— Та бачу я, бачу. Хлопці гарячі, але ж бо… мої люди здорожені.

— Ти ж сам, ваша милость, сказав: «Periculum in mora».

— Воно-то так, але ж хоч би нічку відпочити. Ми ж із-під Хмільника йдемо.

— А ми, милостивий воєводо, із Лубен, із Задніпров’я.

— Ми цілісінький день були в дорозі.

— А ми — цілісінький місяць.

Сказавши це, князь вийшов, щоб особисто перевірити, як шикується військо, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, витріщив, долонями по колінах ляснув і сказав:

— От я й маю, що хотів! Бігме, вони мене тут голодом заморять. А нетерплячі, як порох! Приходжу до них по допомогу, гадаючи, що після великих і надокучливих прохань вони днів через два-три виступлять, а тут і передихнути не дають. Дідько б їх узяв! Я путлицею, що її клятий денщик кепсько пристебнув, ногу натер, у животі в мене бурчить… Дідько б їх узяв! Махнівка Махнівкою, а живіт животом! Я теж старий жовнір і, може, ліпше за них знаю, що таке війна, але щоб отак — хап-лап!.. Це ж дияволи, а не люди: не сплять, не їдять — тільки б’ються. Їй-богу, не їдять вони. Ти бачив, пане Кшиштофе, отих полковників? Хіба вони не схожі на spectra[122]? Га?

— Але запальні вони, як чорти, — відповів пан Кшиштоф, котрий був природженим жовніром. — Боже милий! Скільки метушні й гармидеру буває, коли вирушати треба! Скільки біганини, мороки із возами, плутанини із кіньми!.. А тут — чуєте, ваша милость? — он уже легкі хоругви виходять!

— Авжеж, так і є! Збожеволіти можна! — мовив воєвода.

А юний пан Аксак долоні свої хлопчачі склав:

— Ох, який великий це полководець! Ох, який великий войовник! — піднесено вигукнув він.

— У вашої милості ще молоко на губах не обсохло! — гримнув на нього воєвода. — Cunctator теж був великим полководцем!.. Розумієш, соколику?

Але тут увійшов князь: л— Милостиві панове, на коней! Вирушаймо!

Воєвода не витримав.

— Вели ж, ваша ясновельможність, дати хоч що-небудь переїсти, бо я голодний! — вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

— О, мій милостивий воєводо! — відповів князь, сміючись і обіймаючи його. — Даруйте, даруйте! Я б від щирого серця, але на війні чоловік про такі речі забуває.

— А що, пане Кшиштофе? Чи не казав я тобі, що вони нічого не їдять? — мовив воєвода, звертаючись до брацлавського підсудка.

Однак вечеря тривала недовго, і через дві години навіть піхота виступила із Райгорода.

Військо йшло через Вінницю і Літин до Хмільника. Дорогою Вершул наткнувся у Саверівці на невеличкий татарський загін, який вони із паном Володийовським знищили до ноги, визволивши кількасот душ ясиру, майже самих дівчат.

Тут уже починався спустошений край, де було видно сліди Кривоносових рук. Стрижавку було спалено, а населення вимордувано у страшний спосіб. Напевно, нещасні чинили спротив Кривоносу, за що дикий отаман віддав їх мечам і полум’ю. На в’їзді у село висів на дубі сам пан Стрижевський, якого люди Тишкевича відразу ж упізнали. Висів він голий-голісінький, а на грудях мав страшне намисто із голів, нанизаних на линву. Це були голови його шістьох дітей і дружини.

У самому селі, спаленому дотла, хоругви побачили обабіч шляху довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднятими над головою руками, прив’язаних до забитих у землю жердин, обкладених соломою, облитих смолою і запалених від долонь. У більшості із них обгоріли тільки руки, бо дощеві, мабуть, вогонь погасило. Але трупи з перекривленими обличчями, що простягали до неба чорні кукси, були страшні. Довкола стояв трупний запах. Над стовпами кружляли табуни круків і галок, які з наближенням війська зривалися із ближчих стовпів, щоб пересісти на віддалені. Кілька вовків майнуло від хоругов у зарості. Військо мовчки проходило страшною алеєю і лічило «свічки». Їх було триста з гаком.

Нарешті жовніри пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Але сліди знищення виднілися і тут.

Була перша половина липня. Збіжжя вже майже достигало, й очікувалися ранні жнива. Проте цілі лани були почасти спалено, почасти витолочено, покошлачено, втоптано у землю. Здавалося, що нивами пронісся ураган. А він таки пронісся над ними, найстрашніший з усіх — ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такої люті знищення вони ще не бачили у житті.

Ліси було спалено так само, як і хліби. Де вогонь не пожер дерев повністю, там позлизував із них своїми вогняними язиками листя і кору, обпалив подихом, задимив, обвуглив — тож дерева стирчали, мов скелети. Пан воєвода дивився й очам своїм не вірив. Мізяків, Згар, Хутори, Слобода — самі згарища! Де-не-де селяни повтікали до Кривоноса, а жінки й діти стали ясиром того загону орди, що його Вершул із Володийовським знищили. На землі було запустіння, у небі ж — табуни ворон, круків, галок, стерв'ятників, які бозна-звідки позліталися сюди на козаче жниво…

Сліди недавнього переходу військ ставали дедалі свіжішими. Раз по раз зустрічалися поламані вози, трупи худоби і людей, які ще не загнилися, побиті горшки, мідні казани, мішки із підмоклим борошном, іще не згаслі згарища, стіжки, недавно початі й розкидані. Князь квапив хоругви до Хмільника, не даючи їм відпочити, а старий воєвода хапався за голову, повторюючи:

— Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер уже я бачу, що ми не встигнемо.

Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку із кільканадцятьма тисячами вояків узяв у облогу і що це він учинив такі нелюдські спустошення дорогою. Місто, судячи з донесень, було уже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали впень шляхту і євреїв, а шляхтянок забрали до себе в табір, де на них чекала доля гірша, ніж смерть. Але невеликий замок під командуванням пана Лева іще захищався. Козаки штурмували його із кляштора[123] бернардинців, у якому порубали ченців. Пан Лев, перебуваючи на межі сил і порохових запасів, більш як ніч протриматися не обіцяв.

Тож князь залишив піхоту, гармати й головні сили війська, яким наказав іти до Бистрика, а сам із воєводою, паном Кшиштофом, паном Аксаком і двома тисячами бе— зобозного війська кинувся на допомогу. Старий воєвода, розгубившись, уже стримував його. «Махнівка пропала, ми прийдемо запізно! Ліпше покинути її, а захищати інші міста й гарнізонами їх забезпечити», — повторював він. Та князь і слухати не хотів. Пан підсудок брацлавський, навпаки, квапив, а війська так ті просто рвалися до бою. «Якщо ми сюди прийшли, без крові не підемо!» — казали полковники. І вирішено було іти вперед.

Аж ось за півмилі від Махнівки кільканадцять вершників, які гнали щодуху, з’явилися перед військом. Це був пан Лев із товаришами. Побачивши його, воєвода київський відразу здогадався, що сталося.

— Замок узято? — крикнув він.

— Так! — відповів пан Лев і тої ж миті знепритомнів, бо, посічений шаблями й кулями, втратив багато крові. Але інші почали розказувати, що відбулося. Німців на мурах перебили усіх до одного, бо вони воліли вмерти, аніж здатися; пан Лев прорвався крізь гущу черні у виламані ворота, однак у бійницях на вежі ще боронилося кілька десятків шляхтичів — от саме до них і слід було поспішати на порятунок.

Тому рвонули з копита. За хвилю на пагорбі відкрилося місто із замком, а над ними важка хмара диму від пожежі. День згасав. У небі горіли великі пурпурові й золоті зорі, сяйво яких спершу здалося війську загравою від пожежі. Від їхнього блиску видно було запорозькі полки і стовпища черні, що пливли із воріт назустріч військам цілком сміливо, бо ніхто у місті не знав про прибуття князя, гадаючи, що це тільки київський воєвода йде із підкріпленням. Певно, усіх геть осліпила горілка або свіжа перемога вдихнула пиху незмірну, тому заколотники сміливо спустилися із пагорба й аж у долині почали надто жваво шикуватися до битви, б’ючи у барабани і литаври. Коли вершники побачили це, радісний окрик вирвався з усіх польських грудей, — а пан воєвода київський дістав нагоду вдруге здивуватися боєздатності князівських хоругов. Побачивши козаків, вони зупинилися і враз вишикувалися у бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що нічого не знадобилося перешиковувати і з місця можна було йти у бій.