Серце його радісно калатало. Якщо Потоцький відважиться на штурм, поразки йому не уникнути. У полі козакам із панцерними не впоратися, але, окопавшись, вони б’ються чудово і з такою великою перевагою в силі штурми відіб’ють несхибно. Хмельницький розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Проте при молодому каштеляні був тертий воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і схилив каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не залишалося нічого іншого, як рушити за ними. Наступного дня, переправившись через жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.

Але жоден із воєначальників не хотів ударити першим. Ворожі табори заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Цілісінький день безперестану лив дощ. Хмари так затягли небо, що від полудня, ніби взимку, панував морок. Надвечір злива припустилася ще дужче. Хмельницький потирав руки від радості.

— Нехай тільки степ розмокне, — казав він Кричевському, — і я не вагаючись у зустрічному бою з гусарами зійдуся, бо вони у своїх важенних обладунках у болоті потонуть.

А дощ ішов і йшов, ніби саме небо хотіло прийти на допомогу Запорожжю.

Війська під струменями зливи окопувалися ліниво і понуро. Розвести вогонь було неможливо. Кілька тисяч ординців вийшли з табору пильнувати, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не спробували піти. Після цього запала глибока тиша. Чути було тільки плюскіт зливи і шум вітру. Можна було запевнити, що в обох станах ніхто не спить.

Над ранок сурми в польському таборі заграли протяжно й жалібно, ніби тривогу, а не сигнал до бою, потім тут і там загурчали барабани. День займався сумний, темний, сирий, злива вщухла, але сіявся ще, ніби крізь сито, дрібен дощик.

Хмельницький наказав ударити з гармати.

За нею враз озвалися друга, третя, десята і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», пан Скшетуський сказав своєму козацькому янголові-хранителю:

— Захаре, виведи мене на шанець подивитись, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не перечив. Вони пішли на високий бастіон, звідки як на долоні видно було трохи увігнуту степову долину, жовтоводські трясовини й обидва війська. Ледве глянувши, пан Скшетуський схопився за голову і вигукнув:

— Боже милосердний! Це ж усього-на-всього кінний загін, не більше!

І справді, вали козацького табору розтяглися майже на чверть милі, а польські у порівнянні з ним здавалися невеличким шанцем. Нерівність у силах була така велика, що в перемозі козаків не можна було сумніватися.

Біль стиснув серце намісника. Отже, не настала ще остання година для пихи і бунту, а та, що настане, буде новим для них тріумфом. Так принаймні зараз здавалося.

Герць під гарматним вогнем уже почався. З флангового бастіону було видно й окремих вершників, і цілі групки, що стиналися одна з одною. Це татари гарцювали із Семенами Потоцьких, одягненими у синьо-жовті мундири. Вершники налітали один на одного і швидко відскакували, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися із пістолів і луків, метали списи, намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися радше забавою, і тільки коні, що тут і там бігали оболонню без вершників, свідчили про те, що забава велася не на життя, а на смерть.

Татар дедалі більшало. Невдовзі оболонь почорніла від їхніх скупчень, але в цей час із польського табору одна за одною почали виступати хоругви, шикуючись у бойові порядки перед шанцем. Це було так близько, що пан Скшетуський своїм зірким оком виразно розрізняв значки, бунчуки і навіть ротмістрів із намісниками, котрі ставали на конях трохи збоку від своєї хоругви.

Серце застрибало у нього в грудях, бліде обличчя взялося рум’янцем і, ніби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли при гарматах на фланговому бастіоні, пан Скшетуський піднесено вигукував, у міру того як хоругви з’являлися з-за окопу:

— Це драгуни пана Балабана! Я їх бачив у Черкасах!

— Це волоська хоругва, у них хрест у значку!

— О! Он піхота з валу пішла!

Потім з іще більшим піднесенням, розкинувши руки:

— Гусари! Гусари пана Чарнецького!

Справді, з’явилися й гусари, а над ними хмара крил і ліс списів, оздоблених золотою китайкою й увінчаних зелено-чорними прапорцями. Вони шістками виїхали з окопу й вишикувалися перед валом, а від їхнього спокою, зосередженості й зібраності у пана Скшетуського в очах з’явилися сльози радості й на мить затуманили погляд.

Хоч сили були надто нерівні, хоч супроти цих кількох хоругов чорніла ціла лавина запорожців і татар, котрі, як завжди, стали на флангах, хоч порядки їхні так розтяглися степом, що й кінця їм не було видно, пан Скшетуський уже вірив у перемогу. Обличчя його всміхалося, сили повернулися до нього, в очах, прикутих до оболоні, блищали вогники. Він аж на місці встояти не міг.

— Гей, дитино! — буркнув старий Захар. — І рада б душа в рай!..

Тим часом кілька окремих татарських загонів із криками й вигуками «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Але це був тільки пострах. Навіть не доскакавши до польських хоругов, татари розскочилися врізнобіч і зникли в юрбі серед своїх.

Аж раптом озвався великий січовий барабан, і за його сигналом велетенський козацько-татарський півмісяць відразу ж рвонувся з місця вперед. Певно, Хмельницький хотів одним, ударом змести хоругви й захопити табір. Якби поляки злякалися, це було б можливо. Але нічого такого у польських хоругвах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись досить довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги — табірними гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. Якоїсь миті здалося, що вони приймуть бій на місці, та, коли півмісяць пройшов уже половину оболоні, в окопі просурмили сигнал до атаки, і враз частокіл списів, що досі стриміли вгору, схилився на висоту кінських голів.

— Гусари пішли! — вигукнув пан Скшетуський.

Справді-бо, вони, нахилившись у сідлах, рушили вперед, а слідом за ними драгунські хоругви і вся бойова лінія.

Удар гусарів був страшний. У першому пориві вони налетіли на три курені — два стеблівських і миргородський — і стерли їх на млі ока. Виття долинуло аж до вух пана Скшетуського. Коні й люди, збиті з ніг величезною вагою залізних вершників, полягли як лан від видиху грози. Опір був такий короткий, що Скшетуському здалося, ніби якесь велетенське чудовисько проковтнуло за один раз три полки. А в них же були найзатятіші січовики. Коні в запорозьких лавах, налякані шумом крил, почали не слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титоровський геть перемішалися, а під натиском юрб, що тікали з бойовища, стали й самі безладно відступати. А тим часом драгуни наздогнали гусарів і вкупі з ними почали збирати криваве жниво. Васюринський курінь після впертого, але короткого спротиву розсипався і в дикому переполосі мчав аж до своїх окопів. Центр сил Хмельницького дедалі більше зміщувався і, битий, зігнаний у безладні юрби, січений мечами, тиснений залізною навалою, не міг вигодити миті, щоб зупинитися й заново перебудуватися.

— Чорти, не ляхи! — крикнув старий Захар.

Скшетуський ніби збожеволів. Виснажений хворобою, він не міг опанувати себе, а тому сміявся і плакав водночас, іноді просто викрикував слова команди, ніби сам вів хоругву. Захар тримав його за поли й інших змушений був покликати на допомогу.

Битва так наблизилася до козацького табору, що вже майже обличчя можна було розрізнити. З окопів палили з гармат, але козацькі ядра, кладучи як своїх, так і суперника, ще дужче збільшували замішання.

Гусари врізалися у пашківський курінь, який становив гетьманську гвардію і в якому знаходився сам Хмельницький. Зненацька страшний крик розлігся по всіх козацьких лавах: великий малиновий стяг захитався і впав.

Але цієї миті Кричевський рушив у бій на чолі п’яти тисяч своїх Семенів.