Розберемося.

18. Рятувальна команда

— Звідки ви мені дзвоните? — голос Заруби звучав роздратовано.

— З поштового відділення села Козуби. Я замовив переговори через телефоністку.

— А нічого розумнішого ви придумати не могли?

— Ні. Це найрозумніше. Моєму молільнику, як ви знаєте, гаплик. Чужими користуватися я більше не хочу.

— Гаразд. Що у вас там сталося?

— Хочу отримати підтвердження своєму припущенню.

— Якому саме?

— Про чотирьох молодих людей, — Мельник зиркнув на байдужу поштарку, яка сортувала за окремим столиком „Сільські вісті”. — Я просто не бачу зараз іншого варіанту. Навіть якщо я помиляюся. А ви праві, треба відкинути зайві сумніви і перевірити все остаточно.

— Ні чорта не розумію. Про що ви говорите?

— Кажу ж вам — дзвоню з сільської пошти.

— Ясно, ясно. Сторонні вуха?

— Так точно.

— Тоді кажіть внятно, яка допомога потрібна від мене.

— Підстрахувати людьми. Можете виписати мені сюди хоча б двох сильних хлопців, що не запитують зайвого?

— І все?

— Поки що так.

— Вважайте, питання вирішне. Двоє рятувальників, що працюють на базі, у вашому розпорядженні.

— Ви маєте на увазі тих двох новеньких?

— Це я їх наймав.

— Як вони будуть знати, що поступають у моє розпорядження?

— Отримають відповідні інструкції. До речі, що ви забули в Козубах? Спеціально прийшли туди на пошту подзвонити?

— Можна сказати й так.

Уже під самий ранок, коли похмільні Мельник та Шалига пливли назад і Віталій дякував за те, що чудово відчув усю незвичайну атмосферу Тихого Затону, назустріч їм на двох човнах пливли Лютий з компанією. Мельник напружився, але ніхто з четвірки не подав вигляду, що впізнав кривдника. Зустріч наштовхнула Віталія на одну ідею, але тут без сторонньої допомоги не обійтися. Тому, подякувавши дідові Івану ще раз, він завернув на пошту і попросив, аби йому надали розмову з Черніговом.

— Значить, у вас із ними постійний зв’язок є?

— Що це означає?

— У вас є постійний зв’язок із звичайними пляжними рятувальниками, котрих ви просто найняли на роботу?

На тому боці дроту запала мовчанка. Втім, дуже коротка. Видно, Заруба думав, як краще відповісти.

— Не бачу в цьому нічого дивного. Я ж можу подзвонити Обухівському в будь-який момент. Формально вони підпорядковані йому...

— Ага, і ви через нього передасте наказ виконувати всі мої інструкції?

— Послухайте, Віталію, це якась дурна розмова. Вони в курсі всіх справ. Я довіряю їм, тому й повіз обох із собою в якості пойнятих на Тихий Затон, де вбили Кулакова. Просто шукати зараз інших людей означає посвячувати в те, що відбувається, сторонніх.

— Ці двоє не сторонні?

— Вже ні, якщо вас саме це хвилює. Що ви задумали?

— Не по телефону. Ми можемо зустрітися?

— Тепер — ні.

— Думаю, завтра частина питань буде закрита. Як Обухівський відреагує на те, що бос запросто гукає до телефону простих рятувальників? Зрозумійте, він і так дивиться на мене з підозрою.

На цих словах поштарка зацікавлено глипнула на Мельника і він відчув, що починає говорити для зайвих вух. До бабці не ходити, якщо поштарка, явно не остання людина в Козубах, уже по обіді не почне тиндіти по те, що на базі хтось когось у чомусь підозрює і взагалі — твориться Бог знає що.

— Я розумію вас. І довіряю. Але хочеться, аби в не наробили дурниць.

— Доведеться довіритися мені. То як з Обухівським?

— Нехай дивиться на кого хоче і як хоче. Між нами, він усе одно допрацьовує останній сезон. Цього маразматика перевели на трудову угоду, яку після закінчення цього сезону з ним розірвуть. Пенсію свою він усе одно заробив. Так що хай його висновки й підозри вас не хвилюють. Ще щось?

— Поки що все ясно.

— Ви вважаєте, завтра будуть якісь більш конкретні новини?

— Зроблю все, що від мене залежить. До побачення.

Коли Мельник повернувся на базу, біля свого бунгало він застав Ольгу. Спека потроху набувала сили, і народ тягнувся на пляж. Та білявку, здається, відпочинок уже мало цікавив.

— Ти де був? — підвелася вона йому назустріч.

— Я мушу доповідати?

— Після того, що сталося з Кулаковим — так.

— Але не тобі, — Мельник відсторонив її, відчинив двері, зайшов усередину і всівся на ліжко. Білявка зайшла за ним, стала на порозі, уважно подивилася на його пом’ятий вигляд і оцінила його.

— Чую щось схоже на перегар.

— Він і є.

— Ти просто поїхав кудись і напився?

— А то...

— Слухай, Віталику, в тебе зараз такий прибацаний вигляд, наче ти шукав скарб.

— До чого тут скарб? — Мельник справді відчував сильну втому і хотів спати, хоча побачене на затоні, як уві сні, так і наяву, в тумані, бентежило і поки нічого не пояснювало.    

— У мене є... скажемо так — приятель, досить солідний чоловік, який раптом захопився шуканням скарбів. Від нього я не могла цього чекати.

— Ти давно його знаєш?

— Як тобі сказати... Півтора роки — давно чи недавно?

— Залежить від обставин. Ти збираєшся поділитися зі мною сердечними справами?

— Сама не знаю. Просто в тебе зараз такий по-дитячому пришелепуватий і стурбований вигляд, як у нього. Хоча він старший за тебе. Видно, в дитинстві чоловіки, подібні до вас, у щось не награлися.

— Наприклад?

— Наприклад, не знайшли свого скарбу. Кожна людина повинна знайти свій скарб рано чи пізно. І це не обов’язково злитки золота чи скриня з піастрами.

— Нічого собі! Чого це тебе на філософію потягнуло?

— Просто я не спала вночі. Тебе не було, а я вже почала звикати.

— До мене?

— Чому це тебе дивує?

— А як же приятель, з яким ти зустрічаєшся півтора року?

— Тобі не здається, що ти мене допитуєш?

— А тобі не здається, що ти сама завела цю розмову?

— Вибач, — витримавши паузу, промовила Ольга. — Я справді даремно про все це почала... Якщо я заважаю, можу піти...

Вона розвернулася, але Мельник рвучко підвівся, зловив її за лікоть, розвернув до себе.

— Чекай. Це ти пробач, ми тут усі нервуємо. Сама знаєш, є причини... Ну... не дмися... Іди до мене...

— Ти справді цього хочеш?

— Справді.

— Тоді треба зачинити двері.

Після обіду Мельник вийшов на пляж. Спека стояла в самому розпалі, і засмаглі до коричневого чи попечені до червоного люди лежали на піску й траві з таким виглядом, наче надихалися нервово-паралітичного газу. Їх видно розморило так, що вони не хотіли навіть підніматися і йти в воду. Так само ті, хто стояв по пояс у річці, не надто поспішали виходити. Вони не плавали — просто стояли і базікали, чи медитували на протилежний берег. Лише дітвора верещала біля гірки, яку вже пересунули далі — за ніч вода в Десні суттєво впала.

Рятувальникам, яких Мельник побачив на пірсі, не було роботи. Розпечені спекою люди просто лінувалися плавати в теплій воді. Віталій відразу просік конфронтацію: двоє новеньких рятувальників стояли окремо, абориген Сергій демонстративно гуляв уздовж берега. Помітивши охоронця, Сергій неприязно зиркнув на нього і взагалі відійшов на протилежний бік пляжу.

Мельнику раптом стукнула в голову несподівана думка. Настільки несподівана, що він навіть зупинився посеред пляжу і почав сумніватися, чи правильну він обрав для себе лінію поведінки. Насправді в світлі останніх новин, почутих від Заруби, ситуація виглядала більш ніж прозорою.

Обухівський доживає тут, на базі, де він провів чверть століття, останні дні. Мабуть, він знає це, чи принаймні здогадується про намір нового хазяїна. Залишитися на своєму місці можна лише в один спосіб — зруйнувати його перспективні плани перетворення старенької бази відпочинку в сучасний туристичний комплекс. Зробити це дуже просто — відвадити звідси народ. Тому Заруба міг бути правий у своїх припущеннях: те, що відбувалося на Тихому Затоні, організоване навмисне, аби зашкодити його бізнесу. Правда, Мельникові не вірилося, що Обухівський убив п’ятьох людей, двох з яких він знав особисто. Але хто сказав, що він робив це особисто? Рятувальник Серьога теж не хоче втратити роботу. Або ще варіант — обидва хочуть напаскудити Зарубі на остання. Фінальний акорд, так би мовити.