— Добре, — хазяїн кабінету забрав руку. — Згоден, у вас є якісь, поки що невідомі мені підстави так себе поводити. Я слухаю вас, тільки коротко і по суті.

— Дуже коротко і тільки по суті: внизу, в машині, сидять двоє, котрі призналися в убивстві п’яти людей на Тихому Затоні. Ці вбивства вони скоїли з минулого по нинішній місяць. Ви найняли мене, аби я розібрався в ситуації і знайшов або злочинців, або — привидів, що населяють Тихий Закон і його найближчі околиці. Роботу свою я зробив.

— Ви зробили її ще позавчора. Причому зробили блискуче. Мушу визнати це, не зважаючи на вашу сьогоднішню дивну поведінку. І отримали за це належний вам гонорар.

— Два дні тому я помилився. Тепер помилки виправлені. На Тихому Затоні більше не водяться примари, потвори, чудовиська — з нечистою силою покінчено.

— В чому ж тоді призналися Лютий і його гопники?

— В тому, в чому признаються, коли тебе приковують наручниками до батареї і починають торкатися члена оголеним електродротом. Або коли розпинають на підлозі обличчям донизу і застромлюють у задній прохід гумовий кийок, на який натягнуто презерватив. Або коли одягають на голову протигаз і періодично перетискають трубку, граючись у „слоника”. Є маса рецептів для отримання щиросердних зізнань. Я сам, грішний, у деяких випадках їх виписував — процент розкриття ще ніхто не скасовував. Правда, я робив це у випадках, коли точно знав — маю справу з абсолютним деградованим відморозком. І він стопудово причетний до злочину.

— Що ви хочете сказати?

— Тільки те, що сказав, — Мельник ступив на крок ближче до столу Заруби, став, розставивши ноги на ширину плечей, і почав легенько похитуватися з п’ятки на носок, дивлячись при цьому просто на хазяїна кабінету. — Я не знаю, які конкретно методи застосували на допитах підозрюваних, та розколоти їх треба було швидко. Тому мої колишні колеги старалися на совість. Думаю, першим не витримав Коля Череда. Далі спрацювала схема: отримавши від нього письмові зізнання, опера хутко розкрутили інших.

— Ви вважаєте цих дебілів, які становлять лише загрозу для суспільства, невинними? — брови Заруби скочили вгору.

— Ні. Вони винні і рано чи пізно сіли б за вбивство. Їх треба по можливості ізолювати, бо мізків у жодного з них немає. Особливо це стосується Лютого, який уже скуштував зони і від цього став ще лютішим. Вони справді били і калічили людей, зберігали та вживали наркотики. Зокрема, напали серед ночі на мене і по ходу скалічили машину, що належить вам. Вони, думаю, винні ще в багатьох злочинах, потерпіли від яких з різних причин не писали заяв у міліцію. Але вони не вбивали рибалок на Тихому Затоні. Хоча ця компанія виявилася дуже підходящою на роль убивць. Причому я ще два дні тому щиро в це вірив. Правда, була одна обставина, в якій я хотів ще розібратися. Справа в тому, Павле Павловичу, що ви не так уже й помилилися — в воді Тихого Затону справді щось час від часу плавало.

— Ви вже зовсім заплутали мене, Мельник. Мені ніколи, говоріть ясніше, — роздратовано буркнув Заруба. — Кого ви там привезли?

— Ваших працівників. Нових рятувальників з „Метеору”, яких ви висватали мені в помічники. Чабан і Моруга.

Запала мовчанка. Мельник дав Зарубі кілька хвилин для переварювання інформації, а потім заговорив далі:

— Сьогодні вранці ми з майором Скрипником буквально виловили одного з них із темної води. Другий напав на мене сам і на що сподівався — не знаю. Адже сили були рівними. Тепер не перебивайте, я почну з початку, — Віталій зітхнув, збираючись із думками. — Отже, живе собі в селі Козуби самотній вчитель-пенсіонер Іван Шалига. Він нудиться, тому починає спочатку писати різні небилиці про рідний край, які сам придумав, схрестивши роздрібнені історичні факти з буйною уявою вчителя мови та літератури, тобто — начитаної людини. З часом він стає улюбленим персонажем журналістів, яким охоче вішає на вуха ту ж саму лапшу і тішачись від того, що час від часу опиняється в центрі уваги. Тепер дідові Івану, краєзнавцю-аматору і професійному міфотворцю, вже не нудно. Так, зокрема, народжуються легенди про прокляття Тихого Затону і примар, що мешкають довкола нього і в самій темній воді, — він знову витримав невеличку паузу. — А в Чернігові живе такий собі журналіст Владик Коротун. Він читає книжку Івана Шалиги і розуміє — натрапив на золоту жилу. Тему можна розвивати й розвивати. За прикладом старого він іде в архіви і раптом дізнається — дід не завжди розповідає цікаві небилиці. Історія про збитий над Тихим Затоном німецький літак, на якому везли награбоване золото, ніби справді мала місце. Зрозумівши, що наткнувся на реальну сенсацію, Коротун описує цю історію в статті. Потім переписує її ще раз — спеціально для газети „Факти”. Заробляє не стільки гонорар, скільки славу майстра сенсацій із Чернігова, якого друкує найбільш тиражна всеукраїнська преса. До того на такому рівні статті мого нового знайомого Владика не друкувалися. Через тиждень після публікації до нього приходить Микола Чабан. Ми вже завертали сьогодні до Коротуна і пред’явили йому наших пасажирів. Чабана він упізнав. Коротше, — Віталій втомився стояти на одному місці і, взявши стілець, усівся так, аби бачити всіх присутніх, — гість досить суворим тоном почав вимагати від журналіста назвати точне місце, де, за його твердженням, затонув літак. Коротун злякався і пояснив гостеві все як міг докладно...

— Цікаво, — перервав оповідь Заруба. — І чого він злякався?

— Про це пізніше. Головне — Чабан і Моруга почали по черзі пірнати в Тихому Затоні з аквалангом у надії рано чи пізно знайти рештки літака і стати багатими.

— Для цього вони найнялися рятувальниками саме на „Метеор”?

— Ну ви ж шукали професіоналів?

— Так, — кивнув Заруба. — Навіть оголошення давав. З усіх претендентів ці двоє влаштовували мене найбільше.

— Звичайно! Я навів довідки: обидва працювали рятувальниками в підрозділах МЧС, причому спеціалізувалися на підводних водолазних роботах. До того ж обидва мають спортивний розряд з плавання, а Моруга навіть брав участь у різних змаганнях із дайвінгу. Я мусив дізнатися про це раніше, адже не люблю нічого не знати про тих, із ким маю справу. Правда, знай я цю інформацію раніше, поки не знав історії про золотий літак, вона б мені не знадобилася. А вчора, коли мені стало відомо, що неподалік від Тихого Затону, в якому покоїться цей літак, з’явилися професійні водолази, мені все стало ясно. На березі, в тайнику, я знайшов акваланг, водолазні костюми та інше спорядження для підводного плавання. Але ще раніше це все манаття було заховане просто біля берега, в більш зручному місці. Де всі риболови спускають на воду човни. Там на них цілком випадково наткнувся один невдаха-рибалка. На горе, пірнати водолази могли лише рано. А свої водолазні причандали не могли тримати на базі — викличуть нездорове зацікавлення. На біду, вони бачили, як знайшли їхній тайник. Дія випереджала думку: вони накинулися на рибалку, оглушили, затягнули головою у воду і тримали так, поки той не захлинувся. Тіло вирішили вивезти подалі і обставити все так, ніби людина потонула. Поспішаючи, забули про красивий імпортний човен городянина. В той самий день його знайшли Лютий з командою: пацани традиційно в цей самий час трусили рибу з чужих сіток і так само випадково наткнулися на нічийний хороший човен у кущах.

— А це ви звідки знаєте?

— Лютий два дні тому сам мені заявив — човен вони знайшли. Звісно, тоді ані я, ані хто інший їм не повірив. Але на цьому випадковості закінчилися. Порадившись, Чабан і Моруга не зупинилися на одному вбивстві: чим більше буде трупів, пов’язаних із цим місцем, тим швидше люди почнуть вважати його проклятим. Тут і згадають страшненькі казочки діда Івана — виходить, правий він і розбуркалася якась нечиста сила. Так один за одним було вбито ще четверо. І скоро люди справді почали побоюватися Тихого Затону. Це повинно було забезпечити водолазам нормальну роботу. Дно в затоні не просте, дуже багато мулу. Обстежувати його треба досить ретельно. До того ж вода через те, що велика глибина, справді темна. Доводилося працювати навпомацки, слабеньке світло спеціального ліхтаря нічого не давало.