Намісник скромно вислухав утішні слова, покрутив тільки молодий вус і спитав:
— А скажи-но мені, ваша милость, що ти поробляєш над Омельником і як ти тут опинився сам?
— А я не сам, я людей на дорозі залишив, а їду в Кодак, до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милость великий гетьман послав із листами.
— А чому ж ти, ваша милость, не поплив водою на байдаку?
— Такий був наказ, від якого відступати мені не гоже.
— Дивно, що його милость гетьман такий наказ віддав, адже саме в степу ти й ускочив у таку халепу, якої, добираючись водою, напевно уникнув би.
— Мосьпане, у степах тепер спокійно, та й знаю їх не від сьогодні, а те, що мене спіткало, — то злість людська й invidia[4].
— Кому ж це ти, ваша милость, так не до душі?
— Довго розказувати. Сусіда в мене лихий, добродію наміснику, він і маєток мій знищив, і з хутора виганяє, і сина мого побив, і от — сам, ваша милость, бачив — зі світу мене хоче звести.
— А ти що, ваша милость, шаблі не носиш при боці?
Широке Абданкове обличчя спалахнуло ненавистю, очі похмуро зблиснули, і він відповів поволі й чітко:
— Ношу, і нехай допоможе мені Господь, бо іншої управи на ворогів своїх я більше не шукатиму.
Намісник хотів щось сказати, як раптом у степу почувся кінський тупіт, а радше, квапливе чавкотіння кінських ніг по розмоклій траві. Тої ж миті й челядник намісника, виставлений вартовим, прибіг доповісти, що наближаються якісь люди.
— Це, напевно, мої, — мовив Абданк, — котрих я відразу ж за Тясмином залишив. Не сподіваючись засідки, я обіцяв чекати на них тут.
За хвилю юрба вершників уже оточила півколом узгір’я. Полум’я вихопило з темряви голови коней, що роздували ніздрі й форкали від утоми, а над ними — схилені обличчя вершників. Затуляючи руками від сліпучого блиску очі, вони швидко розглядали всіх, хто був довкола.
— Гей, люди! Хто ви? — спитав Абданк.
— Раби Божі! — відповіли голоси з темряви.
— Так, це мої молодці, — повторив Абданк, звертаючись до намісника. — Сюди! Сюди! — гукнув він.
Кілька вершників злізли з коней і підійшли до вогню.
— А ми спішили, спішили, батьку. Що з тобою[5]?
— У засідку вскочив. Хведько, юда, знав місце і чекав тут на мене зі своїми. Заздалегідь сюди прибув. Аркан на мене накинули!
— Спаси Біг! Спаси Біг! А що то за ляшки біля тебе крутяться?
Кажучи це, вони грізно поглядали на пана Скшетуського та його товаришів.
— Це друзі добрі, — відповів Абданк. — Хвалити Бога, живий я і цілий. Зараз далі рушимо.
— Хвалити Бога! Ми готові.
Новоприбулі заходилися гріти над вогнем руки, бо ніч видалася холодна, хоч і ясна. Було їх десь із сорок, усі росляві й добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що неабияк здивувало пана Скшетуського, особливо тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Усе це здалося намісникові надто підозрілим. Якби великий гетьман послав його милость Абданка в Кодак, то він, по-перше, дав би йому охорону із реєстрових, а по-друге, з якої б речі наказав йому іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть Диким полем до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Радше схоже було, що його милость Абданк саме Кодак і хотів обминути.
Та й сама особа Абданка змушувала молодого намісника добряче задуматися. Він одразу ж завважив, що козаки, котрі зі своїми полковниками обходилися досить фамільярно, цього оточували незвичайною повагою, ніби тобі гетьмана. Певно, це був лицар неабиякий, що тим більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого славетного Абданка він нічого не чув. І все-таки в обличчі цього чоловіка було щось особливе — якась зачаєна сила, що нею, наче полум’я жаром, дихало усе його єство, якась незламна воля, котра свідчила: чоловік цей ні перед ким і ні перед чим не відступить. Така ж воля була й в обличчі князя Ієремії Вишневецького, але те, що у князя було вродженим натури даром, притаманним високому походженню і становищу, у чоловікові невідомого імені, котрий заблукав у глухому степу, могло здивувати.
Пан Скшетуський надовго замислився. Йому спадало на думку, що цей чоловік, можливо, якийся славетний вигнанець, котрий сховався від вироку в Дикому полі, або ж що він ватажок розбійницької зграї. Останнє, звісно, було неправдоподібним — і убір, і мова цього чоловіка свідчили геть про інше. Отож намісник, не знаючи що й думати і що робити, вирішив бути пильним, а тим часом Абданк уже й коня собі подати наказав.
— Добродію наміснику, — мовив він, — кому в дорогу, тому час. Дозволь же ще раз подякувати тобі за порятунок. І дай мені Боже відборгувати тобі такою ж послугою!
— Не знав я, кого рятую, тому й подяки не заслуговую.
— Скромність це в тобі говорить, котра така ж, як і твоя відвага. Прийми ж від мене цю каблучку.
Намісник зморщився і відступив на крок від Абданка, змірявши його поглядом, а той майже з батьківською турботою в голосі й манерах говорив далі:
— От поглянь. Не за багатство цієї каблучки, а за інші її чесноти обдаровую я тебе. Ще замолоду в бусурманській неволі одержав я її від прочанина, котрий зі Святої Землі вертався. У цьому вічку знаходиться прах Гробу Господнього. Від такого дару відмовлятися не гоже, хоч би навіть його пропонувала знеславлена рука. Ти, ваша милость, чоловік іще молодий і жовнір, а позаяк навіть старість, близька до могили, не відає, що її в останню годину спіткає, що ж тоді казати про молодість, яка, маючи попереду вік довгий, зіткнеться з куди більшими випробуваннями! Каблучка ця обереже тебе від біди і захистить, коли настане день судний, а я тобі повідаю, що день цей уже наближається до Дикого поля.
Запала тиша. Чути було тільки сичання вогнища і форкання коней.
Із далеких очеретів долинало сумне вовче виття. Зненацька Абданк, ніби сам собі, повторив іще раз:
— День судний уже наближається до Дикого поля, а як настане, задивиться увесь світ Божий…
Намісник так перейнявся словами цього дивного чоловіка, що мимоволі взяв каблучку.
А той задивився у темну степову далечінь.
Відтак поволі повернувся і сів на коня. Молодці вже чекали на нього під узгір’ям.
— У дорогу! У дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! — мовив він намісникові. — Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, тому ти й не знаєш, кого врятував, адже я тобі прізвища свого не сказав.
— То ви, ваша милость, не Абданк?
— Це мій герб…
— А прізвище?
— Богдан-Зиновій Хмельницький.
Сказавши це, він спустився схилом, а за ним рушили й молодці. Невдовзі сховали їх курява й ніч. І аж коли від’їхали вони десь із півверсти, вітер приніс до багаття слова козацької думи:
Голоси поволі стихали, а потім розтанули в подуві вітру, що шумів у очеретах.
РОЗДІЛ II
