— Останнє запитання — скільки? Ставка охоронця, чи...

— Чи. Давайте обговоримо це питання. Ще по коньячку? — Заруба простягнув руку до пляшки.

Навіть будучи опером, Віталій Мельник завжди брав у розробку потерпілого. Живий він чи мертвий.

Прокачати терпилу він вважав першочерговим завданням, причому не особливо приховував це від тих, хто вважався жертвою злочину. Терпили писали на нього скарги, і хоча стандартної форми такого документу ніхто не придумав, і жоден із них не був знайомий з іншим, висловлені в скаргах претензії були приблизно однакові. Мовляв, ми постраждали, нам завдали великих матеріальних та моральних збитків, а оперативний уповноважений, капітан міліції Мельник збирає про нас відомості і ставиться до нас так, ніби ми самі скоїли цей жахливий злочин проти себе. Словом, у такому дусі. Мельник отримував регулярні пістони за гальмування роботи по справі, і все одно вперто відпрацьовував разом з іншими й потерпілого.

Він мусив знати, чим той живе. Його звички. Коло його знайомих. Гастрономічні, алкогольні та інші пристрасті. Прізвища друзів, ворогів, коханок, коханців. Де він працює, яку отримує платню. Причому з’ясувати джерело фінансових надходжень, тобто роздобути інформацію, яку навіть доброчинні громадяни старанно приховують, в тому числі — від своїх рідних, Мельник вважав одним із основних своїх завдань.

Бо сьогодні крадуть лише гроші. І вбивають лише за гроші. Або за їхній еквівалент: квартири, машини, престижні посади, нарешті — дорогих коханок чи перспективних коханців. Навіть якщо хтось когось порубав сокирою із заздрощів, то позаздрив він тому факту, що жертва має більше грошей, аніж він сам.

Всі злочини, з якими за свою десятирічну оперську практику стикався Мельник, так чи інакше скоювалися через гроші.

Він і далі не вірив у нечисту силу. Чотирьох рибалок хтось вбив. Затягнув під темну воду Тихого Затону і тримав там, доки вони не захлинуться. Поки що це єдиний доконаний факт. А раз так, то навіть у річкової нечисті мусить бути причина систематичного нападу на мужиків, які ловлять у затоці рибу. Не рибки ж для них водяники з русалками пожаліли...

А раз Павло Заруба вважає, що вся ця потойбічна сила пробудилася заради того, аби чимось насолити персонально йому, то, значить, на то повинні бути реальні вагомі підстави. Виходить, йому треба більше дізнатися про свого несподіваного багатого працедавця.

Знову ж таки з власного досвіду Мельник знав: заможні люди або колись були „клієнтами” відділу по боротьбі з економічною злочинністю, який утворився з колишнього обєхєєса, або далі залишаються ними. Судячи з усього, свою трудову діяльність Заруба починав на малій батьківщині, тобто — в самому Чернігові або в області. Знайомі в потрібному відомстві в нього, як і в кожного опера, нехай колишнього, були. Лишалося тільки подзвонити, нагадати про себе і домовитись про зустріч.

Із майором Локотковим він зустрівся наступного вечора на Валу[2]. Раніше приятель не міг — міністерські перевірки запарили. Взявши по пляшці пива, вони розташувалися на лавці під деревами. Пиво було тепле — дівча у віконечку кіоску печально повідомила, що від спеки зранку полетів холодильник. І чомусь додала, ніби двоє незнайомих мужиків можуть їй чимось допомогти: приходив хазяїн, вірменин Вардан, і попередив — ремонтувати холодильник вона повинна за власний рахунок.

— Нічого собі, — свиснув Локотков. — І чого це так?

— Він мені не зарплату платить, а процент від виторгу, — дівча шморгнуло носом. — Значить, якщо в мене не буде холодного пива, я його мало продам. І так само мало зароблю. Холодильник у спеку — гарантія моєї зарплати, він так сказав.

— Може, ну його? Іншу роботу знайдеш?

— Нє. Таку саму знайду. Я ж некваліфікована... Тільки не кажіть нікому, — раптово стишила вона голос. — А то мене точно ніхто не візьме, тоді все. Я мамці в селі сказала, що в технікум поступила.

— Хоч поступала?

— І далі що? Зароблю трохи — і відразу в інститут.

Локотков купив у неї ще дві упаковки копчених кальмарів, і вже коли вони сіли, буркнув:

— Тьолка дурна, Вардан — мудило. Тільки на дурних закону не придумаєш, а на таких варданів закони не діють. По нашій лінії його не протягнеш, в нього з документами все гаразд. Податки платить, легальний підприємець. Більше того — у нас тут почали вірменів відпрацьовувати, так вони міністру Луценку скаргу настрочили: чернігівські правоохоронці переслідують приватних підприємців за національною ознакою. Націоналісти ми, коротше. Так що хай дівка зі своїм Варданом сама розбирається.

— Давай їй порадимо на зґвалтування подати, — Шульга ковтнув пива. — Він же, скотина чорна, сто пудів її кілька разів на тиждень безкоштовно дере на правах роботодавця.

— Щоб чорні її взагалі на лоскути порізали?

— Можуть порізати. А можуть домовитись — штука баксів відступного і ніхто ніякої заяви не бачив. Сімсот дівчині, триста — операм за послугу. Вона таких грошей у цього Вардана за рік не заробить.

— Ти збираєшся вирішувати її проблеми чи свої?

— Ні те, ні інше, — Мельник легко припинив світську розмову. — По вашому департаменту такий собі Павло Павлович Заруба ніколи не проходив? 

Локотков відірвався від пива, глипнув на приятеля зацікавлено.

— Ну, по твоєму колишньому департаменту він точно не проходив. У всякому разі, останніх років десять.

— Я тоді як раз після армії і школи міліції в розшук прийшов.

— Це я до того, чому ти раптом зацікавився шановним громадянином, бізнесменом та меценатом?

— Вони ще й меценат?

— А хулі! Опікає сімейний дитячий будинок. Купив їм двоповерховий дім за Черніговом і бусик-мінівен. Глава великого сімейства його під маршрутку переробив, зареєструвався я приватний підприємець і тепер з Чернігова на Київ і назад людей возить. Бач, скільки користі пан Заруба одним махом людям приніс. Так скажеш, чим він тебе зацікавив?

Мельник зробив великий ковток із пляшки, зажував шматочком кальмара.

— На роботу сватає. В охорону.

— Особистим охоронцем? Ростеш, Віталику!

— Та ні. Просто територію охороняти. В мене чорного пояса по карате нема, лише розряд по самбо. І то, здається, форму втратив з усім таким життям.

— Його мільйонер у службу охорони кличе, а він ще на життя скаржиться! Жлоб ти, Мельник, ось що я тобі скажу.

— Значить, Заруба — мільйонер...

— А чого ти дивуєшся? В нього обігового капіталу кілька сотень зелених мільйонів. Банкір, причому основний офіс не в Києві, як це не дивно, а в нашій провінції. В столиці, тільки не смійся, в нього філія. Ти з ним що, не в офісі зустрічався?

— В офісі. Тільки на дверях нічого не написано. Просто броньовані двері, чувак при вході, секретарка за комп’ютером в приймальній, і сам Заруба в кабінеті.

— Точно. Це все на Рокосовського[3]? Можеш навіть не кивати, знаю я це помешкання. Понти в Павла Павловича такі. От у солідних людей в офісах є кімнати для переговорів, а в нього — цілий окремий офіс для таких зустрічей. Він і телефон того переговорного офісу всім дає. Секретарка переключить на мобільний, якщо така потреба є. А немає — просто запитає, чи хоче він зараз із тим-то чи тим-то говорити.

— Значить, банкір. Ну-ну...

— А чого ти? Репутація в банку хороша. Інвестує гроші в будівництво. Квартири елітного планування, елітні приватні котеджі в заміській зоні, нежитловий фонд — це приміщення під офіси. Спонсор академічного камерного хору, до твого відома. При цьому з’являється лише на банкірських тусовках, і то — не завжди. В політику не лізе...

— Тепер всі лізуть, — відмахнувся Мельник. — Швидше за все, лізе, але непомітно для інших. Не каже просто, не афішує.

— Ну, цього я вже не знаю. Що тебе ще цікавить? Одружений другим шлюбом, дві доньки. Від першого дітей нема, перша дружина спилася, стояла на обліку в психдиспансері, два роки тому повісилася.