— І з цього ви зробили висновок, що там може водитися нечиста сила?

— Я взагалі тоді ні про що не думав. Наш провідник, тільки ми вийшли, відразу каже: „Дна в цьому затоні нема. У війну над цим місцем літак збили, „мессер”. Зайшов він у воду в крутому піке, носом уперед — так і не знайшли”. „Шукали?” — запитую. „Батько говорив, після війни ніби шукали. Водолазів з Києва привозили. Троє приїхало, двоє назад поїхало. Один пірнув і не сплив. Ті двоє пірнали-пірнали, шукали-шукали, дарма. Більше не поверталися”.

— Не буває річок без дна. Навіть глибину Маріанської впадини проміряли, хоча куди вже бездонніше...

— Отут, Віталію, дива і починаються. Я теж тоді під сумнів його слова поставив, а він каже: „Підійдіть до берега і гляньте на воду. Вона не прозора. Руку засуньте — не видно буде”. Я так і зробив. Що ви думаєте? Справді, якась незрозуміло темна вода. Тоді чи загальна атмосфера так подіяла, чи я не знаю — коротше, мені страшнувато стало. А цей ніяк не заспокоїться: „Сам не бачив, але старі люди кажуть — багато всякої нечисті в цій затоці водиться”. „Де ж вона, — питаю, — живе, коли дна немає?” „Ну це чорт її знає, де вона живе. Жила б собі — і нічого. Головне, воно ж все з води вилазить. Давно, правда, нічого про тутешніх бабаїв не чутно було. Значить, щось таки сталося, раз почало воно людей топити. Може — водяник який, може — русалка лоскоче, а може ті, хто тут утопився, ніяк собі спокою не знайдуть”. „Ти чого тут городиш?” — визвірився я. А він спокійно так: „Я — нічого. Старі люди більше знають. Краще вночі сюди не ходити, а коли видно — довго тут не гуляти”. „А як же сюди по рибу їздять?” „Так давно нічого не було, а риби навалом. От народ і перестав боятися. Не будіть лихо, поки тихо, знаєте приказку? Краще давайте звідси від гріха”. Ну, завантажилися в джип та й поїхали собі.

— І після цієї розмови ви почали вірити в нечисту силу на Тихому Затоні?

— Аби на тілі загиблих рибалок виявили сліди від кулі чи, наприклад, ножового поранення, я б забув про цю розмову. Але напасти на людину і занурити її в воду цілком здатен який-небудь водяник. Такі жести навіть у його стилі...

— Ви наді мною знущаєтеся чи серйозно вірите в водяника? Або, ще краще, в русалку чи взагалі в Джейсона з хокейною маскою на морді?[1]

— Давайте так домовимося: я, можливо, і не сприймаю слова того чоловіка буквально. Та цілком можу припустити — насправді водяника не існує, зате є цілком реальна людина з плоті і крові, яка зацікавлена, аби всі в нього повірили. Не обов’язково у водяника, взагалі — в нечисть. Страшне і сумне Щось живе під водою і сіє смерть довкола себе. Хоча я припускаю і таке: Тихий Затон — унікальне місце, де можна досліджувати паранормальні явища. Ну, це вже не в нашій компетенції.

— Мені більше до вподоби ваше перше припущення. Воно опускає нас усіх на грішну землю. Я розвину цю думку — в того, кому вигідні русалки та водяники в Тихому Затоні, можуть бути свої інтереси максимально відлякати від цього місця сторонніх. Не обов’язково в даному випадку, що цей „хтось” неодмінно намагається зашкодити вашим інтересам. Звідси перше запитання — хто цей казкар, з котрим ви їздили на затон?

— Звати його Іван. Прізвище не пригадую, так само, як і вік. Знаєте, як у сільських мужиків, зроблених і спитих: однаково даси і сорок, і шістдесят років.

— Так сорок чи шістдесят?

— Швидше за все, десь так п’ятдесят із копійками. Тільки він усе на батька свого посилався. Вам би слід ним поцікавитися. Іван обмовився — батько ще живий, причому такий бадьорий старий, молодим заздрісно. Само собою, спільних знайомих у нас нема, раніше я його не знав і не бачив. Мої помічники запитали в селі, хто може провести до Тихого Затону, нам Івана і назвали. Якщо потрібна його хата, вам розкажуть, як її знайти.

— Тепер так — кого ви особисто підозрюєте?

— Поки що — нікого. Це я до того, що вам не треба буде мотатися по всій крайні, перевіряючи алібі моїх партнерів по бізнесу чи потенційних конкурентів. Я відчуваю, що розгадка всієї цієї чортівні — тут, тобто — там, — Заруба махнув рукою кудись у бік вікна. –

На самому Тихому Затоні, на базі відпочинку, в довколишніх селах. Припускаю — навіть у Чернігові. Якщо все це змова, тут, у місті, повинен осісти мозковий центр.

— Змова, мета якої — напустити на вас нечисту силу? Вселенське зло?

— Ну, не іронізуйте вже аж так. Всяке може бути. Хтось може начитатися родинних легенд і оживити собаку Баскервілів. Читали книжку чи фільм дивилися?

— Кіно.

— Значить, зрозуміли моє порівняння. Ну, а хтось надто розумний може начитатися легенд та міфів рідного краю, і так само за допомогою багатої розвиненої уяви перетворити Тихий Затон на місце, де сконцентрована вся довколишня нечисть. Чим не версія?

— Версія, — погодився Мельник. — Тільки ви не відкидаєте того варіанту, що вся це нечисть може водитися в темній воді насправді.

— По ваших очах я бачу — ви теж не відкидаєте такого повороту, — посміхнувся Заруба.

Мельник волів не відповісти, хоча зловив себе на думці — цей мужик класно його вирахував. Щось подібне майнуло в голові, тільки за це „щось” колишньому оперові раптом стало соромно. Хоча на обличчі цей сором не відбився.

— Більше у вас нема для мене ніяких зачіпок?

— Аби були, я б без вас розібрався, — досить жорстко відрубав співбесідник. — Інакше б мені справді лишалося тільки покликати міліцію і заарештувати всіх підозрілих. Нехай далі розбираються самі.

— Скільки в мене часу?

— Отже, ви погоджуєтеся?

— Все одно треба шукати роботу.

— З цим простіше. Я все одно збирався набирати штат охоронців, і якби ми на цей момент ні до чого не домовилися, я збирався все одно лишити вас біля себе в службі охорони. Я ж не лишу базу відпочинку без професійного нагляду...

— Теж правильно.

— Таким чином, офіційно ви оформляєтеся охоронцем. Живете на території бази в окремому будиночку. Я поповнюю рахунок вашого мобільного телефону. У вашому розпорядженні — транспорт. Іномарку не пропоную, в місцях, де все буде відбуватися, вони кидаються в очі. Старенька „Нива” надійніша, до речі — також у плані всюдихідності. Начинка в „Ниви” новенька, двигун форсований, тільки хто це бачить? Про те, чим ви займаєтеся насправді, знаю лише я.

— Крім мене на базі є охоронці?

— Ні. Проте хай вас це не турбує. Ваша присутність навряд чи буде аж так помітною, а значить і відсутність не кидатиметься в очі. На разі особливої роботи саме для охоронця я там не бачу. Рятувальники більше потрібні. Був один, я розширив штат до трьох. Відпочиваючим, до речі, подобається, коли на пляжі гуляє багато людей, готових урятувати їх у будь-яку хвилину. Ну, а в разі справді нештатної ситуації вийдете на перший план, швиденько вирішите її і знову зайдете в тінь.

— Обов’язково звітувати вам щодня?

— Для чого? Не будемо бюрократами. Мене цікавить проміжний або кінцевий результат. Поточна буденна робота — це для вас. Хіба виникнуть проблеми технічного або фінансового характеру. Ага, зовсім забув попередити: звітувати мені особисто вам щодня і не вдасться. В мене справи, я не можу і не повинен стирчати на базі постійно. Мене там просто не буде, я в офісі чи на мобільному. А телефонні переговори по таких делікатних справах я вести не звик. Та й ви, думаю, так само. Ви поселитеся в окремому будиночку, вам надається повна свобода дій. В межах розумного, звісно. Деякі досить своєрідно трактують саме поняття „свобода”. До речі, зброя у вас є?

— Гм... Як би вам сказати...

— Ясно. Навряд чи вам треба постійно мати її при собі. Ви ж не збираєтеся відстрілюватися від водяника?

— Ви пропонуєте мені взагалі не брати з собою зброю?

— Я прошу вас не застосовувати її без крайньої потреби. Поясню, чому: є причини, через які мені не хочеться, аби моє ім’я зв’язали з людиною, яка незаконно зберігає зброю під моїм, як би це сказати, патронатом.