Пізно вночі, залишившись наодинці із паном Лонгіном у кімнаті, де їм постелили, поручик замість іти спати сів на тапчані й сказав:

— З іншим уже чоловіком завтра, ваша милость, до Лубен поїдеш!

Підбип’ята, котрий саме закінчив молитися, широко розплющив очі й спитав:

— Чого б це? Ти, добродію, тут залишишся?

— Не я, серце моє залишиться. Тільки dulcis recordatio[33] зі мною поїде. Бачиш ти мене, ваша милость, у великому внутрішньому неспокої, бо від бажань чутливих ледве повітря oribus[34] ловлю.

— Ти що, ласкавий добродію, закохався у князівну?

— Не інакше. І це так само правда, як те, що я сиджу перед тобою. Сон тікає від мене і тільки зітхати мені хочеться, від чого весь я, мабуть, мов пара, розтану, про що твоїй милості зізнаюся, бо ти, маючи чуле й спрагле любові серце, легко мої муки зрозумієш.

Пан Лонгін і собі почав зітхати, показуючи, що розуміє муки кохання, і за хвилю співчутливо спитав:

— А може, й ти, добродію, давав обітницю цноту берегти?

— Запитання, ваша милость, недоречне, бо якщо всі таку обітницю даватимуть, то genus humanum[35] загине.

Подальшу розмову перебив прихід слуги. Це був старий татарин із бистрими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, обличчям. Зайшовши, він значливо глянув на Скшетуського і поцікавився:

— А чи не треба чого вашим милостям? Може, меду по кухлику перед сном?

— Не треба.

Татарин підійшов до Скшетуського і прошепотів:

— Я, ласкавий пане, маю щось переказати вам від панни.

— Тож будь мені Пандаром! — радісно вигукнув намісник. — Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я вже йому відкрив таємницю.

Татарин добув із рукава шматок стрічки.

— Панна шле його милості панові оцей шарф і просить переказати, що кохає його всією душею.

Поручик схопив шарф і почав його в захопленні цілувати й притискати до грудей, а згодом, трохи заспокоївшись, спитав:

— Що вона тобі сказати веліла?

— Що кохає вас, ласкавий пане, усією душею.

— На ж тобі таляра за добру вість! Отже, сказала, що кохає мене?

— Авжеж.

— На ж тобі ще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Скажи ж їй… або постривай: я сам їй напишу. Принеси мені чорнило, перо й папір.

_ Що?

— Чорнило, перо й папір.

— Цього в нас у домі нема. За князя Василя було, потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися. Тільки це давно вже було.

Пан Скшетуський клацнув пальцями.

— Добродію Підбип’ято, чи нема в тебе, ваша милость, чорнила й пера?

Литвин розвів руками й підняв угору очі.

— Тьху, хай йому лихо! — мовив поручик. — От так клопіт!

Татарин тим часом присів навпочіпки біля вогню.

— Навіщо писати, — сказав він, ворушачи жар. — Панна спати пішла. А що ти, ваша милость, написати їй хотів, те завтра сказати можна.

— Якщо так, то твоя правда. Вірний ти, як я бачу, слуга князівні. На ж тобі й третього таляра. Давно служиш?

— Гай, гай! Сорок літ буде, як князь Василь мене у ясир узяв. І відтоді служив я йому вірно, а коли він тієї ночі від’їздив невідомо куди, то дитя Костянтинові залишив, а мені сказав: «Чегли! І ти дівчинки не покидай. Бережи її, як зіницю ока». Лаха іл Алла!

— А ти так і чиниш?

— Так і чиню: дивлюся пильно.

— Розкажи, що бачиш. Як тут князівні ведеться?

— Недобре тут задумали, хочуть її Богунові віддати, псу навіженому.

— Е, нічого з цього не вийде! Буде кому за неї заступитися!

— Дай Боже! — мовив старий, ворушачи палаючі головешки. — Вони її Богунові хочуть віддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, бо Розлоги їй, а не їм, після князя Василя відписано. Він же, Богун, на це пристає, адже в очеретах у нього злота й срібла більше, аніж піску в Розлогах. Та тільки ненавидить Богуна князівна відтоді, як він при ній чоловіка чеканом розрубав. Кров упала між ними і виросла ненависть. Бог єдиний!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і по думки укладав усякі плани. Тепер він зрозумів, яку гру ведуть Булиги. Якби князівну посватав якийся сусідній шляхтич, він би взяв і Розлоги, і слушно б зробив, бо вони належали їй, а може, й зажадав би ще звітів про опіку. Ось чому Булиги, котрі й самі давно вже покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Думаючи про це, пан Скшетуський стискав кулаки і намацував біля себе меча. Він вирішив викрити ці їхні махінації і відчував у собі сили це зробити. Адже опіку над Геленою мав і князь Ієремія: по-перше, тому, що Розлоги подарували старому Василеві Вишневецькі, а по-друге, тому, що сам Василь у листі із Бара до князя просив про опіку. Тільки безліч справ громадських, війни й інші великі клопоти не дали змоги воєводі досі потурбуватися про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість переможе.

Уже благословлялося на світ, коли пан Скшетуський повалився на постіль. Спав він міцно і невдовзі прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгіном квапливо вбралися, бо підводи стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи на конях, готові до від’їзду. У вітальні посол підкріплявся юшкою у товаристві Курце— вичів і старої княгині. Не було тільки Богуна: спав він іще чи вже поїхав — невідомо.

Попоївши, Скшетуський сказав:

— Милостива пані! Tempus fugit[36], за хвилю ми й на коней сядемо, та перш ніж від усього серця подякувати за гостину, хотів би я про одну важливу справу з вашою милостю, пані, і з їхніми милостями, синами твоїми, осібно поговорити.

На обличчі княгині відбилося здивування; вона глянула на синів, на посла і на пана Лонгіна, ніби з їхнього вигляду намагалася вгадати, про що йдеться, і з певною тривогою в голосі відповіла:

— Я до ваших послуг, ваша милость.

Посол хотів вийти, але вона йому не дозволила, натомість усі вони перейшли в завішані обладунком і зброєю сіни. Молоді князі вишикувалися в ряд за матір’ю, а та, ставши навпроти Скшетуського, запитала:

— Про яку ж справу, ваша милость, говорити хочеш?

Намісник кинув на неї бистрий, майже суворий погляд і сказав:

— Даруй мені, пані, і ви, молоді князі, що супроти звичаю чиню, що замість через шляхетних послів діяти, сам у своїй справі речником буду. Та оскільки іншої ради немає, а чому бути, того не минути, то без зайвого зволікання подаю вашій милості, пані, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання віддати мені княжну Гелену за дружину.

Якби в цю мить, зимової пори, блискавка вдарила в майдан у Розлогах, вона б справила на княгиню із синами менше враження, аніж слова намісника. Якийся час вони спантеличено дивилися на поручика, котрий стояв перед ними виструнчений, спокійний і на диво гордий, ніби не просити, а наказувати збирався, і не знали, що відповісти. Натомість княгиня почала допитуватися:

— Як це? Вам, ваша милость? Гелену?

— Мені, милостива пані. І це мій твердий намір.

На мить залягла тиша.

— Чекаю на відповідь, милостива пані.

— Даруй, ваша милость, — відповіла, оговтавшись, княгиня, і голос у неї став сухий і різкий. — Прохання такого кавалера — честь для нас велика, але нічого з цього не вийде, бо Гелену я вже пообіцяла іншому.

— Зваж усе, милостива пані, як турботлива опікунка: чи не буде це проти волі князівни і чи не кращий я за того, кому ти її, ваша милость, пообіцяла.

— Милостивий пане! Хто ліпший — судити мені. Ти, може, й найліпший, але нам усе одно, бо ми тебе не знаємо.

Почувши це, намісник випростався ще гордовитіше, а погляд його став гострий, як ніж, проте холодний.

— Але я вас знаю, зрадники! — гаркнув він. — Хочете кревну свою хлопові віддати, аби тільки він вам незаконно привласнений маєток лишив…

— Сам зрадник! — вигукнула княгиня. — Оце ти так за гостину платиш? Отаку вдячність у серці живиш? Ох, змій! Що ти за один? І звідкіля ти взявся?