Тепер у голосі дзвенів метал. Та й прощальний потиск руки був відчутно сталевим.

17. „Я — смерть твоя!”

Уночі Мельник довго не міг заснути, і не тому, що досі боліли отримані в бою синці. Він по кілька разів прокручував у голові всю інформацію, отриману за останні дні, намагався вибудувати хоча б якійсь логічний ланцюжок, і поки що йому це не вдавалося.

Одна деталь аж ніяк не вписувалася ані в його доводи, ані взагалі в логіку.

Так усе виглядало коли не зовсім типово, то принаймні знайомо та звично з огляду на звичаї дня сьогоднішнього. Є четверо молоденьких відморозків, один із яких до того ж не раз судимий. Інші ще не нюхали нар, хоча не раз, напевне, опинялися на кілька годин у „мавпівнику” райвідділу чи звичайного міліцейського відділення, що лише додавало їм гонору. Один із цієї четвірки — місцевий. Тому дуже добре знає тутешні рибні місця. Пацани вирішують час від часу наїжджати до нього в гості, жерти-пити-засмагати, а заодно трошки піднімати копійку. Для цього треба лише вичистити чужі сітки та екрани, словом — поцупити чужий улов, продати його відпочиваючим, а то й взагалі вивезти в місто і реалізувати там. Проста математика — кілограм лящів тягне сьогодні гривень на вісім, це реально півтора бакси. За раз четвірка натирить рибки кілограмів на десять, коли не більше. Коротше, баксів двадцять за раз вони з води виловлюють.

Хтось може подумати, що це не так багато. В усякому разі за таку суму не вбивають. Але Мельник прекрасно знав — сьогодні вбити чи скалічити людину можуть і за двадцять гривень. Або просто так, заради дурної забави. В усякому разі він особисто переконався, причому останній раз — на власній шкурі: четверо пацанів під проводом свого ватажка Юри Лютого ще не склали ціни людському життю. Тому легко можуть забрати його просто так, задурно. А після того, випиваючи або покурюючи косячок, пригадувати вголос найбільш смачні подробиці розправи і дурнувато ржати при цьому. Лютий — справжній молодий вовк, для якого кілька ходок у зону вийшли не перевихованням, а кількома курсами кримінальної самоосвіти. Через те він такий злий, а приятелі його, включно з сільським парубком Чередою, так само не перевиховаються за гратами. Лиш дорослої злоби набудуть.

Нехай це прозвучить цинічно, та Мельник готовий був відповідати за свої слова і щиро вважав: кожного з них, особливо — Лютого, хіба могила виправить.

Значить, ця компашка успішно трусить чужий улов. Їх застають за цим зайняттям раз — і вони, ймовірно, вбивають свідка. Поки що вбити голими руками ніхто з них не готовий, вогнепальної зброї нема, тому простіше всього — накинутися стадом, завалити, оглушити, затягти у воду і тримати, поки людина не захлинеться. Швидше за все, ідею міг подати Лютик. Просто забити носаками означає відразу підставитися. А так піди доведи, що рибалка не сам потонув. До того ж якщо в кого гарний човен, можна собі забрати.

На користь цього припущення — знову ж таки наявність у компанії Колі Череди. Перша жертва, той самий власник імпортного човна, був не місцевий. Череда знав це, тому дав „добро” на привласнення човна і вільне користування ним. Адже раз ні в кого з місцевих такого примітного човника немає, то в очі він тут кидатися не буде.

Далі можливі варіанти. Перший — цуценятам просто сподобалося вбивати. Вони понюхали крові, їх за це не посадили, і вони відчули азарт. Мельник знав, як це буває, особливо — з такими потенційними відморозками. Тому всіх інших вони могли вбивати просто так, зі спортивного інтересу. Другий — свідків їхньої діяльності справді виходило дуже багато. Як не ховайся, а мужики-рибалки все одно вирахують злодіїв. Тим більше, що почалися вбивства козубських жителів — обидві останніх жертви могли просто впізнати Колю Череду.

Нарешті, нещасного Кулакова вони вбили із особливою жорстокістю, бо цей блаженний вже не раз траплявся на їхньому шляху і не просто траплявся, а вистежував компанію. Тут уперше з’являється холодна зброя — ніж для коління свиней. Трупи вони або скидають в Десну і віддають на поталу течії, або самі буксирують подалі від Тихого Затону.

Подібну версію можна прийняти в розробку навіть без натяжки. Аби не згадана вже обставина: ніж-колюн прохромив наскрізь уже мертве тіло Антона Кулакова.

Для чого тикати ножем трупи? Нема куди лють дівати? Може, вони тренувалися таким чином і далі збираються орудувати ножем уже по живому... Але ж у них пістолет є, могли б застрелити. Все одно на затоні постріл ніхто не почує, а послати кулю в людину декому навіть цікавіше...

Чи справді в темній воді щось живе?

Щось, що вимагає людських жертв...

Мельник гнав від себе думки про різних потвор та примар. Ясно сказано — тіло Кулакова волочили від того місця, де він ховався, до води. Раз щось може волочити людину, значить, це щось уже матеріальне. А примари, як всякий знає, не матеріальні. Раз в чогось є плоть, значить слід припускати: в воді живе не щось, а хтось.

Але хто, який Іхтіантдр[4] може жити в Тихому Затоні?

Ольга не могла відповісти на це запитання. Власне, Мельник прикинув це, тому вирішив поки що не знайомити її з ходом своїх думок. Він узагалі ніколи не допускав до участі в розслідуванні сторонніх, не питав їхніх думок. Тим більше, що про його справжню роль у цій дивній історії ніхто на базі „Метеор” не знав.

У всякому разі, Мельнику дуже сподівався на це.

Він відчув, що готовий заснути, лише після того, як у голову прийшла проста і логічна думка — подивитися своїми очима на місце скоєння всіх злочинів. Тобто, особисто прогулятися на Тихий Затон.

Бажано в той час, коли там з’являються привиди.

З дідом Іваном удалося домовитися на диво легко. Мельнику здалося, що вчитель-пенсіонер відверто нудьгує. Власне, тому він, мабуть, без зайвої підозри поставився до повторного візиту „сценариста” і його проханню поїхати з ним уночі на затон, аби проникнутися духом цього місця. Дідусь навіть помітно пожвавився — все ж якась пригода, якась подія в розміреному та нудному житті сільського пенсіонера з вищою освітою.

Вирушили, коли почало сутеніти.

До того часу Мельник цілий день нудився, тинявся пляжем, купався, засмагав і навіть якось мляво реагував на товариство Ольги. Та, в свою чергу, відчувала — щось діється, але не особливо вникала в ситуацію. Обмовилася лиш: досі не відійшла від загибелі Кулакова, далі вважає себе частково винною в цьому, і взагалі — хоче скоро їхати звідси за прикладом подруг. Правда, натякнула білявка, стримує її лише його, Віталікова, присутність. Навіть готова ризикнути і спробувати все „по-серйозному”. На це Мельник тільки плечима знизав — жінки в нього вже були і благополучно кидали нестабільного мента. Однак вирішив не заважати Ользі — нехай спробує.

Але не тепер. Коли він зібрався плисти на Тихий Затон.

Дід Іван порадив саме сплавати туди. Берегом довго обходити, машини ж немає. По воді вони значно зріжуть шлях. До того ж, хитро посміхнувся він, так цікавіше. Є потрібна атмосфера. Мельник не сперечався: водою так водою. Тільки ж човна нема...

У Шалиги в хазяйстві гумовий човен знайшовся. Старенький, клеєний-переклеєний, зате, як запевнив дід, надійний і перевірений. Цілий вечір вони займалися тим, що перевіряли, чи не протікає він, а коли сонце поволі покотилося за ліс, почали збиратися. З горища пенсіонер витягнув невеличкий намет, правда попередив — двом буде тісно, та й дірка там у брезенті. Мельник заспокоїв його: сам він завбачливо прихопив із собою спальник. Комарі, правда, гризтимуть... Нічого, відмахнувся дід, є засіб проти них. Приймеш — і спатимеш мертво. Не чутимеш, як кусають. У підтвердження своїх слів показав Віталію півтора літрову пластикову пляшку з-під лимонаду, рівно на дві третини наповнену вже знайомою Мельнику рідиною.

Самогон, п’ятдесят градусів. Куди ж на природу без самогону.

вернуться

4

Іхтіандр — персонаж популярного радянського фантастичного роману Олександра Бєляєва, людина із акулячими зябрами, яка могла жити на суші та під водою.