Тоді низький огрядний чоловік, із посинілим і понурим обличчям, із рудими як вогонь вусами над кривим ротом і з зеленими очима, підвівся з лави, підійшов до Хмельницького і промовив:

— Я піду.

Це був Максим Кривоніс.

Почулися окрики: «На славу!», він же впер у бік пірнач і додав хрипким, уривчастим голосом:

— Не думай, гетьмане, що я боюся. Я б відразу згодився, але думав: є ліпші! Та коли так, то піду я. Ви що? Ви голови і руки, а я не маю голови, тільки руки й шаблю. Раз мати родила! Війна мені мати й сестра. Вишневецький ріже і я буду, він вішає і я буду. А ти мені, гетьмане, молодців добрих дай, бо не з черню на Вишневецького іти. Так і піду — замків добувати, бити, різати, вішати! На погибель їм, білоручкам!

Ще один отаман вийшов уперед.

— Яз тобою, Максиме!

Це був Полуян.

— І Чарнота гадяцький, і Гладкий миргородський, і Носач остренський підуть із тобою! — сказав Хмельницький.

— Підемо! — відповіли ті в один голос, бо Кривоносів приклад їх уже заохотив і пробудив у них бойовий дух.

— На Ярему! На Ярему! — загриміли окрики серед громади.

— Коли! Коли! — вторувало товариство, і вже через певний час рада обернулася у пиятику.

Полки, визначені йти із Кривоносом, пили смертельно, бо ж і йшли на смерть. Молодці самі про це добре знали, але в серцях у них уже не було страху. «Раз мати родила!» — повторювали вони за своїм отаманом і тому ні в чому собі не відмовляли, як воно зазвичай бувало перед смертю. Хмельницький дозволяв і заохочував — простолюд наслідував їхній приклад. Юрби у сто тисяч голосів заходилися співати пісень. Полякали запряжених коней, і ті, скачучи по табору і здіймаючи хмари куряви, вчинили страшний рейвах. Їх ганяли із криками, галасом і сміхом; величезні ватага тинялися над річкою, стріляли з самопалів, улаштували тисняву й намагалися прорватись на квартиру самого гетьмана, котрий кінець кінцем наказав Якубовичеві їх розігнати. Зчинилися бійки і метушня, аж поки злива загнала усіх під намети і вози.

Увечері в небі розгулялася гроза. Удари грому перекочувалися із краю в край захмареного неба, блискавки осявали всю околицю то білим, то червоним світлом.

При полисках їхніх вирушав із табору Кривоніс на чолі шістдесяти тисяч найкращих, відбірних вояків і черні.

РОЗДІЛ XXVII

з Білої Церкви Кривоніс пішов на Сквиру і Погребище до Махнівки, а всюди, де проходив, зникали навіть сліди людського життя. Хто до нього не приставав, гинув під ножем. Палили на пні збіжжя, ліси й сади, а князь тим часом теж, у свою чергу, сіяв знищення. Після поголовної різні у Погребищі й кривавого хрещення, яке пан Барановський улаштував Немирову, знищивши ще кільканадцять чималих ватаг, військо стало табором під Райгородом, бо вже майже місяць, як вояки не злазили з коней, і ратні труди ослабили їх, і смерть багатьох забрала. Треба було перепочити, бо руки косарів цих помліли від кривавої косовиці. Князь навіть вагався і роздумував, чи не піти йому на певний час у мирні краї, щоб перепочити і примножити військо, особливо коней, які скидалися радше на скелети тварин, ніж на живі істоти, бо з місяць уже не бачили вівса, годуючись лише витоптаною травою. Але після тижневого постою стало відомо, що йде підкріплення. Князь одразу ж виїхав назустріч і справді зустрів пана Януша Тишкевича, воєводу київського, котрий ішов із півтора тисячами добірного війська. Були з ним і пан Кшиштоф Тишкевич, підсудок брацлавський, і молодий пан Аксак, ще майже підліток, із добре спорядженою власною невеличкою гусарською хоругвою, і чимало шляхти: пани Сенюти, Полубинські, Житинські, Єловицькі, Кердеї, Богуславські — хто із дружинами, а хто й без, — усі вкупі налічували близько двох тисяч шабель, опріч челяді.

Тож князь вельми втішився і з вдячності запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той не міг надивуватися її убозтву і простоті. Бо князь, наскільки у Лубнах жив по-королівському, настільки в походах, аби показати приклад для жовнірів, жодних розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм в одній кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський через свою огрядну постать ледве зміг протиснутися, наказавши навіть стременному іззаду себе підпихати. У кімнаті, опріч столу, дерев’яних лав і тапчана, покритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Ця простота дуже здивувала воєводу, що полюбляв зручності й їздив із килимами. Тож він зайшов і з подивом дивився на князя, вражений тим, як може такий великий духом чоловік мешкати у такій простоті й убозтві.. Він бачив часом князя на сеймах у Варшаві, вони були навіть далекими родичами, але близько він його не знав. Тільки коли почав із ним говорити, відразу збагнув, що має справу із надзвичайним чоловіком. І він, давній сенатор і досвідчений вояк-друзяка, котрий колег-сенаторів по плечу поплескував, князеві Домініку Заславському казав «ласкавцю мій!» і з самим королем був фамільярний, не міг так само фамільярно триматися із Вишневецьким, хоч князь прийняв його ввічливо, тому що був вдячний за підмогу.

— Милостивий воєводо, — почав він. — Хвалити Бога, що прибули із підкріпленням, а то я вже на останньому диханні йшов.

— Бачив я по жовнірах вашої князівської ясновельможності, що напрацювалися вони, сердешні, і це мене неабияк мучить, бо я прибув сюди із проханням, аби ваша князівська ясновельможність рятувати мене поквапився.

— Так пильно?

— Periculum in mora, periculum in mora![120] Підійшло гультяйства кількадесят тисяч, а над ними Кривоніс, котрий, як я чув, на вашу князівську ясновельможність був відряджений, але, дізнавшись від язика, що ваша князівська ясновельможність на Старокостянтинів рушили, туди подався, а дорогою узяв в облогу мою Махнівку і так спустошив, що неможливо розказати.

— Чув я про Кривоноса і тут на нього чекав, але оскільки він мене минув, бачу, доведеться самому його шукати. І справді, діло спішне. Великий гарнізон у Махнівці?

— У замку двісті добірних німців, котрі ще певний час протримаються. Але найгірше те, що у місто наїхало чимало шляхти з родинами, місто ж укріплене тільки валом і частоколом, тому довго оборонятися не зможе.

— Справа таки пильна, — згодився князь.

А потім звернувся до ординарця:

— Желенський! — сказав він. — Збігай поклич полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, усівся на лаву. При цьому він озирався, чи дадуть повечеряти, бо вже зголоднів, а попоїсти любив добре.

Та враз почулися кроки озброєних людей, і ввійшли князівські офіцери — чорні, схудлі, бородаті, із запалими очима, із виразом невимовної втоми в очах. Вони мовчки уклонилися князеві, гостям і чекали, що їм скажуть.

— Милостиві панове, — спитав князь, — коні на водопої?

— Авжеж.

— Готові?

— Як завше.

— Гаразд. За годину вирушаємо на Кривоноса.

— Ге! — скрикнув воєвода київський і здивовано глянув на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь мовив далі:

— Їхні милості Понятовський і Вершул вирушать першими. За ними піде Барановський із драгунами, а за годину щоб мені й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, вклонившись, вийшли, і за хвилю сурми заграли у похід. Воєвода київський такого поспіху не сподівався і навіть не хотів його, бо страшенно втомився з дороги. Він розраховував, що із деньок у князя відпочине і ще встигне, а тут доводилося відразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

— Ясновельможний князю, — мовив він, — а чи дійдуть ваші жовніри до Махнівки, бо на вигляд вони страшенно fatigati[121], а дорога далека?

— Про це, ваша милость, нехай у тебе голова не болить. Вони на битву, як на весілля, йдуть.