУ“». Але станції не було: ні колій, ні автобусів, ні дороги, крім тієї, якою ми приїхали. Обабіч дверей були вікна, а за ними нічого, крім менших споруд: порожніх сараїв, від одного лишився сам обгорілий каркас, — і низькорослих кущів, закиданих сміттям.
«Навіщо нам виходити на той бік?» — спитав Дейв Ітевей, і один із супутників Армітейджа відповів: «Побачите».
«Дами вперед», — сказав Армітейдж і відчинив двері.
На тому боці було темно, але не так, як надворі за стінами складу. Темінь там була темніша. Якщо ви бачили Край Грому вночі, то розумієте, що я маю на увазі. І звуки звідтіля долинали інші. Друзяка Дік раптом передумав і розвернувся до входу. Але один з чоловіків витяг пістолет. І я ніколи не забуду, що сказав тоді Армітейдж. Бо його голос звучав… добродушно. «Відступати вже пізно, — сказав він. — Тепер ви можете йти лише вперед».
І здається, саме тоді я зрозумів, що всі ці домовленості про шестирічний план і поновлення контракту за нашої згоди були просто пасткою для простаків, як сказали б мій друг Боббі Ґарфілд і його друг Саллі-Джон. Але прочитати це в їхніх думках ми не могли. Бо вони всі носили капелюхи. Ницого чоловіка (чи жінку) ніколи не побачиш без капелюха. Чоловічі були схожі на старі фетрові, такі капелюхи в ті часи носили всі, але то були не звичайні головні убори. То були капелюхи розумак. Хоча доречніше було б їх назвати капелюхами проти розумак. Такий капелюх глушить думки людини, яка його носить. Якщо ти спробуєш промацати того, в кого він на голові…. «промацати» — це слово Дінкі, так він називає читання думок… то почуєш лише глухе бубоніння, під яким звучить шепіт. Дуже неприємно це слухати, майже так само неприємно, як дзвіночки тодешу. Якщо ви їх чули, то розумієте, про що я. Вимагає забагато зусиль, а зусилля для телепатів у Алгулі — річ небажана. От у чому Руйначі справді зацікавлені, леді й джентльмени, то це в тому, щоб заплющувати очі, аби вижити. Катастрофа, якщо дивитися збоку. Є ще одне, чого не схвалюють більшість Руйначів. Досить часто в містечку можна почути вислів, маленький віршик, або прочитати його, написаний крейдою на стінах: «Приємного круїзу, вмикайте вентилятор, працюйте над засмагою, вам нічого втрачати». Це означає щось більше, ніж «сприймайте все простіше». Цей взірець кошмарної писанини натякає на дещо вкрай неприємне. Цікаво, чи ви це помітили.
Едді зрозумів, що бачить прихований зміст тих рядків, і подумав, що з його брата Генрі вийшов би справдешній Руйнач. Звісно, за умови, що йому дозволили б узяти з собою героїн і всі альбоми «Кріденс Клірвотер Рівайвел».
Тедова пауза затягнулася, але потім пролунав сумний сміх.
— Здається, час мені трохи підкоротити свою довгу розповідь. Вистачить і того, що ми зайшли в ті двері. Якщо ви проходили у не зовсім справні двері, то змогли на собі відчути, що це не надто приємно. Але двері між Санта-Мірою в Каліфорнії й Краєм Грому були в хорошому стані, кращому, ніж багато порталів, якими мені довелося користуватися в майбутньому.
Спочатку нас оточувала лише темрява і долинало виття тварин, яких тахіни звуть пустельними собаками. Потім спалахнуло світло, і ми побачили цих… цих істот з головами птахів, горностаїв, одного з бичачою головою, при рогах і такому іншому. Джейс закричав. Я теж. Дейв Ітевей розвернувся і хотів було тікати, але Армітейдж ухопив його й тримав міцно. Та якби навіть він цього не зробив, куди було тікати? Назад у двері? Вони вже зачинилися, та й пропускали лише в один бік, наскільки я знаю. Єдиною з нас, хто мовчав, як партизан, була Таня. Вона глянула на мене, і в її очах я прочитав полегкість. Бо тепер ми знали, розумієте. Прояснилося не все, але ми мали відповідь на два найважливіші питання. Куди ми потрапили? До іншого світу. Коли повернемося? Ніколи в житті. Наші гроші лежатимуть у «Морському банку», поки не набіжать мільйонні відсотки, але ніхто їх так і не витратить. Ми застрягли тут надовго.
Неподалік стояв автобус, за кермом якого сидів робот на ім’я Філ. «Мене звати Філ, я старий, як стіл, але найліпше — що ще не дебіл», — сказав він. Від нього пахло блискавкою, і зсередини долинало немилозвучне клацання. Старий Філ уже мертвий, його викинули на звалище для поїздів і роботів разом з багатьма іншими, лише Богу відомо, скільки їх там. Але не сумніваюся, що тим, хто все це почав, вистачило машин, щоб довести задумане до кінця.
Коли ми вийшли в Краї Грому, Дік зомлів, але на той час, коли перед нашими очима загорілися вогні поселення, вже прийшов до тями. Таня тримала його голову на колінах, і я добре пам’ятаю, як вдячно він на неї дивився. Нам часто врізаються в пам’ять якісь дивні речі, правда ж? Біля воріт нас розподілили: по гуртожитках, кімнатах, подбали про те, щоб нас нагодували… і чорт забирай, вечеря була чудова. Перша з багатьох.
Наступного дня ми пішли на роботу. І, за винятком моєї маленької «відпустки в Коннектикуті», працювали відтоді постійно.
Знову настала пауза. Потім:
— Бачить Бог, відтоді ми працювали без перерви. І хай Бог простить, більшість із нас були щасливі. Бо єдине, чого вимагає талант, — це застосування.
Він розповідає їм про свої перші зміни в Читалці і про те, як він збагнув — не поступово, а майже одразу, — що жодних шпигунів вони не шукатимуть і думок російських вчених не читатимуть теж, «жодної космічної дурні», як сказав би Дінкі (до речі, коли їх привезли, Дінкі в Алгулі ще не було, хоч Шимі вже був). Ні, займаються вони тим, що руйнують щось. Це «щось» він відчуває не лише в небі над Алгул Сьєнто, а й усюди, навіть під ногами.
Втім, він задоволений. Їх смачно годують, та й потрахатись час від часу він не проти, хоч сексуальні апетити з роками і втихомирилися. Доводиться лише нагадувати собі, що секс із симуляторами — це та сама мастурбація, просто з додатковим приладдям. Але якщо вже на те, то він, як більшість чоловіків, що вели мандрівний спосіб життя, спав лише з повіями і міг би засвідчити, що секс із ними теж не надто відрізнявся від мастурбації. Ти просто засаджуєш їй якомога глибше, з тебе стікає піт, вона стогне «Так, так, так», а сама в цей час думає, чи не треба їй заправити бензобак, і намагається пригадати, в які дні діють бонуси в «Червоному і білому». Як і в більшості випадків у житті, доводиться підключати уяву, і що-що, а візуалізація — це, дякувати Богу, Тедів коник. Йому подобається мати дах над головою, подобається товариство — звісно, охоронці трохи псують враження, але він вірить їм на слово, коли кажуть, що їхня робота — стежити, щоб нічого поганого не прийшло ззовні, а не лише за тим, щоб Руйначі не втекли. Більшість «колег» йому теж подобаються, і за рік-два до нього приходить усвідомлення, що вони дивним чином його потребують. Він може їх утішити, коли їм невідь від чого стає страшно. Він здатен тихою годинною розмовою розігнати хвилю нудьги за домом. Авжеж, це добре. Можливо, все, що відбувається, — це добре, бо відчуття таке, що нічого поганого вони не роблять. Сумувати за домом — це так по-людськи, але руйнування — це щось божественне. Він намагається пояснити це Роланду та його ка-тету, але ніяк не може дібрати вдалий образ для порівняння. Найточнішим для цього відчуття йому видається такий опис: це ніби нарешті дотягтися до того недосяжного місця в себе на спині, яке свербить, ненав’язливо, але постійно, доводячи до сказу. Йому, як і решті товаришів, подобається ходити до Читалки. Його тішить відчуття, яке з’являється від перебування там, запах дорогого дерева і дорогої шкіри, пошуки… пошуки… а потім раптово — ааххх. Почалося. Ти руйнуєш, і руйнувати — це божествено.
