— Оце ваша милость майстерно усе довів, — мовив пан Підбип’ята.

Подальшу розмову перебили нові гості — вістові, які прибігли з донесенням, що до табору наближається ще якесь військо, але не козацьке, бо йде не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від річки Збруч. Десь години через дві ці хоругви зайшли із таким гуркотом сурм і барабанів, що аж князь розгнівався і послав наказати їм угомонитися, бо ворог близько. Виявилося, що то був пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до речі, шукач пригод, кривдник, буян і забіяка, але жовнір чудовий. Привів він вісімсот осіб такого ж, як і сам, покрою: частину шляхти, частину козаків, за кожним із яких, власне кажучи, плакала шибениця. Але князь Ієремія не цурався цього вояцтва — він знав, що у його руках воно змушене буде стати покірними овечками, а запеклістю своєю й мужністю покрити всі свої вади.

Отож день видався щасливий. Ще вчора князь, засмучений тим, що від нього йде київський воєвода, вирішив був уже до появи нових підкріплень війну припинити і відступити на певний час у спокійні краї, сьогодні ж він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, і хоч Кривоніс мав уп’ятеро більше, проте, коли врахувати, що більшість бунтівних військ складалася із простолюду, обидві армії можна було вважати рівними. Тепер уже князь і не думав про відпочинок. Замкнувшись із Лащем, київським воєводою, Зацвіліховським, Махницьким і Осинським, він радився щодо подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати завтра, а якщо він не надійде, тоді врадилися йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, але від часу останніх дощів, які так надокучали жовнірам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями сяяли золоті зорі. Місяць викотився високо й посріблив усі росоловецькі дахи. У таборі ніхто й не думав спати. Всі здогадувалися про завтрашню битву й готувалися до неї, розмовляючи собі, ніби нічого й не сталося, співаючи пісень і міркуючи про великі розкоші. Офіцери і знатне товариство, усі в доброму гуморі, зібралися довкола великого багаття й потягували хто мед, хто оковиту.

— Розказуй же, ваша милость, далі! — прохали вони Заглобу. — Коли ви перейшли Дніпро, що ж тоді вчинили? У який спосіб ви до Бара дісталися?

Пан Заглоба вихилив кварту меду і сказав:

— Мої милостиві панове! Якби я почав усе з подробицями оповідати, то й десяти ночей не вистачило б, і меду теж, бо старе горло, як старий віз, змащувати треба. Досить буде, як я скажу вашим милостям, що в Корсунь, до табору самого Хмельницького, з князівною пішов і з пекла цього цілою і здоровою її вивів.

— Єзус-Мар’я! Ти, ваша милость, мабуть, чаклував! — вигукнув пан Володийовський.

— Це правда, таки чаклував, — відповів пан Заглоба, — бо мистецтва цього пекельного ще змалечку в одної чарівниці в Азії навчився. Вона, закохавшись у мене, всі arcane[134] чорнокнижної премудрості мені розголосила. Але там довго чаклувати не можна, бо чари на чари виходять. Там біля Хмельницького ворожбитів і чаклунок хоч греблю гати. Вони йому стільки чортів прислужувати понастягали, що він ними, як холопами, розпоряджається. Спати йде — диявол йому чоботи скидає, одяг запилючиться — чорти йому хвостами вибивають, а він іще з п’яної голови того чи іншого у писок лясь! За те, каже, що кепсько служиш!

Набожний пан Лонгінус перехрестився і сказав:

— Із ними сили пекельні, а з нами — небесні!

— Вони були б і мене, нечисті, перед Хмельницьким зрадили — і хто я, і кого веду, але я їх певним способом закляв, от вони й мовчали. Ще я боявся, аби мене Хмельницький не впізнав, бо ми із ним у Чигирині рік тому разів зо два у Допула стикалися. Було й ще кілька знайомих полковників, та що з того? Живіт у мене відтоді спав, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще й одежа — от мене ніхто й не впізнав.

— Так ти, ваша милость, самого Хмельницького бачив і говорив із ним?

— Чи бачив я Хмельницького? Аякже, як оце вас, ваші милості, бачу. Адже це він послав мене на Поділля шпигувати, аби я маніфести його хлопам дорогою роздавав. Пірнач мені дав для безпеки від татар, отож від Корсуня я уже всюди їхав безпечно. Зустрінуться мені хлопи чи низові, я їм одразу ж пірнач до носа й кажу: «Понюхайте оце, дітки, і йдіть до дідька!» Велів я теж усюди давати мені їсти й пити досита, а вони й підводи теж давали, чому я радий був і весь час поглядав на мою небогу князівну, аби вона після таких великих поневірянь і страхів відпочила. І скажу я вашим милостям, що поки ми дісталися до Бара, вона вже так відгодувалася, що народ там у Барі мало на неї очей не видивив. Є там чимало гарненьких панянок, бо шляхта з далеких околиць поз’їжджалася, але їм, власне, так до неї, як совам до сиворакші. Милують її, знов-таки, люди, та й ви, ваші милості, милували б, якби її знали.

— Напевно, інакше й бути не може! — промовив малий пан Володийовський.

— Але чому ти, ваша милость, аж до Бара мандрував? — поцікавився пан Мігурський.

— Бо я сказав собі, що не заспокоюся, поки до безпечного місця не доберуся. Я не довіряв малим замкам, гадаючи, що бунтівники їх узяти можуть. А Бар хоч і спробують, то зуби собі на ньому зламають. Там пан Анджей Потоцький за могутніми мурами сидить і так дбає про нього, як я про порожню склянку. Невже ви, ваші милості, думаєте, що я зле вчинив, так далеко від битви відійшовши? Та й Богун же достеменно за мною гнався, а якби догнав, то запевняю вас, ваші милості, марципан би з мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я його знаю, чорти б його взяли! Я аж тоді заспокоюся, коли його повісять. Дай же йому, Боже, такий щасливий кінець, амінь! Певно, він собі нікого так не запам’ятав, як мене. Брр! Як подумаю про це — морозом обсипає! Тому то я тепер і до меду прикладатися більше став, хоч від природи пити не люблю.

— Що ти, ваша милость, говориш! — озвався пан Підбип’ята. — Ти ж, братику, як журавель колодязний, жлуктиш!

— Не заглядай, ваша милость, у колодязь, бо мудрого на дні не побачиш! Та це байдуже! Отож їдучи з пірначем і маніфестами Хмельницького, великих перешкод я дорогою не зустрів. Прибувши до Вінниці, знайшов там хоругву присутнього тут пана Аксака, але дідівської шкури вирішив поки що не скидати, бо хлопів боявся. Єдине тільки, що маніфестів спекався. Є там лимар на прізвище Сугак. Він для запорожців шпигує і відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, понаписувавши на них такі сентенції, що Хмель, мабуть, шкуру накаже з нього злупити, коли прочитає. Але під самісіньким Баром така пригода мене спіткала, що я біля берега мало не втонув.

— Як же це сталося? Як?

— Зустріли ми п'яних вояків-бешкетників, котрі почули, як я казав князівні «милостива панно», бо я вже не дуже то й крився, знаходячись близько від своїх. А вони тоді: що це за дід такий і що це за особливе хлоп'я, якому дід каже «милостива панно»? А як на князівну глянули: вродою як намальована! Вони до нас! Я тоді в куток мою небогу, затулив її собою і за шаблю…

— Дивно це, — перебив Володийовський, — що ти, милостивий пане, у діда перебраний, при шаблі був.

— Ге! — відповів Заглоба. — При шаблі? А хто вашій милості сказав, що я був при шаблі? Та я солдатську схопив, що на столі лежала. Це ж у корчмі було, у Шипінцях. Двох нападників я вмить поклав. Решта теж кинулася до шабель. Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!». Аж тут волають: «Alt, alt[135]! Іде роз’їзд!» Та виявилося, що це не роз'їзд, а пані Славошевська з ескортом, котру син із п'ятдесятьма вершниками проводжав, молодий хлопчина. Нарешті тих вояків угамували. А я до пані Славошевської з промовою звернувся. Так її розчулив, що відразу ж очі у неї на мокрому місці стали. Взяла вона князівну до себе в карету, і ми вирушили до Бара. А ви думаєте, ваші милості, що на цьому й кінець? Де там!