Крики вщухли. Козаки сахалися від жаху. Тишу порушив спокійний, але сумний і стогнучий голос князя:

— Во ім’я Отця і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Ви, мужі, що приходите з країн далеких, чи приходите ви в ім’я Боже? Адже сказано: «Благословен муж у дорозі, котрий, ідучи, проповідує слово Господнє». А чи ви добру звістку несете? Чи ви апостоли?

Мертва тиша запанувала після Василевих слів. Він же спроквола повернувся в один бік, потім у другий і вів далі:

— Горе вам, брати мої, бо ті із вас, хто задля зиску чи помсти війну починає, будуть прокляті на віки… Помолимося ж, щоб сподобитися милосердю. Горе вам, брати! Горе мені! О-о-о!

Стогін вирвався із князевих грудей.

— Господи помилуй! — озвалися глухі голоси молодців, котрі під впливом невимовного страху почали хреститися.

Нагло пролунав дикий, пронизливий крик княгині:

— Василю, Василю…

Голос її так різонув серце, ніби це був останній крик життя. Молодці, котрі притискали її коліньми, відчули, що вона вже не силкується вирватися із їхніх рук.

Князь здригнувся, але враз наче відгородився хрестом звідти, звідки пролунав голос, і промовив:

— Душе приречена, що волає із безодні, горе тобі!

— Господи помилуй! — повторили козаки.

— До мене, семени! — закричав цієї миті Богун і захитався на ногах.

Козаки підбігли й підхопили його попідруч.

— Батьку! Тебе поранено?

— Авжеж! Та це дрібниці! Крові багато втратив. Гей, хлопці! Стережіть мені цю доню, як зіницю ока… Дім оточити, нікого не випускати… Князівно…

Він не міг більше говорити, губи його зблідли, а очі вкрилися полудою.

— Перенести отамана до покоїв! — заволав пан Заглоба, котрий виліз із якогось кутка й несподівано опинився поруч із Богуном. — Це дрібниці, це дрібниці, сказав він, помацавши пальцями рани. — Завтра здоровий буде. Я зараз його впораю. Ну ж бо, помніть мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, йдіть звідси до дідька, погуляйте з дівками у челядні, бо вам тут робити нічого, а двоє беріть отамана і несіть. Отак. Ідіть же до лиха, чого стали? А дім пильнувати — я й сам дам раду.

Двоє семенів понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта вийшла із сіней.

Заглоба підійшов до Гелени і, сильно кліпаючи оком, сказав швидко й тихо:

— Я приятель пана Скшетуського, не бійся. Відправ тільки спати свого пророка і чекай на мене.

Мовивши це, він вийшов у кімнату, де двоє осавулів поклали Богуна на турецьку софу. Заглоба негайно послав їх по хліб і павутину, а коли їх принесли із челядні, заходився перев'язувати молодого отамана так вправно, як умів це робити тоді кожен шляхтич, котрому не раз доводилося склеювати голови, розбиті в поєдинках або на сеймиках.

— Скажіть Семенам, — звелів він осавулам, — що завтра отаман буде здоровий, як риба, тож хай вони про нього не переживають. Дістатись то йому дісталося, але й він хвацько показав себе і завтра його весілля, хоч і без попа. Якщо в домі є льох, можете собі дозволити. От уже й ранки перев’язані. Ідіть же, отаману потрібен спокій.

Осавули рушили до дверей.

— Тільки там усього не випийте! — сказав їм навздогін пан Заглоба.

І, сівши в головах у отамана, уважно дивився на нього.

— Ну, чорт тебе від цих ран не візьме, хоч дісталося тобі добряче. Днів зо два ні рукою, ні ногою не ворухнеш, — бурчав він собі під ніс, дивлячись на бліде обличчя й заплющені очі козака. — Шабля не хотіла катові кривди вчинити, бо ти — здобич ката, і від нього не викрутишся. А коли тебе повісять, чорт зробить із тебе ляльку для своїх дітей, бо ти у нас красунчик. Ні, братику, п’єш ти добре, але зі мною більше не питимеш. Шукай собі компанії серед гицелів, бо, я бачу, душити ти любиш, але я з тобою на шляхетські садиби ночами не нападатиму. Нехай тебе кат тішить! Нехай тішить!

Богун тихо застогнав.

— О, постогни, позітхай! Завтра ще більше зітхатимеш. Постривай же, татарська душе, князівни тобі закортіло! Воно й не дивно, дівка — ласий шматочок, але якщо ти його покуштуєш, то нехай мої мізки собаки з’їдять! Радше в мене волосся на долоні виросте…

Гомін безлічі голосів долинув із майдану до вух пана Заглоби.

— Ага, певно, там уже до льоху добралися, — буркнув він. — Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам добре спалося, а я за вас усіх постережу, хоч не знаю, чи завтра ви з цього радітимете.

Сказавши це, він підвівся поглянути, чи справді молодці познайомилися вже з князівським льохом, і спершу пройшов у сіни. На сіни страшно було глянути. Посередині лежали задубілі вже тіла Симеона й Миколая, труп княгині залишався у кутку в тій самій скуленій сидячій поставі, у якій притискали її до підлоги коліна молодців. Очі в неї були розплющені, зуби вищирені. Вогонь, що горів у грубі, освітлював стіни тьмяним світлом, що тремтіло у калюжах крові, у глибині ж усе зливалося з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині перевірити, чи не дихає вона, і поклав їй руку на обличчя, але воно вже було холодне. Потім він квапливо вийшов на майдан, бо в сінях йому було моторошно. На майдані козаки вже почали гулянку. Були розведені багаття, а в їхніх виблисках побачив пан Заглоба бочки меду, вина й горілки із повідбиваними верхніми днищами. Козаки черпали з них, як із криниці й пили на смерть. Дехто, вже розгарячілий від трунку, ганявся за молодицями з челядні, з яких одні, охоплені страхом, борсалися або тікали наосліп, скачучи через вогонь, інші ж, під вибухи сміху і регіт, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Молодці як божевільні пускалися навприсядки, перед ними дріботіли дівчата, то просуваючись вистрибом уперед, то задкуючи перед раптовими рухами партнерів. Глядачі били в бляшані восьмушки або співали. Вигуки «ух-ха!» розлягалися дедалі дужче, їм вторував собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких різали на бенкет. Довкола вогнищ, трохи віддалік, стояли селяни з Розлогів, підсусідки[89], котрі позбігалися із села на звуки пострілів і крики, подивитися, що діється. Вони й не думали захищати князівську родину, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому всі дивилися на розгулялих козаків, підштовхували одне одного ліктями, шепотілися між собою, підходячи дедалі ближче до бочок із горілкою і медом. Оргія ставала верескливішою і верескливішою, пиятика набирала сили, молодці вже не черпали із бочок бляшанками, а занурювали у них голови по шию, дівчат-танцівниць обливали горілкою і медом, обличчя аж пашіли, від голів валила пара, дехто вже заточувався. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, кинув оком на гулянку, а потім уважно подивився на небо.

— На погоді стоїть, але темно! — буркнув він. — Місяць зайде, і тоді хоч у пику креши…

Сказавши це, він поволеньки підійшов до бочок і п’яних молодців.

— Пийте-гуляйте, хлопці! — заволав він. — Гуляйте, як собі знайте! Гайда! Гайда! Щелепи вам не зведе! Дурень той, хто сьогодні не нап’ється за здоров’я отамана. Далі до бочок! Далі до дівок! Ух-ха!

— Ух-ха! — радісно завили козаки.

Заглоба огледівся довкола.

— Ах ви, сякі-такі, халамидники, мерзотники, шибайголови! — раптом вигукнув він. — Самі п’єте, як здорожені коні, а караульним нічогісінько? Ну ж бо, змінити їх негайно!

Наказ було без вагання виконано, і вмить кільканадцять п’яних молодців кинулися змінити караульних, котрі досі не брали участі в гулянці. Ті відразу ж прибігли, і квапливість їхню можна було зрозуміти.

— Гайда! Гайда! — кричав Заглоба, показуючи їм бочки з напоями.

— Дякуєм, пане! — відповіли змінені караульні, занурюючи бляшанки.

— Через годину щоб і тих змінили.

— Слухаю, — відповів осавул.

Семенам здалося цілком звичайним, що за відсутності Богуна командування узяв на себе пан Заглоба. Так уже траплялося не раз, і молодці бували цьому раді, бо шляхтич усе їм завжди дозволяв.

Тож караульні пили вкупі з усіма, а пан Заглоба зав'язав розмову з селянами із Розлогів.

— Хлопе! — питав він старого підсусідка, а далеко звідси до Лубен?