— Можна подумати, ви не любите, раз приперлися сюди в таку рань!

— Чесне слово! — Мельник поклав розчепірену долоню правиці на серце. — Ось чесне слово — не люблю. Вірніше, раніше не любив. Тепер буду ходити плавати тільки рано і тільки — на це місце.

— Якщо ви думаєте, що я вас боюся, ви помиляєтеся, — білявка намагалася утриматися на місці — течія тягнула за собою. — Але якщо я ота просто перед вами вийду з води гола, ми посваримося. А сусідам сваритися не можна.

— Яким сусідам?

— Ми з вами сусіди. Я живу в будиночку навпроти вашого.

— Ага, це ви мені вчора кивали вночі?

— Не певна, що кивала, але принаймні бачила, як ви поверталися. Здається, ви були п’яний.

— Неправда — лише випивший. Від півпляшки коньяку не дуже-то сп’янієш.

— Ну, не знаю. Кому що. Мені, наприклад, цього досить, аби була така, як треба. А ви, до речі, в Люди ще вчора горілку купляли.

— Отак! Ви за мною стежите?

— Ще чого. Звичайна жіноча цікавість. Навпроти поселився молодий-інтересний, от я і вирішила — все одно до Люди отоварюватися піде. Ми всі до неї ходимо. Запитала про вас, вона каже — не знаю, що за один, але водку і коньяк купив.

— Це ви так із нудьгою боретеся? Здається, у вас будиночок на трьох...

— Нас було троє. Подружки втекли. Десь почули, що тут під водою потвора якась плаває і людей душить.

Білявка промовила це знічев’я, так, між іншим, наче потішну байку. Але Мельник відразу напружився — його несподівана співбесідниця була першою, хто сказав про це прямо.

— Ви в це вірите?

— До чого тут я? Бачите — лишилася. Дівчата змоталися, аж зашуміло. Так що нудьгувати сам Бог велів. Тільки я заплатила за три тижні, так свої гроші тут відсиджу.

— Скільки лишилося?

— Вісім днів.

— А подруги коли втекли?

— Чотири дні назад. А вам для чого?

— Так, про своє думаю...

Мельник справді думав про своє: вісім днів тому знайшли тіло Григорія Коцюби. З дивними слідами на шиї.

— І що, ніхто більше з бази не тікає? Потвори ніхто не злякався? Може, мені її злякатися?

— Чому? Кілька людей з’їхало, але справді дуже мало. Якось ця чутка не особливо розповзалася між людьми. Просто мої дівчата в село поїхали — за молоко домовлятися. Там від бабів почули, бігом повернулися, шмотки в сумки — і до побачення.

— Ви, значить, не з боязких...

— А ви не з розумних. Ми хіба не можемо потім поговорити, в більш придатній обстановці? Вода з ранку прохолодна. Хотіла підбадьоритися, а замість того через вас змерзла.

— Йду, йду, йду, — підняв руки догори Мельник, і вже збираючись забратися звідси, запитав ніби між іншим: — Так як вас звати, сусідко?

— Оля. Знайшли місце для знайомства! Дайте голій жінці з води вийти!

Купатися Віталію вже розхотілося. За всією інформацією треба їхати в село. Але перед тим подзвонити — за цими знайомствами із місцевими русалками час швидко минув.

На тому кінці дроту приятель з обласної міліцейської управи пообіцяв зробити все, аби установочні дані на молоду людину з погонялом, або, може так бути, що й прізвищем Лютий проб’ють ще до кінця дня. В крайньому випадку — до наступного ранку. Мельник старанно продиктував прикмети Лютого, ті, які встиг роздивитися. Заодно попередив — якщо на нього щось накопається, там поруч із ним обов’язково намалюються ще троє. Або хоча б двоє.

Насправді цей колега з головного управління Чернігівської обласної міліції міг запросто послати Мельника, тепер уже — цивільну людину, до того ж звільнену з органів, за всім відомою адресою. Більше того — навіть якби Мельник зараз ще працював опером, його так само могли послати. Нема чого робити відповідальному працівникові, майору на підполковничій посаді, окрім як особисто вирішувати проблеми опального сискаря. Все дуже просто: з Льошею Скрипником, до якого зараз дзвонив Мельник, вони вчилися спочатку в одному класі, потім — у школі міліції, а потім Мельник був свідком на весіллі Скрипника і хрестив його сина.

Ніхто не винен. Так уже доля розпорядилася, що більш активний Олексій Скрипник швидко зробив і продовжує робити непогану кар’єру. Опер з нього вийшов посередній, зате на адміністративній роботі він проявив себе з кращого боку. Тому й пішов у керівники. Це не заважало кумам регулярно спілкуватися. З рештою, навіть президент України своїх кумів намагався пристроїти. Бо кум — найголовніший родич, тут нема куди подітися. Правда, Скрипник нікуди Мельник не тягнув — знав, що друг дитинства краще ходитиме все життя в простих операх, ніж почне пнутися в начальство і гратися в апаратні ігри. Зате в Мельника опинилася своя людина в головній управі. Яка завжди може допомогти організувати щось без того, аби писалися десятки паперів і витрачався час на збирання купи резолюцій та закарлючок-віз. Папери, з рештою, завжди можна підготувати заднім числом, тим більше — якщо це треба кумові.

До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав — без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.

Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він — формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та просторі виявилося глибоко до лампочки. Але він так само дотримувався правил гри, тому поважно кивнув, не заперечуючи проти короткої відлучки Мельника з робочого місця.

Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.

Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає — може, те саме начальство його послало...

Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок — на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів — і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне — такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років — це точно.

Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі — по сімейних справах.

Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.

Тепер, виходить, нема кому рибу в хату приносити і на базарі продавати. Годувальника родина втратила.