— Дивна. І сумна, — промовив Мельник.

Знову, ніби на замовлення, спалахнула лампочка під стелею. Дід Іван спокійно поплював на пальці, взявся ними за гніт, який із шипінням згас, і повів далі, ніби нічого не сталося:

— Знаєш, скільки я таких історій поназбирав? Якщо в усі вірити, то виглядає — в Тихому Затоні і довкола нього нечисті стільки, що їй самій одне від одного тісно. Чого тільки люди не вигадають...

— А ви самі... Ви вірите в щось?

— В те, що панночка втопилася — вірю. Тільки про її кохання до кріпака, думаю, хтось таки придумав. Насправді могла нагуляти від одного панича, а вийти за іншого. Бо, ймовірно, їхні батьки були в сварці чи ще щось. У таких історій більш як півторастарічної давнини маса всяких варіацій. Ну, а історії про неприкаяні душі давно відомі. Їх ще Гоголь збирав. Ще по одній?

Мельник машинально кивнув. Вони випили, і в голові його відчутно зашуміло. Сидіти з дідом Іваном ще означало, по-перше, напитися, що не бажано, а по-друге, вислухати ще кілька страшних казок. Які підтвердять статус Тихого Затону як справді нехорошого, навіть проклятого місця, і остаточно зіб’ють його з пантелику.

Бо виглядає так, що чотири трупи зі слідами вдавлення на горлі на совісті привида Панька Козуба.

Чи панночки, що плаває верхи на величезній щуці.

Чи ще якоїсь тамтешньої нечистої сили.

А вірити в подібні речі колишній опер убійного відділу не мав права, навіть якби дуже хотів списати все на прояви нечисті. Треба подумати і, чим чорт не жартує, по можливості подивитися на все це особисто.

Тому, якось вийшовши з розмови і подякувавши дідові Івану за цікаві та повчальні історії, Мельник вийшов у серпневі сутінки, сів за кермо „Ниви” і поїхав на базу.

Може, Антон Кулаков як раз повернувся.

Ніч уже впевнено вступала в свої права. Тому Віталій поїхав не короткою дорогою, через лісосмугу, а зробив чималий гак і вирулив на шлях, що стелився вздовж Десни, як раз за її течією. Обидва маршрути були погані, ґрунтова дорога не зовсім придатна для нормальної їзди. Але зараз, коли довкола стемніло, їхати по відкритому місцю, до того ж по більш усе ж таки накатаній, аніж між дерев, дорозі завжди простіше. Автобус, котрий возив людей з бази і на базу, теж часто обирав для себе цей маршрут. Хоча з метою економії часу та бензину деякі водії воліли не робити гак довжиною в п’ять кілометрів, а все ж таки пертися через ліс.

У голові й далі грав міцний дідів самогон, проте не настільки, аби заважати Мельнику обдумувати останню інформацію і гадати, як її використати, використовувати взагалі, нарешті — як до всього ставитися. Отже, поки що в наявності є старий сільський учитель, цінитель на збирач фольклору, передусім — легенд, пов’язаних із рідним краєм. Він не тримає ці страшилки в собі. Надрукована і якимось тиражем видана його книжечка, в якій, зокрема, описані всі історії про чортівню довкола Тихого Затону. До того ж старого регулярно навідують журналісти, яким немає про що писати і вони шукають чогось на кшталт сенсацій. Значить, про втопленого поміщика Козуба, панночку-потопельницю, що катається верхи на величезній хижій щуці, та іншу нечисть, яка ночами вилазить з води чи з лісу, теоретично може знати мінімум кілька сотень людей. Лишається зробити правильний висновок: чи справді Тихий Затон — місце, де відбуваються різні небезпечні для людського життя аномалії, чи хтось, використовуючи народні повір’я в своїх, поки що невідомих, інтересах, веде якусь свою, така само небезпечну для людського життя гру.

Словом, лишилося трошки: знайти серед сотень тих, кого в різний час цікавили казки діда Івана, того, хто реально взяв їх на озброєння і тепер вбиває одних та лякає інших.

Попереду в світлі фар виринув поворот. Тут треба обережно — дорога йшла майже впритул до крутого берега, який різко обривався вертикальним урвищем висотою десь під три метри. Після цього повороту до „Метеору” — вже менше кілометра. Враховуючи свій стан, Мельник скинув швидкість.

Просто під фари вибігла якась постать. Вона бігла назустріч „Ниві”, махаючи руками. Віталій матюкнувся крізь зуби і загальмував. Тепер, коли мотор заглох і машину не трусило, він почув приглушений крик на допомогу.

Відчинивши дверцята, Мельник вийшов, зробив кілька кроків назустріч постаті. Та вона раптом зупинилася і, ступивши праворуч, вийшла з-під світла, злившись з ніччю. Віталій ще не встиг зрозуміти, що відбувається, як не стільки помітив, скільки відчув небезпеку з лівого боку. До нього шаснула якась фігура, він угадав занесену над головою палицю і швидше машинально, аніж свідомо показуючи спритність, нагнувся і сахнувся вбік. Нападник одним стрибком опинився біля нього, палиця зі свистом розсікла повітря просто в Мельника над головою.

Наступної миті він кинувся в атаку. Нападник замахнувся вдруге, та опустити руку не встиг — колишній опер перехопив її, взяв на прийом, рвонув так, що сам почув, як щось хруснуло, і за секунду вже сидів на поваленому ворогові верхи. Темрява довкола не була суцільною, тому зблизька Віталій зміг розгледіти супротивника.

Під ним лежав із перекошеним чи від болю, чи від люті обличчям клаповухий Коля Череда. Це зовсім не здивувало Мельника. Лютий і компанія — не з таких, хто так просто подарує кому б там не було вчорашньої ночі.

З двох боків до нього сунули ще дві тіні. Відштовхнувши Череду, Мельник скочив на рівні ноги і вихопив з-за пазухи пістолет.

— Назад! Назад, потвори! — гаркнув він. Постіл угору підкріпив серйозність його намірів. Нападники зупинилися, і в голові Мельника майнуло — поки їх троє, де ж четвертий...

— Волина! — почулося з темряви.

Позаду щось ворухнулося. Мельник рвучко повернувся всім корпусом, та не встиг — щось важке і металеве навідліг ударило його по зігнутій в лікті правиці. Рука розтиснулася сама собою, пістолет-рятівник впав на землю.

Четвертий, ким би він не був, якимось чином обійшов його ззаду, ховаючись за машиною. Тим часом інші троє відволікали увагу противника, і їм це здорово вдалося.

Чор-р-рт!

Мельник відскочив убік, ухилившись від наступного удару. Його прийняв корпус машини, брязнуло і посипалося лобове скло. Між тим двоє інших кинулися до нього, тепер уже беззбройного, з різних боків. Ще один нападник вийшов з-за машини.

Це був Юра Лютий. В руці він стискав чималий шмат ланцюга, один край якого намотав для зручності на кулак, а другий розкручував над головою. Така сама зброя була в руках Кори — зблизька тепер Мельник розгледів і його. Малий стискав щось, схоже на кийок. Віталій міг присягатися — це шматок арматури, обв’язаний ганчір’ям.

-А-а-а, підор! — прогарчав Лютий, махаючи ланцюгом і насуваючись на Мельника. — Заб’ю, як мамонта!

Спину вже нічого не захищало, тому найгірше, чого Віталій боявся допустити в цій ситуації — це пустити когось із них позад себе. А Малий вже оббігав його ззаду. Ще трохи, і нападники оточать його з трьох боків.

За всім цим Мельник зовсім забув про Череду. Той з криком ухопив його неушкодженою рукою за ногу і смикнув. Аби він робив це двома руками, від несподіванки справді можна було втратити рівновагу. Та Мельник втримався на ногах, лише копнув лежачого кудись, мітячи в писок. У цей самий час ланцюг Лютого таки дістав його по спині.

Від раптового пронизливого болю Віталій зігнувся, і тут з іншого боку теж отримав ланцюгом. Цього разу — по шиї та плечах. Усе ж таки він далі залишався на ногах, міг рухатися, не дивлячись на біль, тому відскочив на безпечну відстань. Перевага Лютого і Кори була в тому, що ланцюги, якими вони орудували, не дозволяли супротивникові підійти до жодного з них упритул. Череда потроху зводився на ноги, шукаючи на землі свою зброю. Та він не становив поки серйозної небезпеки.

Все одно Мельник лишався один проти трьох. Маючи певний досвід, він прекрасно розумів — лише в кіно головний герой, опинившись у подібній ситуації, здатен голими руками розкидати трьох, а то й більше нападників. Те, що кожен із ворогів молодший за нього в два рази, нічого не змінювало: троє розлючених шакалів цілком здатні завалити одного кремезного вовка. В житті зазвичай так і трапляється. Люта малолітня вулична шпана, яка пересувається переважно стадом і її лють нічого не стримує, може стадом накинутися на чемпіона міста по боксу чи боротьбі. І тут спортивні навики та медалі з грамотами не допоможуть — навіть не здоровила, а просто міцного дорослого мужика сто відсотків звалять із ніг і потопчуть.