А Род тим часом тільки те й робив, що волав пронизливо, майже фальцетом. З усього вереску вона зуміла розібрати лише кілька слів: хайл, Роланд, Ґілеад і Ельд.

— Хто-небудь, заткніть йому пельку! — закричав Дінкі, і до всезагального вереску долучився з гавкотом Юк.

— Не зважай на Рода, тримай Шимі ноги! — відрізав Тед. — Треба його знерухомити!

Дінкі теж опустився на коліна і вхопив Шимі за ноги: одна тепер була боса, на другій ще тримався сміховинний гумовий мокасин.

— Юку, цить! — шикнув Джейк, і тваринка послухалася. Але пози не змінила: лапи широко розставлені, живіт майже притискався до землі, шерсть настільки розпушилася, що Юк, здавалося, збільшився в розмірах удвічі.

Роланд припав до землі біля голови Шимі, спираючись ліктями на гостре скелля, і забурмотів йому щось на вухо. З його слів Сюзанна розчула дуже мало — заважав своїм вереском Род, але розібрала «Вілл Деаборн», і «Все добре», і начебто «Відпочивай».

Хай що сказав йому Роланд, слова, здавалося, подіяли. Вона побачила, як Дінкі трохи відпускає ноги колишнього прислужника корчми, але залишається насторожі, готовий будь-якої миті стиснути їх, якщо Шимі знову засмикається. М’язи рота Шимі теж розслабилися, і зуби розімкнулися. Шмат дерева, настромлений на його верхні різці, наче завис у повітрі. Сюзанна обережно зняла його й зачудовано подивилася на закривавлені дірки, що лишилися в м’якому дереві, деякі з них завглибшки півтора дюйма. Язик Шимі вивалився з рота і звисав набік, нагадуючи їй Юка на відпочинку, коли той спав на спині, розкинувши лапи на всі боки компаса.

Гамір влігся. Тепер лише Род бубонів швидко-швидко, як ведучий аукціону, та ще Юк тихо гарчав, стоячи в захисній позі біля Джейка й дивлячись на новоприбулого звуженими очима.

— Закрий рота і не шарпайся, — сказав Роланд Роду і додав кілька слів іншою мовою.

Род завмер на півдорозі до чергового удару лобом. Не опускаючи задертих догори рук, витріщився на Роланда. Едді помітив, що замість половини носа у нього був велетенський чиряк, червоний, наче стигла полуниця. Род затулив очі коростявими брудними долонями, неначе від стрільця линуло нестерпно сліпуче світло, і впав на бік. Підтягнув ноги до грудей і лунко при цьому перднув.

— Голос народу, — пожартував Едді, і Сюзанна розсміялася. Після цього знову запала тиша, яку переривали хіба що завивання вітру знадвору, ледь чутна мелодія з Девар-Тої та далекий гуркіт грому, те перекочування кісток.

Минуло п’ять хвилин, і Шимі розплющив очі, сів і роззирнувся навколо з приголомшеним виглядом людини, яка не розуміє, де знаходиться, як сюди потрапила і чому. Потім його погляд натрапив на Роланда, і нещасне змучене обличчя просвітліло від усмішки.

Роланд відповів усміхом і простягнув руки.

— Ти підійдеш до мене, Шимі? Якщо ні, то я сам тебе обійму.

Шимі навкарачки підповз до Роланда (темне брудне волосся спадало йому на очі) й поклав голову стрільцеві на плече. Сюзанна відчула, як очі пощипує від сліз, і відвела погляд.

Невдовзі Шимі сидів, притулившись спиною до стіни печери. За подушку для голови й спини йому правив дбайливо підкладений чохол із «прогулянкового трайка Сюзі». Едді запропонував йому содову, але Тед сказав, що краще дати йому води. Першу пляшку «пер’є» Шимі вихлебтав за одним заходом і тепер посьорбував другу. Всі решта пили розчинну каву, за винятком Теда: він цмулив «нозз-а-лу» з бляшанки.

— Не знаю, як ти це п’єш, — чесно зізнався Едді.

— «У кожного свій смак», сказала стара служниця, цілуючи корову, — відповів Тед.

І лише Дитя Родерика не смакувало жодного напою. Воно так і лежало там, де впало, — біля входу до печери, затуляючи очі руками. І легенько тремтіло.

Тед оглянув Шимі між першою й другою пляшкою води: виміряв йому пульс, зазирнув до рота, помацав череп, чи нема забитих місць. Щоразу він питав, чи не боляче, і щоразу Шимі урочисто хитав головою, не зводячи очей з Роланда. Промацавши всі ребра («Лоскотно, сей, дуже», — засміявся Шимі), Тед проголосив його здоровим, як бик.

Едді, якому було добре видно обличчя й очі Шимі в світлі газового ліхтаря, подумав, що це насправді величезна брехня.

Сюзанна готувала нову порцію яєць із порошку та яловичини. (Гриль знову подав голос: «Добавка, ге?» — спитав він підбадьорливо і схвально.)

— Вийдемо на хвилинку, поки Сьюз готує хавчик? — запропонував Едді Дінкі Ерншо, зустрівшись із ним поглядом.

Дінкі зиркнув на Теда, і той кивнув. Перевів погляд на Едді.

— Ходімо, якщо хочеш. Сьогодні вранці у нас трохи більше часу, але це не означає, що його можна марнувати.

— Я розумію, — сказав Едді.

Вітер зміцнів, але замість освіжити повітря, приніс ще гірший сморід. Колись, ще в школі, Едді їздив з класом на екскурсію на нафтоочисний завод у Нью-Джерсі й досі вважав, що гіршого запаху, ніж там, він не нюхав за все своє життя. Двох дівчат і трьох хлопців з його класу тоді знудило. А їхній екскурсовод лише добродушно розсміявся і сказав: «Пам’ятайте, що так пахнуть гроші. Це допомагає». Можливо, «Нафта й бензин Перта» досі очолювали його хіт-парад смердючок усіх часів, але тільки тому, що тутешній сморід ще не проявив себе на повну силу. А до речі, що в назві «Нафта й бензин Перта» видалося йому знайомим? Він не міг збагнути, та й, напевно, це не мало значення, але дивно, як усе повертається в цьому світі. Ні, «повертається» — не зовсім відповідне слово, чи не так?

— Відлунює, — пробурмотів Едді. — Оце вже точніше.

— Що, вибач? — перепитав Дінкі. Вони вийшли на стежку і дивилися вниз, на будівлі з блакитними дахами вдалині, і плутанину вагонів, і казкове маленьке село. Казкове, поки не згадаєш, що оточене воно потрійним дротом і через один виток пропущено електричний струм, який може вбити людину, яка до нього торкнеться.

— Пусте, — відмахнувся Едді. — Що це смердить, не знаєш?

Дінкі похитав головою, але показав рукою кудись за тюремне селище — у напрямку, що міг бути південним чи східним.

— Знаю лише, що там щось отруйне, — сказав він. — Якось я запитав у Фінлі, то він сказав, що там були заводи. Виробництво «Позитроніки». Знайома назва?

— Так. А хто такий Фінлі?

— Фінлі О’Теґо. Начальник безпеки. Права рука Прентиса. Його ще називають Горностаєм. Тахін. Хай би що ти планував, спершу треба погодити з ним. А вже він тобі влаштує солодке життя. Побачити, як він валяється мертвий на землі, — ото було б для мене всенародне свято. До речі, моє справжнє ім’я — Річард Ерншо. Збіса приємно познайомитися.

Едді потиснув простягнуту руку.

— Я Едді Дін. Тут, на заході від Пекоса,[67] мене знають як Едді з Нью-Йорка. Жінку звуть Сюзанна. Вона моя дружина.

Дінкі кивнув.

— Ага. А хлопець — Джейк. Теж з Нью-Йорка.

— Так, Джейк Чемберз. Слухай, Річ…

— Дякую за спробу, — всміхаючись, перебив він, — але надто довго я був Дінкі, щоб зараз щось міняти. Але могло бути й гірше. Якийсь час я працював у супермаркеті «Суперсейвер», то там був хлопець, який мав двадцять з чимось років, і його називали Джей-Джей-херовий-ді-джей. Його так називатимуть навіть тоді, коли йому стукне вісімдесят і він ходитиме з катетером.

— Ми до вісімдесяти не доживемо, — сказав Едді, — якщо не будемо хоробрими, добрими і нам не поталанить. Ні в цьому, ні в якомусь іншому світі.

Дінкі здивувався, потім спохмурнів.

— Твоя правда.

— Той хлопець, якого Роланд знає давно, має поганий вигляд, — сказав Едді. — Ти бачив його очі?

Спохмурнівши ще більше, Дінкі кивнув.

— По-моєму, ті маленькі криваві цятки в білках називаються петехії. Щось таке. — Потім, наче вибачаючись (що здалося Едді доволі дивним, зважаючи на обставини), додав: — Не знаю, чи правильно я назвав.

— Та як не назви, нічого доброго в цьому нема. І те, що його отак скрутило в корчах…

— Не надто приємні слова ти дібрав, — зауважив Дінкі.