Іноді канонада замовкала. Тоді дамба, як із гармат, викидала натовпи запорожців і черні, котрі розбігалися по півколу і йшли під мечі кінноти, що чекала на них, а Вурцель починав поливати знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи дамбу й зупиняючи підхід підкріплень.

У цій кривавій борні спливали цілі години.

Кривоніс, розлючений, спінений, іще не здавався й кидав тисячі молодців у пащу смерті.

По другий же бік Ієремія, закутий у срібні лати, стояв верхи на коні на високій могилі, що з давніх-давен називалася Крутою Могилою, і дивився на бойовище.

Обличчя в нього було спокійне, а погляд охоплював усю дамбу, ставок, береги Случі й сягав аж до того місця, де, повитий блакитнуватим серпанком відстані, розташувався величезний табір Кривоноса. Князь не зводив очей із того скопища возів, нарешті він звернувся до опасистого київського воєводи і сказав:

— Сьогодні ми вже не візьмемо табора.

— Як це? Ваша ясновельможність хочеш?..

— Час швидко летить. Запізно! Поглянь, ваша милость, уже й вечір.

Справді-бо, від моменту виїзду наїзників битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що сонце мало час пройти усю свою щоденну дугу і хилилося до заходу. Легкі високі хмаринки, які обіцяли погоду і були, мов отари білорунних овець, розпорошені по небу, почали червоніти і сходити стадами з полів небесних. Приплив козацтва до дамби поволі зменшувався, а ті полки, що вже зійшли на неї, перелякано і метушливо відступали.

Битва скінчилася, і скінчилася тому, що розлючені юрби обступили врешті-решт Кривоноса, волаючи у розпачі й гніві:

— Зраднику! Вигубиш нас! Пес кривавий! Самі тебе зв’яжемо і Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!

— Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, — відповів Кривоніс.

Але це сподіване «завтра» мало ще настати, а теперішнє «сьогодні» було днем розгрому і поразки. Кілька тисяч найвправніших низових молодців, не рахуючи вже черні, полягло на бойовищі або втонуло у ставку й річці. Близько двох тисяч узято в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не лічачи сотників, осавулів і старшин. Другий після Кривоноса воєначальник, Полуян, живцем, хоч і з переламаними ребрами, опинився в руках у супротивника.

— Завтра усіх виріжемо! — повторював Кривоніс. — Ні горілки, ні їди доти у рот не візьму.

А тим часом у стані супротивника до ніг страшного князя кидали здобуті стяги. Кожен із завойовників швиргав свій трофей, отож невдовзі утворилася чимала купа, бо усього стягів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, він жбурнув свою здобич із такою силою й гуркотом, що аж ратище тріснуло. Побачивши це, князь зупинив його і сказав:

— Ти, ваша милость, своїми руками здобув цей знак?

— Служу вашій ясновельможності!

— Ти, я бачу, не лише Улісс, а й Ахіллес.

— Я простий жовнір, котрий воює під проводом Олександра Македонського.

— Оскільки платні ти, ваша милость, не одержуєш, нехай скарбник тобі ще двісті червоних золотих за такий доброчесний промисел відлічить.

Пан Заглоба коліна князеві обняв і мовив:

— Ваша ясновельможність! Це більша ласка, аніж моя мужність, що про неї я, як чоловік скромний, волів би промовчати.

Ледь помітна усмішка з'явилася на потемнілому обличчі пана Скшетуського, але рицар нічого не сказав і навіть згодом ні князеві, ні кому іншому про сум'яття пана Заглоби перед битвою не обмовився. Пан же Заглоба відійшов із такою невдоволеною міною, що, дивлячись на нього, жовніри з інших хоругов тицяли на нього пальцем і казали:

— Он той, що відзначився сьогодні найбільше.

Настала ніч. По обох берегах річки і ставу запалали тисячі багать, і дим стовпами піднявся до небес. Потомлені жовніри підкріплювалися харчем, оковитою або набиралися духу перед завтрашньою битвою, згадуючи події сьогоднішньої. Але найгучніше розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначився, і тим, як би іще міг відзначитися, якби кінь під ним не вперся.

— Тож кажу вам, ваші милості, — говорив він, звертаючись до князівських офіцерів і шляхти із хоругви Тишкевича, — що великі битви для мене не новина, намахався я на них по зав'язку і в Мультянах, і в Турчах, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся, але не супротивника, — бо хто б цього хамства боявся! — а власної запальності, думаючи, щоб мене надто далеко не занесло.

— То й занесло ж, ваша милость.

— Так, занесло! Спитайте у пана Скшетуського! Як побачив я Вершула, що з коня впав, відразу ж хотів, нікого не питаючи, на допомогу скочити. Ледве товариші мене утримали.

— Це правда! — підтвердив пан Скшетуський, ми мусили вашу милость угамувати.

— Стривайте, — перебив Карвич, — а де ж Вершул?

— Уже в роз'їзд подався, не зна спочинку.

— Тож послухайте, милостиві панове, — вів далі пан Заглоба, невдоволений, що його перебили, — як я цей стяг здобув…

— То Вершула не поранено? — знову спитав Карвич.

— … Не перший це я здобув у житті, але жоден не дістався мені так важко…

— Не поранено, пом'ято тільки, — відповів пан Азулевич, татарин, — і води наковтався, бо головою у ставок упав.

— Тоді дивно, що риба не подохла, — гнівно мовив пан Заглоба. — Від такої вогняної голови вода мала б закипіти.

— Що не кажи, а це славний рицар!

— Не такий уже й славний, якщо на нього вистачило пів-Полуяна. Тьху ти, ви, ваші милості, й договорити не дасте! Могли б і в мене теж повчитися, як ворожі стяги захоплювати…

Подальшу розмову перебив молоденький пан Аксак, котрий цієї миті підійшов до багаття.

— Я приніс новини вашим милостям! — сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.

— Мамця пелюшок не випрала, кіт молоко виїв і горщик розбився, — буркнув пан Заглоба.

Але пан Аксак не зважив на ту приповідку, що натякала на його хлопчачий вік, і промовив:

— Полуяна вогнем припікають…

— Ото вже собаки грінок наїдяться! — устряв пан Заглоба.

— І він дає зізнання. Перемови зірвано. Воєвода із Брусилова мало не шаліє. Хмель іде з усім військом на підмогу Кривоносові.

— Хмель? Що з того, що Хмель! Хто тут узагалі про Хмеля думає? Іде Хмель — буде пиво, бочка-квочка! Чхати нам на Хмеля!.. — просторікував пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.

— Іде, бач, Хмель, але Кривоніс на нього чекати не став і тому програв…

— Грав, дудар, грав, поки кишки програв…

— Шість тисяч молодців уже в Махнівці. Веде їх Богун.

— Хто? Хто? — враз зовсім іншим голосом перепитав Заглоба.

— Богун.

— Не може бути!

— Так зізнався Полуян.

— От тобі й маєш! — жалібно вигукнув пан Заглоба. — І скоро вони тут будуть?

— За три дні. Хоч би там як було, а перед битвою вони не квапитимуться, щоб коней не загнати.

— Зате я квапитимуся, — пробурчав шляхтич. — Янголи Божі, врятуйте мене від цього лайдака! Я б не роздумуючи віддав свій здобутий стяг, аби тільки цей паливода шию собі скрутив, поки сюди дійде. Spero[138], ми тут довго не чекатимемо. Показали Кривоносові, що вміємо, а тепер би час і спочити. Я цього Богуна так ненавиджу, що без огиди імені його диявольського згадати не можу. Оце так вибрався! Не міг у Барі собі посидіти! Лихо мене сюди принесло…

— Не тривожся, ваша милость, — шепнув Скшетуський, — бо соромно! Серед нас тобі ніщо не загрожує.

— Ніщо мені не загрожує? Ти, ваша милость, його не знаєш! Він уже, може, поміж багаттями до нас повзе. — Тут пан Заглоба неспокійно огледівся. — На тебе він, до речі, теж зуб має.

— Дай же, Боже, мені з ним стрітися! — сказав пан Скшетуський.

— Якщо це має бути ласка Божа, то я волію її не зазнати. Як християнин я йому усі кривди прощу, але за умови, що його за два дні до цього повісять. Я не тривожуся, але ти, ваша милость, навіть не повіриш, яку страшенну огиду він у мене викликає! Я люблю знати, з ким маю справу: зі шляхтичем —««то зі шляхтичем, із хлопом — то із хлопом. Але ж це диявол у плоті, з котрим не знаєш, як триматися. Відважився я на неабияку із ним каверзу, але які він очі зробив, коли я йому макітру обмотував, цього я вашій милості розказати не берусь і смертної години пам’ятатиму. Не хочу я будити лиха, нехай воно спить. Один раз минулося. А тобі, ваша милость, скажу, що ти чоловік невдячний і про ту небогу не дбаєш…