«Що з ним сталося?» — питала саму себе розпещена увагою фаворитка усього двору і, притупуючи маленькою ніжкою, приймала рішення з’ясувати це. Насправді Скшетуського вона не кохала, але, звикнувши до того, що за нею упадали, не могла змиритися з байдужістю до себе і зі злості ладна була сама закохатися в зухвальця.

Якось, біжучи з мітками до княгині, вона наткнулася на пана Скшетуського, що виходив із розташованої поряд спочивальні князя. Ануся налетіла на нього, як буря, якщо точніше — вдарила його грудьми і, враз сахнувшись, вигукнула:

— Ох! Як я злякалася! Добридень, ваша милость!

— Добридень, панно Анно! Невже я таке monstrum[48], що людей лякаю?

Дівчина стояла з опущеними очима, крутила пальцями вільної руки край коси і, переступаючи з ніжки на ніжку й ніби збентежившись, з усмішкою відповіла:

— Ой ні! Це, це ні… зовсім ні… правду кажу!

Вона швидко глянула на поручика і знов відразу ж схилила очі.

— Може, ви, ваша милость, гніваєтесь на мене?

— Я? А хіба панну Анну турбує мій гнів?

— По правді ні. Навіщо мені ця турбота! Може, ти гадаєш, ваша милость, що я зараз ще й заплачу? Пан Биховець гречніший!..

— Якщо так, мені залишається тільки віддати поле бою панові Биховцю і щезнути геть з очей.

— А я хіба тримаю?

І, сказавши це, Ануся заступила йому дорогу.

— Так ти, ваша милость, із Криму вернувся? — спитала вона.

— Із Криму.

— А що ти, ваша милость, звідтіля привіз?

— Привіз пана Підбип’яту. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже милий і статечний кавалер.

— Та вже ж напевно люб’язніший за вашу милость. А навіщо він сюди приїхав?

— Щоб панні Анні було на кому свої чари випробовувати. Але я не раджу сильно братися, бо знаю про цього кавалера один секрет, через який він иезвитяжний… І навіть панна Анна не дасть йому ради.

— А чому ж він такий незвитяжний?

— Бо не має права одружитися.

— А що мені до того? Чого ж це він не має права одружитися?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, але сказав дуже голосно й чітко:

— Бо дав обітницю зберегти цноту.

— От і нерозумно, ваша милость! — закричала Ануся і тої ж миті фуркнула як наполохана пташка.

Проте того ж вечора вона вперше уважно глянула на пана Лонгіна. Гостей того дня було чимало, бо князь улаштовував прощальний бенкет для пана Бодзинського. Наш литвин, старанно вдягнений у білий атласний жупан і темно-синій оксамитовий кунтуш, мав вельми величний вигляд, тим паче що при боці у нього замість катівського Зірвикаптура висіла легка крива шабля у позолочених піхвах.

Оченята Анусі на злість Скшетуському потроху зумисне стригли на пана Лонгіна. Намісник би й не зауважив цього, якби Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

— Хай мене в ясир візьмуть, якщо Ануся не залицяється до хмільної литовської жердини.

— А ти йому самому про це скажи.

— Певно ж, скажу. Добра буде з них пара.

— Він її замість шпильки на жупані носитиме, якраз знадобиться.

— Або замість волотка на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

— Милостивий пане! — почав він. — Ти до нас недавно прибув, а франт хоч куди, ваша милость.

— Чому ж бо, добродію братику? Чому ти так кажеш?

— Тому, що найвродливішій дівчині з кімнати фрейлін голову збаламутив.

— Добродію! — мовив Підбип’ята, складаючи руки. — Що ти, ваша милость, таке говориш?

— А ти поглянь, ваша милость, на панну Анну Борзобогату, в котру ми тут усі закохані, як вона за вашою милостю оченятами стриже. Ой, пильнуй, щоб вона тебе у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський крутнувся на місці й пішов, а пан Лонгін був дуже здивований. Він боявся спершу навіть глянути в бік Анусі, а коли трохи згодом ніби мимохіть кинув оком, то аж здригнувся. Справді, із-за плеча княгині Гризельди двоє палаючих оченят дивилися на нього з цікавістю й наполегливістю. «Apage, satanas!»[49] — подумки мовив литвин і, зашарівшись як школяр, перейшов у інший куток зали.

Проте спокуса була велика. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, мало у собі стільки зваби, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгіна аж тягло, аби хоч іще раз у них заглянути. Та враз він згадав про свою обітницю, перед очима в нього постав Зірвикаптур, пращур Стовейко Підбип’ята, три зітнуті голови, і його пойняв страх. Він перехрестився і того вечора ні разу більше не глянув.

Зате наступного ранку він прийшов на квартиру до Скшетуського.

— Пане наміснику, — почав він, — а скоро ми виступаємо? Чи ви нічого, ваша милость, не чули про війну?

— Чого ти, квапишся, добродію? Будь терпеливий, адже ти ще й у частину не записався.

Справді-бо, пана Підбип’яту ще не було зараховано на місце померлого Закревського. Треба було дочекатися, поки скінчиться квартал, що мало статися аж першого квітня.

Але він таки квапився, бо заходився знову розпитувати намісника:

— І ніяк ясновельможний князь про це не говорив?

— Ніяк. Король нібито до смерті не перестане про війну думати, але Річ Посполита її не хоче.

— А в Чигирині казали, що бунт козацький нам загрожує.

— Видно, що тобі, ваша милость, обітниця спокою не дає. А щодо бунту, то знай — до весни його не буде, бо хоч ця зима й тепла, але ж зима є зима. Сьогодні тільки п’ятнадцятого februarii[50], будь-якого дня морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом вони б’ються люто, в полі ж у них гірше виходить.

— То навіть і козаків чекати доведеться?

— Зваж, ваша милость, і на те, що хоч і знайдеш ти під час бунту три потрібні тобі голови, не відомо, чи звільнишся від обітниці, бо одна річ хрестоносець чи турок і зовсім інша — свої, так би мовити, діти eiusdem matris[51].

— О Боже праведний! Оце ти мені, ваша милость, убив у голову клина! От лишенько! То нехай же мені ксьондз Муховецький ці сумніви відпустить, бо не матиму я інакше ні хвилі спокою.

— Певно, що відпустить, бо чоловік він учений і побожний, та тільки достеменно нічого іншого не скаже. Bellum civile[52] — це війна братів.

— А якщо бунтівникам чужа сила на підмогу прийде?

— Отоді ти матимеш поле дії. А зараз я можу порадити твоїй милості тільки одне: чекай і будь терпеливий.

Одначе сам пан Скшетуський не послухався б цієї ради. Його огортала дедалі більша туга, йому остогидли придворні урочистості й навіть обличчя, на які колись йому було так приємно дивитися.

Пани Бодзинський, Лясота і пан Розван Урсу нарешті поїхали, і після їхнього від’їзду настало глибоке затишшя.

Життя йшло одноманітно. Князь був заклопотаний ревізією величезного майна і щоранку зачинявся з комісарами, що з’їжджалися з усієї України й Сандомирського воєводства, тому навіть військові навчання відбувалися рідко. Гамірливі офіцерські бенкети, на яких тільки й розмов було, що про майбутні війни, страшенно надокучили Скшетуському, тому з нарізною гвинтівкою на плечі тікав він на берег Солониці, де колись Жолкевський так страшно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив.

Сліди тієї битви уже давно стерлися і в пам’яті людській, і на бойовищі. Хіба що часом земля викидала із надр своїх побілілі кості та через річку виднівся козацький вал, за яким так відчайдушно боронилися запорожці Лободи і Наливайкова вольниця. Але й на валу вже буяли зарості. Саме тут ховався Скшетуський від придворного гамору і замість стріляти у птахів поринав у роздуми; тут перед очима його душі, викликаний пам’яттю і серцем, з’являвся образ коханої; тут серед туманів, серед шуму очеретів і журливої задумливості довколишніх місць розвіював він власну тугу.