Відразу ж тисячі голосів підхопили: «Гей, гей! Тугай— бей», і так виникла одна з тих пісень, які потім, можна сказати, вихор розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.

Та враз пісня урвалася, бо у ворота з боку Гасан-Баша вскочили кільканадцять осіб і, продираючись крізь натовп та кричачи: «З дороги! З дороги!», щосили прямували до будинку ради. Отамани збиралися вже виходити, коли ці нові гості влетіли до кімнати.

— Лист до гетьмана! — кричав старий козак.

— Звідкіля ви?

— Ми чигиринські. День і ніч із листом їдемо. Ось він.

Хмельницький узяв листа з рук козака і заходився читати. Враз обличчя його змінилося, він перестав читати і гучним голосом промовив:

— Милостиві панове отамани! Великий гетьман посилає на нас сина Стефана з військом. Війна!

У кімнаті тихо загомоніли. Було це виявом радості чи жаху — не відомо. Хмельницький вийшов на середину і взявся руками в боки, очі його вергали блискавки, а голос звучав грізно й наказово:

— Курінні до куренів! Ударити на вежі з гармат! Розбити бочки з горілкою! Завтра вдосвіта вирушаємо!

З цієї хвилини на Січі кінчалися сходки, ради отаманів, сейми і провідна роль товариства. Хмельницький брав у руки необмежену владу. Щойно побоюючись, що його голосу не буде почуто збуреним товариством, він змушений був хитрощами рятувати полоненого і підступом знищувати недоброзичливців; тепер же він став володарем життя і смерті всіх. Так було завжди. До і після походу, хоч би гетьмана вже й було обрано, юрба ще накидала отаманам і кошовому свою волю, суперечити якій було небезпечно. Але як тільки просурмили в похід, товариство одразу ставало військом, що підкорялося військовій дисципліні, курінні — офіцерам, а гетьман — вождем-диктатором.

От чому, почувши накази Хмельницького, отамани негайно кинулися до своїх куренів. Раду було закінчено.

За мить гуркіт гармат на воротах, що вели з Гасан-Баша до січового майдану, струснув стіни кімнати і рознісся сумною луною по всьому Чортомлику, сповіщаючи про війну.

Сповістив він також і про початок нової доби в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорозький.

РОЗДІЛ XII

мельницький зі Скшетуським пішли на нічліг до кошового, а з ними й Тугай-бей, котрому запізно було повертатися на Базавлук. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за якого дадуть чималий викуп, а тому ставився до нього не як до невольника і з повагою куди більшою, ніж до козаків, бо свого часу бачив його при ханському дворі як князівського посла.

Помітивши це, кошовий запросив намісника до своєї хати і теж змінив до нього ставлення. Старий отаман був душею і тілом відданий Хмельницькому, якими той повністю володів, і на раді, звісно ж, завважив, що гетьман намагався полоненого врятувати. Але він здивувався ще дужче, коли, ледве зайшовши до кімнати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

— Тугай-бею, — почав він, — скільки викупу думаєш ти взяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського і відповів:

— Ти казав, що він чоловік знатний, а я знаю, що він посол страшного князя, а страшний князь своїх любить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить — разом…

Тут Тугай-бей замислився:

— Дві тисячі талярів.

А Хмельницький на це:

— Я дам тобі ці дві тисячі талярів.

Татарин якусь мить мовчав. Його косуваті очі, здавалося, наскрізь бачили Хмельницького.

— Ти даси три, — сказав він.

— Чому я маю давати три, якщо ти сам хотів дві?

— Бо якщо ти хочеш його мати, то тебе це цікавить, а якщо тебе це цікавить, то даси три.

— Він мені життя врятував.

— Алла! Це варте ще тисячі.

Тут у торг втрутився Скшетуський.

— Тугай-бею, — гнівно сказав він. — Із князівської скарбниці я нічого тобі обіцяти не можу, але хоч би мені й довелося власне добро взяти, я сам тобі три дам. Майже стільки ж у мене комісійних у князя та непогане сільце, отож вистачить. А гетьманові цьому я не хочу завдячувати ні свободою, ні життям.

— А звідкіля ти знаєш, що я з тобою вчиню? — спитав Хмельницький.

І, повернувшись до Тугай-бея, мовив:

— Війна от-от почнеться. Ти пошлеш до князя, але, поки посол вернеться, чимало води у Дніпрі спливе, а я тобі завтра на Базавлук сам гроші відвезу.

— Давай чотири, тоді я з ляхом і не говоритиму, — нетерпеливо відповів Тугай-бей.

— Дам чотири, хай так і буде.

— Милостивий гетьмане, — озвався кошовий. — Якщо хочеш, я тобі хоч зараз відлічу. У мене тут під стіною, може, й більше набереться.

— Завтра повезеш на Базавлук, — сказав Хмельницький.

Тугай-бей нагнувся і позіхнув.

— Щось мене на сон хилить, — мовив він. — Завтра вранці я теж на Базавлук рушаю. Де мені лягти?

Кошовий показав йому на купу овечих шкур під стіною.

Татарин кинувся на постіль. За якусь мить він уже хропів, як кінь.

Хмельницький кілька разів пройшовся по вузькій кімнаті й сказав:

— Сон мене не бере. Не заснути мені. Дай чогось випити, добродію кошовий.

— Горілки чи вина?

— Горілки. А то не засну.

— Вже ніби світає, — мовив кошовий.

— Пізно вже! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.

— На славу і щастя!

— На щастя!

Кошовий утерся рукавом, потім потис руку Хмельницькому і, відійшовши у протилежний кінець кімнати, майже зарився в овечі шкури — вік брав своє, і кров у жилах кошового бігла холодна.

Невдовзі його хропіння завторувало хропінню Тугай-бея.

Хмельницький сидів за столом, заглибившись у мовчання.

Раптом він ніби прокинувся, глянув на Скшетуського і сказав:

— Добродію наміснику, ти вільний.

— Дякую тобі, милостивий гетьмане запорозький, хоч не приховаю, що волів би комусь іншому за свободу подякувати.

— Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я тобі теж добром відборгував — от ми й поквиталися. Але ще мушу сказати тобі ось що: я тебе зараз не відпущу, аж поки не даси мені рицарського слова, що, повернувшись, не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність військ і про все інше, що на Січі бачив.

— Тож даремно ти мені fructum[66] свободи дав покуштувати, бо такого слова я не дам, тому що, давши його, вчиню як ті, хто до ворога перебігає.

— Турбота моя і благополуччя всього Війська Запорозького зараз у тому, аби на нас гетьман великий з усіма силами не рушив, що він не промине зробити, якщо ти йому про нашу міць повідомиш. Тому не дивуйся, як не даси слова, що я тебе не відпущу, аж поки відчую в собі впевненість. Я знаю, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, твій грізний князь, котрий сам цілого війська вартий, та Заславські, та Конецпольські, та всі оті короленята, що на шиї козацькій ногу тримають! Воістину немало я натрудився, немало листів понаписував, перш ніж мені вдалося настороженість їхню приспати, — тож чи можу я зараз дозволити, аби ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі пригнічені у вірі й свободі виступлять на моєму боці, як Військо Запорозьке і милостивий хан кримський, тоді сподіваюсь я впоратися з ворогом, бо й мої сили значними будуть, але найбільше я довіряюся Богові, котрий бачив кривди і знає невинність мою.

Тут Хмельницький вихилив склянку горілки і почав неспокійно ходити довкола столу, а пан Скшетуський зміряв його поглядом і з притиском сказав:

— Не богохульствуй, гетьмане запорозький, на Бога і найвище його заступництво сподіваючись, бо справді тільки гнів Божий і якнайшвидшу кару на себе накличеш. Хіба тобі годилося просити Всевишнього? Тобі, котрий заради своїх кривд і приватних чвар таку страшну бурю підняв, полум’я братовбивчої війни роздмухав і з поганинами супроти християн об’єднався? Переможеш ти чи будеш переможений, а море людської крові й людських сліз проллєш, гірше від сарани край спустошиш, власну кров поганинам у ясир віддаси, Річ Посполиту захитаєш, на його величність руку піднімеш, вівтарі Господні зганьбиш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе забрав, що, напившись, тобі погрожував! Тож на що ти не замахнешся? Чого заради корисливості своєї не принесеш у жертву? Бога просиш? А я, хоч і перебуваю у тебе в руках, хоч ти в мене життя і свободу відібрати можеш, істинно тобі кажу: сатану ти, а не Бога на поміч клич, бо тільки одне пекло допомогти тобі може!