Не знаю, чи можете ви собі уявити весь той жах, що охопив мене, коли я дізнався, що насправді роблю в Читалці. Коли невинно дряпаю щось там угорі. Хоча я завжди знав, що роблю щось важливе, я просто це знав.

Але було ще одне, щось страшніше, про що я навіть не підозрював, те, що стосувалося лише мене. Я знав, що чимось відрізняюся від решти. Перш за все тому, що я був єдиний Руйнач, в кому лишилася крихта співчуття. Коли їм стає страшно, то приходять вони, як я вам уже казав, до мене. Таню й Джої Растосовича одружив Пімлі Прентис, головний. Він наполіг на цьому, не хотів навіть слухати заперечення, торочив, що це його привілей і обов’язок, бо він тут як капітан круїзного лайнера. І, ясна річ, вони дозволили йому це зробити. Але опісля прийшли до мене в кімнату і Таня попросила: «Теде, одружи нас ти. Тільки після цього ми будемо справді одружені».

Іноді я питаю себе: «Невже ти справді думав, що лише цим вирізняєшся? Після того, як почав спілкуватися з Трампасом і слухати його думки щоразу, коли він піднімав шапочку, щоб почухатися, ти справді думав, що трохи жалощів і трохи любові в твоїй душі були єдиним, що різнило тебе від інших? Чи ти дурив себе і щодо цього також?»

Я точно не знаю, але мені здається, що за цим пунктом звинувачення я не винний. Я справді не розумів, що мій талант сягає значно далі, ніж промацування і руйнування. Я — те саме, що мікрофон для співака чи стероїд для м’яза. Я… підсилюю їх. Скажімо, є одиниця вимірювання сили, назвімо її дарком, згода? П’ятдесят-шістдесят людей у Читалці здатні без мене видати п’ятдесят дарків за годину. А зі мною? Сила може зрости вдесятеро, до п’ятисот дарків за годину. Причому одразу.

Прослуховуючи голову Трампаса, я розвідав, що мене вважають здобиччю століття, а може, навіть усіх часів, що я справді незамінний Руйнач. Я вже допоміг їм знищити один Промінь, а тепер на кілька століть полегшував роботу над Променем Шардика. А коли зникне Промінь Шардика, леді й джентльмени, то Ґанів протримається недовго. А коли Промінь Ґана також згасне, Темна вежа впаде, всьому сущому настане кінець і саме Око існування осліпне.

Як мені вдалося не виказати свого жаху перед Трампасом, я не знаю. А я маю причини вважати, що тримати незворушне лице зумів не так добре, як думалося тоді.

Я розумів, що треба тікати. І саме тоді до мене вперше прийшов Шимі. Я думаю, він весь цей час читав мої думки, хоча навіть зараз не маю в цьому певності, та й Дінкі теж не має. Все, що я знаю, — що якось уночі він прийшов до мене в кімнату і спрямував мені подумки сигнал: «Я зроблю для тебе дірку, сей, якщо хочеш, і ти можеш піти світ за очі». Я спитав, що він має на увазі, але у відповідь він просто подивився на мене. Дивно, як багато можна сказати одним поглядом, правда? Не сумнівайся в моїх розумових здібностях. Не марнуй мого часу. І свого теж не марнуй. Всі ці думки я прочитав не в його голові. Я побачив їх у нього на обличчі.

Роланд гмикнув на знак згоди. Погляд його блискучих очей був прикутий до бобін магнітофона, що оберталися.

— Але я все-таки запитав у нього, куди приведе мене та діра. Шимі не знав — сказав, що доведеться покластися на випадок. Довго я не розмірковував. Боявся, що знайду причини залишитися. Я сказав: «Давай, Шимі, переправ мене світ за очі».

Він заплющив очі, зосередився, і раптом куток моєї кімнати зник. Я побачив машини, що проминали нас, спотворені, але справдешні американські машини. Більше я не сперечався і питань не ставив, а просто пішов уперед. Я не був певен, що зможу пройти в той, інший світ, але на той час мені вже було просто байдуже. Смерть видавалася мені найкращим виходом з ситуації. Принаймні вона вповільнить їм роботу.

Та перед тим, як я зробив вирішальний крок, Шимі передав мені думку: «Знайди мого друга Вілла Деаборна. Його справжнє ім’я — Роланд. Його друзі мертві, та сам він живий, я це знаю, бо чую його. Він стрілець і тепер має нових друзів. Приведи їх сюди, і вони змусять поганих людей перестати кривдити Промінь, так, як він зупинив Джонаса і його друзів, коли вони хотіли мене вбити». Для Шимі та думка була як ціла проповідь.

Я заплющив очі й ступив уперед. На коротку мить здалося, що мене щось перевернуло й поставило на голову, але не більше. Жодних дзвіночків, жодної нудоти. Було насправді доволі приємно, а надто якщо порівнювати з дверима в Санта-Мірі. Я вийшов, чи краще сказати — виповз на колінах і руках, біля шосе, по якому раз у раз шурхотіли машини. Неподалік у бур’яні перекидало вітром шмат газети. Підібравши його, я побачив, що опинився у квітні тисяча дев’ятсот шістдесятого року, майже через п’ять років після того, як Армітейдж і його приятелі погнали нас, як череду, через двері в Санта-Мірі. Опинився на іншому боці країни. Я тримав у руках аркуш гартфордської газети «Куранти». А шосе виявилося автомагістраллю Меріт-парквей.

— Шимі може створювати магічні двері! — вигукнув Роланд. Слухаючи Тедову розповідь, він одночасно чистив свій револьвер, але ця новина так його вразила, що він відклав зброю вбік. — От що таке телепортація! Ось що воно означає!

— Цить, Роланде, — шикнула на нього Сюзанна. — Мабуть, це його пригода в Коннектикуті. Я хочу послухати.

Але почути Тедову розповідь про пригоди в Коннектикуті їм так і не вдається: він просто каже, що це «вже геть інша історія», і повідомляє, що піймали його в Бриджпорті, коли він намагався назбирати грошей, щоб зникнути назавше. Двоє ницих заштовхали його в машину і відвезли в Нью-Йорк, у ресторан «Діксі-Піґ». Звідти — у Федік, а вже з Федіка — до станції «Край Грому». Зі станції його повезли прямісінько в Девар-Тої, о Тед, як ми раді тебе бачити, ласкаво просимо назад!

Четверта касета вже на три чверті прослухана, Тед настільки захрип, що майже не може голосно говорити. Але, попри це, хоробро продовжує.

— Поки мене не було, час здійснив один зі своїх непередбачуваних стрибків уперед, хоча не так вже й довго я був відсутній. Тумму О’Теґо відкликали, напевно, через мене, його місце посів Прентис з Нью-Йорка, кі’-дам. Вони з Фінлі десятки разів допитували мене в кабінеті начальника. Фізичних тортур не було — мабуть, вони досі вважали, що я надто важливий, аби мною ризикувати, — зате був величезний дискомфорт і постійні ігри розуму. Вони також чітко дали зрозуміти, що в разі, якщо я знову втечу, моїх друзів у Коннектикуті стратять. На що я відповів: «Ви що, хлопці, дурні? Якщо я продовжуватиму роботу, їм усе одно кінець. Усім кінець, за винятком хіба що того, кого ви звете Багряним Королем».

Прентис склав пальці обох рук дашком (це його прикра звичка) і сказав: «Не знаю, так це чи ні, сей, але якщо правда, то коли нам настане, як ви кажете, „кінець“, ми не відчуємо жодного болю. А от маленький Боббі й маленька Керол… не кажучи вже про матінку Керол і друга Боббі, Саллі-Джона…» Закінчувати не було потреби. Я досі не знаю, чи вони зрозуміли тоді, що тими погрозами на адресу моїх юних друзів налякали мене до смерті. Налякали і разом з тим розлютили до сказу.

Усі їхні питання зводилися до того, що їм справді потрібно було з’ясувати: чому я втік і хто мені допоміг. Я міг би вдатися до старого перевіреного у військових способу «ім’я, звання, особистий номер», але вирішив дати трохи розгорнутішу відповідь. «Мені захотілося втекти, сказав їм я, після того як я випадково впіймав проблиск думки одного з охоронців кан-тої про те, що ми робимо насправді, і це мені не сподобалось». Що ж до того, як я вибрався… я сказав, що не знаю. Просто заснув, а прокинувся на узбіччі Меріт-парквей. Спершу вони підняли цю історію на глум, але згодом майже повірили в неї— найперше тому, що в моєму виконанні вона завжди звучала однаково, без жодних змін, хоч би скількома питаннями вони мене бомбардували. Ну, і, звісно, вони знали, якою силою я був наділений і наскільки відрізнявся від решти Руйначів.

«Тобто ви, сей, вважаєте себе підсвідомим телепортом?» — запитав у мене Фінлі.