— Якщо тобі так таланило, ти, певно, багатший від мене, та тільки тримай уже й цього капшука.

— Дякую покірно, добродію. Призбиралося трохи — з Божої ласки! І батьки тішитимуться, і дідусь дев'яностолітній. А вже Яворських вони, либонь, до останнього гроша засудять і з торбами по світу пустять. І вам, добродію, теж користь від цього, бо я вже про той крапчастий пасок, що його мені ваша милость у Кодаку обіцяв, не нагадуватиму, хоч він мені й вельми подобався.

— Вже ж бо й нагадав! От халамидник! Ти справжнісінький lupus insatiabilis![145] Не знаю я, де цей пасок, але якщо обіцяв, подарую, не цей, так інший.

— Дякую покірно, добродію! — мовив Жендзян, обіймаючи господареві коліна.

— Та годі про це! Розказуй, що з тобою далі було.

— Отож Бог дав мені милость підлататися від розбійників. Тільки я страшенно потерпав, не знаючи, що сталося з добродієм моїм і що Богун із панною зробив. Аж тут дізнаюся, що він у Черкасах лежить, ледь живий, князями посічений. Тоді я в Черкаси: а ви ж, добродію, знаєте, що я вмію і пластир прикласти, і рани обробити. А вже вони мене щодо цього знали. Тому мене туди Донець, полковник, послав і сам зі мною поїхав харцизяку того виходжувати. Аж тепер у мене відлягло від серця, бо я дізнався, що наша панна із тим шляхтичем утекла. Пішов я тоді до Богуна. Думаю: впізнає чи не впізнає? А його пропасниця била, тому спершу не впізнав. Згодом же впізнав та й каже: «Це ти з листами у Розлоги їхав?» Я відповідаю: «Я». А він знову: «Так це я тебе у Чигирині розсік?» — «Атож». — «Так ти, — каже він, — служиш панові Скшетуському?» Отут уже заходився я брехати. «Нікому я вже, кажу, не служу. Більше кривд, аніж радощів на цій службі я зазнав, тож вирішив на волю до козаків піти, а вашу милость уже десять днів доглядаю і до одужання доведу». І він повірив мені і в якнайкращі взаємини зі мною увійшов. Від нього я й довідався, що Розлоги спалено, що він двох князів убив, а ще двоє, дізнавшись про це, хотіли спершу до нашого князя йти, але, не маючи для цього можливості, у військо литовське втекли. Та найгірше — це коли він про того опасистого шляхтича згадував, він так тоді, скажу я вам, добродію, зубами скреготів, ніби хтось горіхи гриз.

— Довго він хворів?

— Довго, довго, бо рани на ньому то гоїлися, то знову відкривалися, адже він їх спочатку не лікував як слід. Мало я ночей біля нього просидів (щоб його порубали!), ніби біля когось порядного! А щоб ви знали, добродію: я спасінням душі присягнув за кривду свою йому відплатити, і цього я, мій добродію, дотримаю, хоч би й ціле життя довелося за ним ходити, бо він мене, невинного, так знеславив і потовк, як собаку, а я ж не якийся там хам. Він мусить загинути від моєї руки, хіба що хтось інший мене випередить. І ще скажу я вам, добродію, що зі сто разів я мав таку нагоду, бо часто біля нього, крім мене, нікого не було. Я думав собі: всадити йому під бік чи ні? Та тільки соромно було вбивати лежачого й пораненого.

— Це робить тобі честь, що ти його aegrotum et inermem[146] не вбив. Холопський це був би вчинок, не шляхетський.

— Тим-то й ба, добродію, я теж так подумав. А ще згадав, що, коли батьки мене проводжали й напутнє слово давали, дідусь теж перехрестив і сказав: «Пам'ятай, бевзю, що ти шляхтич, і амбіцію май, вірно служи, але попихати собою нікому не давай». Казав він іще, що коли шляхтич по-холопському вчиняє, то Господь Бог наш плаче. А я напуття запам’ятав і дотримую його. Тому я нагодами тими знехтував. А взаємини між нами дедалі міцнішали. Не раз він питав мене: «Чим я тобі відборгую?» А я на це: «Чим, ваша милость, захочете». І гріх поскаржитися, відплатив він мені щедро, а я взяв, бо подумав: нащо це має у розбійницьких руках залишатися? А дивлячись на нього, й інші мені давали, бо, скажу вам, добродію, там нікого так не люблять, як його, — і низові, і простолюд, хоч у всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так зневажав простолюд, як він…

Тут Жендзян почав хитати головою, ніби щось згадував і чомусь дивувався, а за хвилю вів далі:

— Дивний це чоловік, і треба визнати, що манери в нього цілком шляхетські. А панну він як любить! Як любить! Боже праведний! Тільки-но він трохи одужав, відразу ж до нього Донцева донька поворожити прийшла. І поворожила, та тільки нічого доброго. Безчесна це здоровуля, із нечистим якшається… Але дівка гожа. Як засміється, то, бігме, наче кобила заірже в лузі. Зубиська білі показує, а сильна така, що панцир розірвати може, а як іде, то земля під нею трясеться. І, мабуть, із допущення Божого на мене оком накинула, врода моя їй сподобалася. То вона, бувало, не пройде повз мене, щоб мене за чуприну або за рукав не смикнути або не попхнути, а не раз навіть казала: «Ходімо!». А я боявся, щоб мені диявол десь на самоті в’язів не скрутив, бо тоді усе, що я призбирав, пропало б відразу. От я їй і відповідав: «Мало тобі інших!» А вона: «Сподобався ти мені, хоч і дитина! Сподобався ти мені!» — «Іди геть, гладухо!» А вона знову: «Сподобався ти мені! Сподобався ти мені!»

— І ти бачив ворожіння?

— Бачив, чув. Дим якийся йде, сичання, писки, тіні якісь, я від подиву аж остовпів. Вона ж, стоячи посередині, брови чорні насупила й повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Гуку-чилу!.. Лях при ній!» Або пшениці у сито насипле й дивиться, а зернини, як мурахи, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Гуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, добродію мій! Не будь він таким лиходієм, жаль було б дивитися на його відчай після кожного ворожіння. Бувало, стане блідий, як полотно, ничком упаде, руки над головою заломить і голосить, і жалібно скиглить, і благає, і перепрошує панянку за те, що як ґвалтівник у Розлоги прийшов, що братів її перебив. «Де ти, зозуленько? Де ти, єдина? — примовляє. — Я б тебе на руках носив, а тепер не жити мені без тебе!.. Я вже до тебе, — голосить, і пальцем не доторкнуся, рабом твоїм буду, аби тільки очі мої тебе бачили». Або ж знов пана Заглобу згадає і зубами скрегоче, і ложе кусає, аж поки його сон зморить. Але ще й крізь сон стогне й зітхає.

— То що, вона ніколи йому на добре не наворожила?

— Що було потім, не знаю, мій добродію, бо він одужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене на віддяку в Гущу із ним відпустив. Вони там, лиходії, знали, що я добра усякого трохи мав, а я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

— І не пограбували тебе?

— Може б, і вчинили це, але, на щастя, татар тоді не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. Зрештою, вони мене вже цілком за свого мали. Адже мені сам Хмельницький наказав слухати й доносити, про що у воєводи брацлавського говоритимуть, якщо якісь пани з’їдуться… Щоб він катові дістався! Отож приїхав я у Гущу, аж тут підійшли Кривоносові роз’їзди й отця Лашка вбили, а я половину свого добра закопав, а з половиною сюди втік, прочувши, що ви, добродію, громите біля Заслава.

Хвала Господові Всевишньому, що я вашу милость у доброму здоров’ї і настрої застав і що весіллячко ваше, добродію, незабаром… Це вже буде кінець усьому лихому. Казав я тим лиходіям, котрі на князя, пана нашого, йшли, що назад уже не вернуться. Мають тепер! Може, й війна скоро скінчиться?

— Де там! Тепер із самим Хмельницьким ось-ось почнеться.

— А ви, добродію, після весілля воюватимете?

— А ти думав, що я після весілля боягузом стану?

— Ой, не думав! Знаю я, що коли хтось і стане, то не ви, добродію. Я просто собі питаю, бо як відвезу ось батькам, що призбирав, то теж із вами, добродію, піти хочу. Може, мені Бог допоможе за кривду Богунові відборгувати, бо якщо віроломно не гоже, то де ж я його знайду, як не на бранному полі. Він ховатися не стане…

— Невже ти такий затятий?

— Нехай кожен при своєму лишається. А я вже як поклав собі, то й до турків за ним поїду. Тепер уже інакше й бути не може. А зараз я з вами, добродію, до Тарнополя поїду, а потім — на весілля. Але чому ви, добродію, до Бара через Тарнопіль їдете? Адже це не по дорозі.