— Про це я теж прибув попросити вашу милость.
— Біля Ненаситця накажеш тягти їх сушею, бо хоч вода й висока, але там ніколи пропливти не можна. Хіба що якийся маленький човник проскочить. А коли вже будеш на низькій воді, пильнуй, аби тебе не застали зненацька, і пам’ятай, що залізо й свинець красномовніші від слів. Там цінують тільки сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові, я лиш накажу на кожну друге стерно поставити, бо одного на порогах мало.
Сказавши це, Гродзицький вивів намісника надвір, щоб показати йому замок і порядки в ньому. Всюди панували зразковий лад і дисципліна. Вартові вдень і вночі, стоячи густо один до одного, чатували на валах, які полонені татари безперестану зміцнювали й підправляли.
— Щороку на лікоть вали підсипаю, — мовив Гродзицький, — і вони вже такі високі, що якби я мав удосталь пороху, мені й сто тисяч нічого б не заподіяли. Але без стрільби я не відіб’юся, якщо на штурм підуть.
Фортеця й справді була нездоланна, бо, крім гармат, її захищали дніпровські кручі й неприступні скелі, які вертикально заглиблювалися у воду; їй не потрібен був навіть великий гарнізон. У замку й налічувалося не більш як шістсот осіб, але зате вояків відбірних, озброєних мушкетами і самопалами. Дніпро, протікаючи в цьому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що випущена з валу стріла перелітала далеко на другий берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усією околицею. Крім того, за півмилі від замку стояла висока вежа, з якої на вісім миль довкола було видно, а в ній знаходилася сотня жовнірів, котрих пан Гродзицький щодня навідував. Саме вони, помітивши когось в окрузі, негайно сповіщали про це в замок, і тоді у фортеці били у дзвони, а весь гарнізон ставав до бою.
— І тижня не минає, — говорив пан Гродзицький, — щоб не було тривоги, бо татари, як вовки, зграями по кілька тисяч тут сновигають; ми їх із гармат стрижемо, як можемо, а часто-густо табуни диких коней вартові за татар приймають.
— І не остогидло вашій милості сидіти в такому безлюдді? — запитав пан Скшетуський.
— Хоч би мені й у королівських покоях місце дали, я тут волів би бути. Я звідси більше світу бачу, аніж король зі свого вікна у Варшаві.
І справді, з валу видно було безмежні степові простори, які зараз здавалися суцільним морем зелені; на півночі — гирло Самари, на півдні — весь плин дніпровський: скелі, кручі, ліси, аж до піни другого порога, Сурського.
Надвечір відвідали ще й вежу, бо Скшетуський, уперше бачачи цю загублену в степах фортецю, всім цікавився.
А тим часом у Слобідці готували для нього чайки, обладнавши їх стернами з обох кінців, щоб були повороткіші. Завтра вранці намісник мав вирушати. Але всю ніч він майже не лягав, роздумуючи, що слід зробити перед неминучою загибеллю, якою йому загрожувало послування у страшну Січ. Життя йому й справді усміхалося, бо він був молодий і закоханий, і мав жити поруч із коханою, та вище за життя він ставив честь і гідність. А ще він подумав, що от-от почнеться війна, що Гелена, чекаючи на нього в Розлогах, може опинитися у центрі найстрашнішої пожежі, беззахисна проти посягань не лише Богуна, а й ошалілої дикої черні, і тривога й біль за неї терзали йому душу. Степи вже мали підтряхнути, вже напевно можна їхати із Розлогів до Лубен, а він же сам наказав Гелені й княгині чекати свого повернення, не сподіваючись, що гроза вдарить так скоро, не знаючи, чим загрожує поїздка на Січ. Тож і ходив він тепер швидкими кроками туди-сюди по замковій кімнаті, потираючи підборіддя й ламаючи руки. Як йому діяти? Що вчинити? Подумки він уже бачив Розлоги у вогні, оточені черню, що вила і більше скидалася на чортів, ніж на людей. Власні його кроки понуро відлунювали під склепінням замку, а йому здалося, що це злі сили йдуть по Гелену. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчулося, що це відгомін Богунового рогу, і він скреготів зубами, і за ефес шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю експедицію і Биховця від неї звільнив!
Цю схвильованість свого пана помітив Жендзян, котрий спав біля дверей. Він підвівся, протер очі, поправив смолоскипи, що горіли в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу господаря.
Але намісник, цілком поринувши у свої роздуми, не переставав ходити по кімнаті, будячи кроками сонну луну.
— Добродію! Гей, добродію!.. — почав пахолок.
Скшетуський подивився на нього скляним поглядом і враз ніби прокинувся від задуми.
— Жендзяне, ти боїшся смерті? — запитав він.
— Кого? Як це смерті? Що ви, добродію, кажете?
— Бо хто на Січ їде, той не вертається.
— То чого ж ви, добродію, їдете?
— Моя воля, ти у це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще дитина, і хоч проноза, але там хитрістю не викрутишся. Повертайся в Чигирин, а потім у Лубни.
Жендзян почав чухати потилицю.
— Мій добродію, смерті я боюся, бо хто її не боїться, той Бога не боїться — його воля живити когось або зморити, та оскільки ви, ваша милость, доброхіть на смерть ідете, це вашої милості гріх буде, як господаря, не мій, не слуги, от тому я вас, добродію, і не залишу. Я теж не холоп якийся, а шляхтич, хоч і бідний, але самолюбство теж маю.
— Я знаю, що ти добрий слуга, але скажу тобі: не поїдеш із доброї волі, поїдеш із наказу, бо інакше не може бути.
— Та хоч убийте мене, добродію, не поїду. Що це ви, ваша милость, собі думаєте, юда я якийся чи що, аби господаря на смерть видати?
Тут Жендзян, затуливши очі руками, заходився голосно ревти, і Скшетуський зрозумів, що так його не діймеш, а грізно наказувати він не хотів, бо йому було хлопця жаль.
— Слухай, — сказав він йому, — ти мені ніяк не допоможеш, я ж теж добровільно голову під меч класти не стану, але зате відвезеш у Розлоги листи, які мені зараз важливіші за життя. Скажеш там її милості княгині і князям, щоб зараз же, не гаючись і хвилини, панянку до Лубен відвезли, інакше заколот їх зненацька застане. Сам теж простежиш, щоб усе як слід було зроблено. Я тобі важливе доручення довіряю, приятеля гідне, не пахолка.
— Знайдіть, добродію, когось іншого, з листом усякий поїде.
— А кого я маю тут довіреного? Здурів ти, чи що? Я ще раз тобі кажу: врятуй мені життя хоч двічі, а все одно це буде не те, про що я тебе прошу; я просто тлію душею, думаючи, що з ними може статися, і від болю мене в холодний піт кидає.
— О Боже! Бачу, їхати треба, але мені так жаль вас, добродію, що якби навіть ви подарували мені оцей крапчастий пасок, я б усе одно не втішився.
— Буде тобі пасок, тільки добре зроби те, про що я прошу.
— Не хочу я й паска, якби тільки ви, добродію, їхати з собою дозволили.
— Завтра повернешся чайкою, яку пан Гродзицький у Чигирин посилає, далі, не гаючись і не спочиваючи, вирушиш просто в Розлоги. Там ні княгині, ні панянці нічого не говори, що мені щось загрожує, проси тільки, аби зараз же, хоч би навіть верхи, хоч би без клунків до Лубен їхали. Ось тобі гаманець на дорогу, листи я зараз напишу.
Жендзян упав до ніг намісника.
— Пане мій, невже я вас більше не побачу?
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — відповів, підводячи слугу, намісник. — Але в Розлогах будь веселий на виду. А зараз іди спати.
Решту ночі Скшетуський провів за писанням листів і в ревній молитві, після якої спустився до нього янгол спокою. Тим часом ніч поблідла, і світанок вибілив вузькі віконця зі сходу. Розвиднялося. Ось уже й рожеві відблиски прокралися до кімнати. На вежі й у замку просурмили підйом. Невдовзі до кімнати зайшов пан Гродзицький.
— Добродію наміснику, чайки готові.
— І я готовий, — спокійно мовив Скшетуський.
РОЗДІЛ X
