У Млієві вони зустріли татарські загони, що гнали нові юрби полонених. Городище було спалене дотла. Стирчали тільки мурована дзвіниця костьолу і старий дуб посеред майдану, що ряснів страшними плодами, бо висіло на ньому кількадесят маленьких єврейських дитинчат, повішених три дні тому. Тут було вимордувано й багато шляхти із Коноплянки, Старосілля, Вужівки, Балаклії і Водачева. Саме містечко було порожнє, бо чоловіки подалися до Хмельницького, а жінки, діти і старі повтікали у ліси, боячись приходу військ князя Ієремії.

З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосільці на Чигирин, зупиняючись дорогою тільки для того, щоб дати перепочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали у місто. Війна пощадила його, тільки деякі будинки були зруйновані, серед яких — зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Довколапалець, а з ним тисяча молодців, але і він, і молодці, і всі жителі були страшенно стривожені — тут, як і скрізь дорогою, усі були впевнені, що от-от з’явиться князь і почне помсту, якої світ не бачив. Не відомо було, хто пускає ці чутки і звідкіля вони приходять. Можливо, їх породжував страх, отож постійно повторювали, що або князь уже пливе Сулою, або що вже стоїть біля Дніпра, або що вже спалив Васютинці, або що вирізав усіх у Борисах, і кожна поява вершників або піших людей викликала неймовірний переполох.

Пан Скшетуський жадібно слухав ці звістки, бо розумів, що хоч би вони й не були правдивими, усе-таки стримували поширення бунту на Задніпров’ї, яке перебувало безпосередньо під князівською рукою.

Скшетуський хотів довідатися про щось певніше від Довколапальця, але виявилося, що підполковник, як і інші, про князя нічого не знає і навіть сам був би радий дізнатися хоч що-небудь від Скшетуського. А оскільки до чигиринського берега було перетягнуто всі байдаки, човни і човники, то й утікачі з протилежного берега до Чигирина дістатися не могли.

Отож Скшетуський, не гаючись довше в Чигирині, наказав переправити себе і без затримки рушив у Розлоги. Впевненість у тому, що скоро він сам дізнається, що сталося з Геленою, і надія, що вона, можливо, жива або ж сховалася разом із тіткою і княжичами в Лубнах, додавала йому сили й здоров’я. З воза пересів він на коня і безжалісно квапив своїх татар, котрі, вважаючи його послом, а себе приставами, відданими під його команду, не сміли йому чинити спротиву. Вони летіли, ніби за ними хтось гнався, а під копитами бахматих татарських коней клубочився золотий пил. Вони минали садиби, хутори і села. Край був спустошений, поселення обезлюдніли так, що вони довго не могли знайти живої душі. Можливо, перед їхнім приїздом усі просто поховалися. Пан Скшетуський наказав скрізь обшукувати сади, пасіки, комори і стріхи стодол, але нікого не можна було знайти.

Аж за Погребами один із татар помітив якусь людську постать, що намагалася сховатись в очеретах, якими поросли береги Кагамлику.

Татари кинулись до річки і за кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох голих-голісіньких людей.

Один із них виявився дідом, другий — струнким п’ятнадцяти-шістнадцятилітнім підлітком. Обидва клацали зубами від страху і довгенько не могли вимовити й слова.

— Звідки ви? — запитав пан Скшетуський.

— Ми нізвідки, пане! — відповів старий. — Просимо милостиню ось із лірою, а оцей німий мене водить.

— А звідки зараз ідете? З якого села? Говори сміливо, нічого тобі не буде.

— Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас якийсь чортяка обібрав. Чоботи добрячі були — забрав, шапки були добрі — забрав, сіряки від милосердних людей — забрав, навіть ліри не залишив.

— Я тебе, дурню, питаю, із якого ти села йдеш?

— Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень шукаємо милосердних, котрі вдягли б нас і нагодували, ми ж голодні!

— Слухай тоді, хлопе: відповідай, що питаю, а то накажу повісити.

— Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, абощо, або будь-що, то нехай мені — от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто такий його розпитує, вирішив ні про що й не казати.

— А в Розлогах був? Там, де живуть князі Курцевичі?

— Не знаю, пане.

— Повісити його! — крикнув пан Скшетуський.

— Був, пане! — закричав дід, бачачи, що незнайомець не жартує.

— Що ж ти там бачив?

— Ми там були п’ять днів тому, а потім у Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

— Які лицарі?

— Не знаю, пане! Один каже — ляхи, другий каже — козаки.

— На коней! — крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце заходило точнісінько як тоді, коли намісник, зустрівши Гелену з княгинею на дорозі, їхав поруч них біля Розванової карети. Кагамлик так само відсвічував пурпуром, день готувався до сну, іще тихіший, лагідніший, тепліший. Тільки тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувалися в ньому, а тепер мчав, як засуджений на вічні муки, гнаний вихором неспокою і лихих передчуттів. Голос розпачу волав у нього в душі: «Це Богун її взяв. Ти вже її більше не побачиш!», а голос надії заспокоював: «Це князь! Вона врятована!». І голоси ці так терзали його, що мало серця не розривали. Вершники мчали, підганяючи коней, що вже знесилювалися.

Минула година, друга. Зійшов місяць і, підіймаючись дедалі вище, бліднішав. Коні вкрилися піною і важко хропли. Влетіли в ліс, він промайнув, мов блискавка, влетіли в яр, за яром — уже Розлоги. Ще хвилька, і долю рицаря буде вирішено. А вітер від швидкості тим часом свище в нього у вухах, шапка спала з голови, кінь під ним стогне, ніби ось-ось упаде. Ще мить, іще ривок, і яр відкриється. Вже! Вже!

І раптом страшний, нелюдський крик вихопився з грудей пана Скшетуського.

Подвір’я, комори, стайні, стодоли, частоколи і вишневий сад — усе зникло.

Блідий місяць освітлював узгір’я, а на ньому — купу чорного згарища, що вже навіть перестало диміти.

Тиші не порушував жоден звук.

Пан Скшетуський мовчки зупинився перед ровом, тільки руки до неба здійняв, дивився, дивився і якось дивно хитав головою. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого мосту, перейшов рів по поперечній балці й сів на камені, що лежав посеред майдану. Потім почав озиратися довкола, як людина, котра вперше опинилася в якомусь місці й хоче з ним ознайомитися. Він був у нестямі. Але не видав ані звуку. За хвилю, уперши руки в коліна і понуривши голову, він сидів непорушно, і могло здатися, що він заснув, а якщо не заснув, то одерев'янів. У голові в нього замість думок проносилися якісь незрозумілі картини. Ось він побачив Гелену, таку, з якою попрощався перед своєю останньою подорожжю, тільки обличчя її було ніби затягнуте серпанком і розгледіти його було неможливо. Він спробував її з цієї туманної хмарки визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Потім перед ним промайнув чигиринський базарний майдан, старий Зацвіліховський і нахабне обличчя Заглоби; воно з особливою настирливістю виникало в нього перед очима, аж поки його нарешті заступило понуре обличчя Гродзицького. Відтак він побачив іще Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усю подорож і всі випадки аж до сьогоднішнього дня, аж до останньої години. А далі був морок! Що діялося з ним зараз, він збагнути не міг. Мав тільки якесь невиразне відчуття, що їде до Гелени, у Розлоги, але сил йому забракло, тому він і спочиває на згарищі. Хотів би вже підвестися і їхати далі, але якась безмірна кволість приковує його до місця, так ніби до ніг йому стофунтові ядра поприв'язували.

Отож він сидів і сидів. Ніч збігала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши багаття, заходилися підсмажувати шматки кінського стерва, відтак, наївшись, повкладалися спати на землі.

Але не минуло й години, як вони посхоплювалися на рівні ноги.

Здалеку долинав гомін, схожий на шум великого загону кінноти, що йде спішним маршем.

Татари хватькома начепили на жердину білу плахту і підкинули в багаття хмизу, аби здалеку побачили, що вони мирні посланці.