Так міг уникнути відповідальності й Богун, але панові Заглобі не треба було допомагати йому ділом і брати на себе половину провини. Він би, зрештою, не став йому сприяти в жодному разі, хоч Богун і був йому приятелем. Просто шляхтичеві Заглобі не випадало вступати у стосунки з козаком супроти шляхти, особливо ще й тому, що він знав пана Скшетуського і пив із ним. Пан Заглоба був неабиякий буян, але буянство його мало певну міру. Гуляти по чигиринських шинках із Богуном та іншою козацькою старшиною, надто на їхні гроші — і не більше; з огляду на козацький бунт таких людей навіть добре було мати за приятелів.

Проте пан Заглоба про шкуру свою, хоч тут і там подерту, дбав неабияк — аж раптом виявляється, що через дружбу з козаком він ускочив у страшну халепу. Адже було зрозуміло: якщо Богун викраде дівчину, наречену князівського поручика й улюбленця, то заведеться з князем, а отже, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і прилучитися до бунту. На такий рішенець у розмірковуваннях своїх накладав пан Заглоба щодо персони своєї veto[88], бо приставати до бунту заради прекрасних Богунових очей зовсім не мав наміру, та ще й князя боявся як вогню.

— Тьху! Тьху! — бурмотів він. — Чортові я хвоста крутив, а він мені тепер макітру крутить — і відкрутить. Щоб його грім побив, цього отамана з жіночим личком і татарською рукою! От я й вибрався на весілля, чисте собаче весілля, істинний Бог! Грім би побив усіх Курцевичів з усіма жінками! Що мені до них?.. Мені вже вони не потрібні. От на мені й окошилося. І за що? Я, чи що, женитися хочу? Нехай хоч чорт жениться, мені байдуже, яка моя в цьому участь? Із Богуном піду — Вишневецький шкуру з мене злупить, піду від Богуна — чернь мене приб’є, або й сам він скоріше за них. Найгірша річ — із грубіянами брататися. Так мені й треба! Ліпше б мені бути конем, на якому я сиджу, аніж Заглобою. Блазнем я козацьким став, при паливоді вішав, і тому слушно мене з обох боків випорють.

Розмірковуючи отак, пан Заглоба добряче спітнів і настрій у нього став ще гірший. Страшенно пряжило, кінь ніс важко, бо давно не ходив під сідлом, а пан Заглоба був чоловік огрядний. Боже милий, що б він тільки зараз дав за те, аби сидіти в холодочку у господі, за кухлем холодного пива, а не блукати у спеку і не мчати випаленим степом!

Хоч Богун і квапився, однак вони зупинилися, бо спека була нестерпна. Попасли трохи коней, а Богун увесь цей час розмовляв з осавулами, віддаючи, напевно, накази, що їм робити, бо вони досі навіть не знали, куди їдуть. До вух Заглоби долинули останні слова наказу:

— Чекати пострілу.

— Добре, батьку!

Богун зненацька повернувся до нього:

— Ти поїдеш зі мною наперед.

— Я? — сказав Заглоба, не приховуючи досади. — Я тебе так люблю, що вже одну половину душі для тебе випотив, чом би не випотити й другої? Ми як кунтуш із підкладкою; сподіваюся, нас чорти разом візьмуть, що мені все одно, бо, здається, навіть у пеклі спекотніше бути не може.

— Їдьмо.

— Стрімголов.

Вони рушили вперед, а за ними невдовзі й козаки. Але ті їхали поволі, тому скоро значно відстали, а потім і зникли з очей.

Богун із Заглобою мовчки їхали поруч, обидва глибоко замислившись. Заглоба посмикував вуса і видно було, що він напружено думає, певно, про те, як би з усього цього викрутитися. Час від часу він упівголоса щось бурчав собі під ніс або поглядав на Богуна, на обличчі якого навперемінку з’являлися то неприборканий гнів, то смуток. «Диво, — думав Заглоба, — що такий красень дівки навіть не зміг переконати. Правда, він козак, але ж і лицар славний, і підполковник, котрому, рано чи пізно, якщо тільки він до бунтівників не пристане, нададуть шляхетське звання, що цілком від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський — благородний кавалер, але із цим гарненьким отаманом вродою йому не зрівнятися. Ой, візьмуть же вони один одного за чуби, як зустрінуться, бо той і той забіяки, яких мало!»

— Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? — зненацька спитав Заглоба.

— Ні! — коротко відповів отаман.

— Важка у тебе з ним перепалка буде. Мені довелося бачити, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це щодо пиття і щодо биття.

Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні турботи, вторуючи яким, пан Заглоба час від часу повторював: «Так, так, нема ради!» Минуло кілька годин. Сонце помандрувало кудись геть на захід, до Чигирина, зі сходу повіяв прохолодний вітерець. Пан Заглоба скинув рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій голові й повторив іще раз:

— Так, так, нема ради!

Богун ніби пробудився від сну.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я кажу, що вже скоро стемніє. Далеко ще?

— Недалеко.

Через годину й справді стемніло. Але саме у цей час вони в’їхали в лісистий яр, і, нарешті, в кінці яру блиснув вогник.

— Це Розлоги! — раптом сказав Богун.

— Так! Брр! Щось прохолодно в цьому яру.

Богун зупинив коня.

— Зачекай! — кинув він.

Заглоба глянув на нього. Отаманові очі, що мали властивість світитися вночі, палали тепер, як два смолоскипи.

Обидва довгенько нерухомо стояли край яру. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.

Це Богунові козаки спроквола виїжджали із глибини лісу.

Осавул під’їхав по накази, які Богун прошепотів йому на вухо, після чого козаки зупинилися знову.

— Їдьмо! — сказав Богун Заглобі.

За хвилину темні контури присадибних будівель, комори й колодязні журавлі вималювалися перед очима. У дворі було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць світив над обійстям. Із саду тягло запахом цвіту вишень і яблунь, усюди було так спокійно, ніч була така дивна, що справді бракувало тільки того, аби якийся торбан озвався під вікнами прекрасної князівни.

У деяких вікнах іще світилося.

Двоє вершників наблизилися до воріт.

— Хто там? — озвався голос нічного сторожа.

— Не впізнаєш мене, Максиме?

— А, це ваша милость! Слава Богу!

— На віки віків. Одчиняй! А що тут у вас?

— Усе гаразд. Ваша милость давно не були в Розлогах.

Пронизливо заскрипіли завіси воріт, міст опустився над ровом, і двоє вершників в’їхало на майдан.

— А послухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай мосту, я зараз же й поїду.

— То ваша милость як по вогонь?

— Авжеж. Коней до кілка прив’яжи.

РОЗДІЛ XVIII

урцевичі ще не спали. Вони вечеряли у тих самих завішаних зброєю сінях, що тягли— ся по всій ширині будинку від майдану аж до саду з другого боку. Побачивши Богуна і пана Заглобу, всі підхопилися на рівні ноги. На обличчі княгині відбилося не лише здивування, а й невдоволення і переляк водночас. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

— Богуне! — озвалася княгиня. — А ти що тут робиш?

— Приїхав вам уклонитися, мати. А що, ви мені не раді?

— Рада я тобі, рада, тільки дивуюся, що приїхав, бо чула, ти Чигирин охороняєш. А кого це нам Бог із тобою прислав?

— Це пан Заглоба, шляхтич, мій приятель.

— Раді вашій милості, — мовила княгиня.

— І ми раді, — повторили Симеон і Миколай.

— Добродійко! — сказав шляхтич. — Це правда, що незваний гість гірше за татарина, але відомо також, що хто хоче попасти у рай, має подорожньому нічліг дати, голодного нагодувати, спраглого напоїти…

— Тож сідайте, їжте і пийте, — мовила стара княгиня. — Дякуємо, що приїхали. Але, але, Богуне, тебе якраз я не сподівалася… Хіба що справу якусь до нас маєш?

— Може, й маю, — спроквола відповів отаман.

— Яку? — стурбовано запитала княгиня.

— Настане час, поговоримо. Дайте спершу відсапнути. Я ж із самого Чигирина.

— То ти дуже до нас поспішав?

— А куди ж мені ще поспішати, як не до вас? А князів — на-доня здорова?