— Ти, мила панно, теж мітиш високо, туди, власне, де голова пана… Підбип’яти…

— А він і справді вищий від вас, милостивий пане, і мечем, і поводженням, — відповіла розторопна дівчина. — Дякую ж, що мені про нього нагадали. Нехай так і буде!

Мовивши це, вона звернулася до литвина:

— Милостивий пане, підійдіть-но, ваша милость. Хочу і я мати свого рицаря і навіть не знаю, чи знайдуться ще мужніші груди, на яких можна було б шарф пов’язати.

Пан Підбип’ята витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім упав навколішки, аж підлога затріщала:

— Добродійко моя! Добродійко!

Ануся пов’язала шарф, і відразу малі рученята її зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгіна, чулося тільки цмокання і мурчання, почувши яке пан Володийовський сказав поручикові Мігурському:

— Присягтися можна, що ведмідь вулик псує і мед виїдає. Відтак, трохи розізлившись, одійшов, бо й досі відчував у собі Анусине жало, а він же теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже й князь почав прощатися з княгинею, і за годину двір рушив до Турова, а війська — до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли збивали плоти для перевезення гармат, а гусари пильнували за роботою, пан Лонгінус сказав Скшетуському:

— Ой, братику, біда!

— Що сталося? — спитав намісник.

— Та чутки з України!

— Які?

— Так отож казали запорожці, що Тугай-бей у Крим з ордою пішов.

— І що з того? Ддже ти не будеш через це плакати?

— А от і буду, братику! Ти ж сам мені сказав, і мав слушність, що козацькі голови в лік не йдуть, а раз татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де я їх шукатиму? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був зажурений, усміхнувся й відповів:

— Здогадуюся, про що йдеться. Бачив я, як сьогодні тебе в рицарі посвячували.

Пан Лонгінус молитовно склав руки:

— Так, нащо довше приховувати: покохав і я, братику, покохав… От біда!

— Не журися. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а отже, поганства не менше, аніж цієї комарви над головою буде.

І справді, цілі хмари комарів висіли над кіньми і людьми, бо війська ввійшли у край непрохідних боліт, лісів багнистих, лугів розмоклих, річок, річечок і ручаїв, у край пустельний, глухий, що шумів одною лише пущею, про жителів якого за тих часів казали:

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, але, всупереч усім віршикам, і великі панські маєтки. Проте зараз князеві люди, переважна частина яких виховувалася й виросла у сухих і високих задніпровських степах, не хотіли вірити власним очам. І хоч і там часом попадалися багниська й ліси, але тут увесь край здавався суцільним багном. Ніч стояла погожа, ясна, і при, сяйві місяця, скільки сягало око, не можна було побачити й сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискали колеса возів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Дивний похід, — казав він. — Під Черніговом потерпали від вогню, а тут вода нас заливає». І справді, земля, всупереч природі, не давала тут нозі постійної твердої опори, а вгиналася, тряслася, ніби хотіла розступитися і поглинути тих, хто по ній ішов.

Війська переправлялися через Прип’ять чотири дні, потім майже щодня треба було долати річки й річечки, що текли у розкислому ґрунті. І ніде жоднісінького мосту. Тутешні жителі пересувалися на човнах і шугалеях. Через кілька днів почалися і тумани, і дощі. Люди вибивалися з останніх сил, аби нарешті вибратися із цих проклятих місць.

А князь квапився, підганяв. Він наказував валити цілі ліси, вистеляти дорогу із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як він не щадить власних сил, як від ранку до ночі не злазить із коня, оглядає війська, пильнує похід, усім особисто керуючи, не відважувалися нарікати, хоч трудилися понад сили. З досвіту дотемна в’язнути і мокнути — ось яка була їхня спільна доля. У коней із копит почав злазити ріг, чимало їх в артилерії впало, тому піхота і драгуни Володийовського самі тягли гармати. Найпривілейованіші рейменти, такі, як гусари Скшетуського, Зацвіліховського і панцирні, бралися до сокир, щоб мостити гатки. Це був славний похід із холодом, голодом і болотами, у якому воля полководця й запал вояків долали усі перешкоди. Ніхто у тих краях досі не одважився навесні, під час повені, пройти з військом.

На щастя, на похід ані разу ніхто не напав. Тутешній люд, тихий і спокійний, про бунт і не думав, і навіть згодом, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під їхні стяги йти не схотів. Отож і тепер дивився він сонними очима на загони рицарів, що виринали, ніби заговорені, з лісів і боліт і щезали, мов сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, чого від нього жадали.

Бачачи це, князь суворо карав усяку вояцьку сваволю, і не летіли за військом стогнання людські, прокляття й нарікання, а коли після проходження війська у якомусь задимленому сільці дізнавалися, що це був князь Ярема, люди хитали головами, стиха говорячи один одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів надлюдських трудів і зусиль, князівське військо ввійшло у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» — розлягалося по всій Україні, аж ген до Дикого поля, до Чигирина і Ягорлика. «Ярема йде!» — лунало у містах, селах, хуторах, на пасіках, і од звістки цієї коси, вила й ножі випадали із селянських рук, обличчя блідли, свавільні юрби, наче вовчі зграї від звуків мисливських ріжків, тяглися ночами на південь; татарин, що забрів для грабежу, зіскакував із коня й щохвилини притуляв вухо до землі; в уцілілих іще замках і невеличких фортецях били у дзвони і співали: «Te Deom ladeamus[116]!»

А цей грізний лев улігся на порозі збунтованого краю і відпочивав.

Він збирався на силі.

РОЗДІЛ XXVI

им часом Хмельницький, постоявши якийся час у Корсуні, відступив до Білої Церкви і зробив її своєю столицею. Орда стала кошем по другий бік річки, розпускаючи загони по всьому Київському воєводству. Отож пан Лонгінус Підбип’ята марно журився, що йому забракне татарських голів. Пан Скшетуський слушно передбачив, що запорожці, схоплені паном Понятовським під Каневом, дали фальшиві відомості — Тугай-бей не лише не відійшов, а й не рушив до Чигирина. Ще більше, звідусіль підтягалися нові чамбули. Прийшли азовський і астраханський царки з чотирма тисячами воїнів, котрі ніколи до цього у Польщі не бували, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білогородської та буджацької — усі колись закляті вороги Запорожжя і козацтва, а тепер побратими і до крові християнської присяжні спільники. Нарешті прибув і сам хан Іслам-гірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Потерпала від цих друзів уся Україна, потерпав не лише шляхетський стан, а й люд український, у якого палили села, відбирали худобу і добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. У ці часи мордувань, підпалів і крові для селянина був тільки один рятунок: тікати у табір Хмельницького. Там він із жертви ставав розбійником і сам нищив власну землю, принаймні не турбуючись за своє життя.

Нещасний край!.. Коли у ньому спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запорожці й кримчаки, що ніби прийшли звільнити, а тепер навис над ним Ієремія Вишневецький.

Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншої ради вціліти не мала. Завдяки цьому Хмельницький приростав на силах, і якщо не відразу рушив у глиб Речі Посполитої, якщо довго відсиджувався у Білій Церкві, то переважно через те, щоб дати лад цим нічим не приборканим і диким стихіям.