— Милостивий князю, — відповів воєвода. — Я не знаю, який дух у вас уселився, але я чоловік із плоті й кості і після трудів мені треба відпочити. І моїм людям теж. Я завше йтиму на ворога так, як ішов сьогодні, якщо він чинить спротив, але якщо він побитий і втікає, переслідувати не стану.

— Та їх треба вибити до ноги! — вигукнув князь.

— І що з того? — спитав воєвода. — Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, понищить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за запеклість нашу нещасні люди поплатяться.

— О, бачу, — уже в гніві заволав князь, — що ваша милость укупі з канцлером і з тими їхніми рейментарями до мирної партії належиш, яка угодами хотіла б бунт загасити, але, Богом присягаюся, нічого у вас із цього не вийде, поки у мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

— Не партії я вже належу, а Богу, бо старий і невдовзі мені перед ним стати доведеться. А те, що не хочу, аби на мені було багато крові, пролитої у громадянській війні, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйся… А якщо тобі, ваша ясновельможність, прикро, що тебе рейментарством обійшли, то на це я тобі скажу: за мужність воно тобі належало справедливо, проте, може й ліпше, що тобі його не дали, бо ти б не лише бунт, а разом із ним і нещасну землю у крові втопив.

Юпітерові брови Ієремії зсунулися, шия напружилася, а очі почали вергати такі блискавиці, що всі, хто був, злякалися за воєводу, але тут ураз швидко підійшов пан Скшетуський і промовив:

— Ваша ясновельможність, є вісті про старого Кривоноса.

І відразу ж князеві думки повернули в інший бік, а гнів на воєводу у ньому вщух. Тим часом увели чотирьох осіб, що прибули із звістками до князя, двоє з яких були старими благочестивими священиками. Побачивши князя, вони упали перед ним навколішки.

— Рятуй, владико, рятуй! — повторювали посланці, простягаючи до нього руки.

— Звідки ви? — спитав князь.

— Ми із Полонного. Старший Кривоніс узяв в облогу замок і місто. Якщо твоя шабля над його шиєю не зависне, усі ми загинемо.

А князь на це:

— Про Полонне я знаю, що там безліч народу сховалося, але, як мені доповіли, переважно русини. Заслуга ваша перед Богом у тому, що замість пристати до бунтівників, ви опір їм чините, стаєте на бік матері своєї, але я боюся від вас зради, яка зі мною у Немирові сталася.

На це посланці заходилися присягати усіма небесними святинями, переконувати, що як спасителя князя чекають, а думка про зраду у них і в голові не ночувала. Та й вони говорили щиро, бо Кривоніс, обложивши місто із п'ятдесятьма тисячами війська, присягнув перебити жителів через те, що вони, будучи русинами, не схотіли пристати до бунту.

Князь пообіцяв їм допомогти, але оскільки головні сили його були у Бистрику, мусив спершу їх дочекатися.

Посланці пішли з утіхою в серці, а він повернувся до київського воєводи і сказав:

— Даруйте, ваша милость! Я вже й сам бачу, що треба Кривоносенком знехтувати, аби Кривоноса дістати. Молодий може й зачекати вірьовки. Гадаю, ви не відступите від мене у цій «овій виправі?

— Ніколи! — відповів воєвода.

Тої ж миті заграли сурми, сповіщаючи хоругвам, які гналися за табором, що треба вертатися. Треба було відпочити й дати відсапнути коням. Увечері із Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею посол, пан Стахович, од воєводи брацлавського. Пан Кисіль надіслав князеві листа, сповненого захоплення тим, що князь, як другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі рятує. Він писав також про радість, яку прихід князя із Задніпров’я у всіх серцях викликав, бажав йому звитяг, але наприкінці листа з’ясувалася причина, заради якої його було написано. Отож пан із Брусилова повідомляв, що перемови почалися, що сам він із іншими комісарами вирушає до Білої Церкви і має надію Хмельницького стримати й утішити. Наостанку він просив князя, поки тривають перемови, не дуже налягати на козаків і, наскільки це можливо, від воєнних дій утриматися.

Якби князеві сповістили, що все його Задніпров’я знищено, а всі поселення зрівняно з землею, його б це так серйозно не засмутило, як засмутив цей лист. Це бачили присутні пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвіліховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив долонями обличчя, а голову повернув назад, ніби вражений стрілою у серце.

— Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені скоріше загинути, щоб не бачити всього цього!

Серед присутніх залягла глибока тиша, а князь вів далі:

— Не хочеться мені жити у Речі Посполитій, бо сьогодні соромитись за неї доводиться. Погляньте, чернь козацька і хлопська залила кров'ю вітчизну, з поганинами супроти неньки рідної об'єдналася. Розбито гетьманів, знищено війська, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, а на ці поразки, на цю ганьбу, на саму згадку про яку наші пращури повмирали б, чим же відповідає ця сама Річ Посполита? А ось чим: зі зрадником, зі зганьбником своїм, зі спільником поганинів перемови починає й задоволення йому обіцяє! О Боже! Дай смерті, повторюю, бо не жити на світі нам, котрі зневагу вітчизни відчуваємо і задля неї себе у жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, по хвилі озвався:

— Пан Кисіль — це ще не Річ Посполита.

А князь на це:

— Не говори мені, ваша милость, про пана Киселя, бо я добре знаю, що за ним ціла партія стоїть, і він повністю згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і ще багатьох сановників, котрі сьогодні, поки в країні interregnum, у Речі Посполитій правлять і велич її уособлюють, хоч радше ганьблять її слабкістю, великого народу недостойною, бо не перемовами, а кров'ю цей вогонь гасити треба, бо рицарству ліпше загинути, аніж спідліти і зневагу всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а дивитися на це було так боляче й жаль, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що набігали на очі.

— Ясновельможний князю, — насміливсь озватися Зацвіліховський, — нехай вони язиком махають, а ми те саме робитимемо мечем.

— Справді-бо, — відповів князь, — і від думки цієї серце в мене крається. Що нам далі діяти? Адже ми, милостиві панове, почувши про поразку вітчизни, прийшли сюди через охоплені вогнем ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, аби спільну неньку нашу від знищення і ганьби врятувати. Руки у нас мліють від трудів, голод кишки скручує, рани болять — ми ж на тяготи ці не зважаємо, аби тільки супротивника стримати. Про мене сказано у листі, буцімто я невдоволений, що мене рейментарство обминуло. Нехай же цілий світ розрадить, чи гідні його ті, кому воно дісталося, а я Бога і вас, добродії, у свідки беру, що так само, як і ви, не задля нагород і почестей життям своїм офірую, а від щирої любові до вітчизни. І от, коли ми останній подих із грудей випускаємо, що нам сповіщають? А те, що панове у Варшаві, а пан Кисіль у Гущі сатисфакцію для нашого супротивника обдумують[124]! Ганьба! Ганьба!!!

— Кисіль — зрадник! — вигукнув пан Барановський.

На це пан Стахович, чоловік поважний і сміливий, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

— Приятелем панові воєводі брацлавському будучи і послуючи від нього, я не дозволю, щоб його тут зрадником називали. І в нього теж борода від журби посивіла. А вітчизні він служить так, як сам розуміє, чи добре, чи погано, але чесно!

Князь не чув цих слів, бо поринув у болісні роздуми. Барановський при ньому теж не посмів учиняти скандалу, тому тільки погляд свій крицевий втупив у пана Стаховича, ніби хотів йому сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на ефес меча. Тим часом Ієремія прокинувся від задуми і понуро мовив:

— Тут іншої ради немає: доводиться або із послуху вийти (бо під час безкоролів’я стоять при владі вони), або честю вітчизни, задля якої ми трудилися, пожертвувати…

— Від непослуху все зле у Речі Посполитій нашій стається, — мовив поважно воєвода київський.