— Що ви, Григорію Павловичу! Де мені! Я й шустовський коньяк тільки у вітринах бачив. Коньяку я вам зараз не обіцяю, а чайком міцненьким напою. Організуй, Сашко, і бутербродиків прихопи.

За чаєм Нікітського потягло на спогади, і він розповідав про свої вдалі крадіжки, наче про якісь подвиги. Сашкові навіть стало гидко слухати. Він дивився на Фоміна й дивувався, чому той не зупинить злодія, не поставить його на місце. А Фоміна мов підмінили. Він був увесь увага, підтакував, попліскував по плечу Нікітського, від надміру почуттів потирав руки і разом з ним весело сміявся над обдуреними шахраєм простачками. Коли Міжнародний згадав, як він перед самою імперіалістичною війною вдало обчистив сейф якогось багатія в Брюсселі, Фомін зовсім розвеселився, навіть засміявся від задоволення. Потім раптом запитав:

— Як же ви тут у нас так сплохували? Пошилися, Григорію Павловичу, як кажуть, у дурні.

— Звичка підвела. Любов до чистих простирадел. Міг би зупинитися в іншому місці, та понесла мене лиха година до готелю. Люблю чистоту, затишок і ціную спокій. Адже на квартирі як? Господиню з її дивацтвами терпи. До неї знайомі зайдуть, і ти, хочеш не хочеш, усміхайся, розмовляй. У готелі інша річ — сам собі господар. Але цього разу мені й там не по собі було. Передчуття, чи що? Мені б, дурневі, якщо душа болить, по паспортину не заходити. Спустився б через чорний хід у двір — і шукай вітра в полі. Сиділи б ви, громадянине Фомін, з помічником у вестибюлі, хоча щиро скажу, вас я не впізнав, та й помічника вашого теж. Загалом, я… — Нікітський не доказав. Узяв бутерброд і, сьорбаючи зі склянки, поблажливо глянув на Фоміна.

— Ну й що? Через тиждень-другий знайшли б вас в іншому місці.

— Дідька лисого ви знайшли б мене тут через два тижні. Через два тижні гуляв би я по Унтер-ден-Лінден або по Монмартру. — Нікітський поставив склянку, рвучко підвівся, його рух був настільки різкий, що Сашко теж зірвався, тільки Фомін залишився спокійно сидіти, примруживши очі.

— То де ви гуляли б, Григорію Павловичу, через два тижні?

— В Одесі по Дерибасівській або в Пітері по Невському, а може, в Ростові. Невже ви гадаєте, що я залишився б у вашому паршивому місті, коли б виніс із готелю ноги?

— Хитруєте, Нікітський, — зітхнув Фомін. — Навряд чи ви від нас поїхали б, ні з ким не побачившись.

— Хто його знає, громадянине Фомін, — замислившись, наче щось пригадуючи, промовив рецидивіст. — Може, й затримався б на два-три дні. Я ж вам казав, любов у мене до однієї дами давня.

Після допиту Фомін і Дорохов вийшли надвір у ніч, у мороз.

— Ти, я бачу, не дуже задоволений вечірньою розмовою? — поцікавився Фомін.

— Гад цей Нікітський. Гидко на нього дивитися, не те що слухати.

— Безумовно. Але, мені здається, саме сьогодні він з нами був відвертий і сказав набагато більше, ніж хотів.

— Що ж він таке сказав? Я нічого путнього не помітив.

— Давай, Сашко, по домівках. На дозвіллі сам зметикуєш, не буду тебе збивати.

Були випадки, коли Фомін на якийсь час виходив з управління, а Дорохов залишався з Міжнародним. Нікітський просив Фоміна не відправляти його до камери. Тоді Михайло Миколайович щоразу присилав на допомогу Сашкові Чекулаєва або Боровика. Григорій Павлович, майстер на всілякі злодійські побрехеньки, міг говорити годинами. Женька з Боровиком слухали його з неприхованою цікавістю, історії злочинного світу в дореволюційній Росії були їм удивовижу. Але Сашко після уроку, що йому дала злодійка, поводився насторожено, чекаючи й від Нікітського будь-якої каверзи. Звичайно Міжнародний сидів біля столу Фоміна, іноді підводився, щоб розім'ятися, походжав кабінетом, пересідав на інший стілець, а Дорохов спроквола спостерігав. Він помітив, як Нікітський майже невловимим рухом, погасивши недокурок у попільниці, взяв щось зі столу Фоміна й засунув у кишеню. Хлопці на це не звернули уваги. Сашко гарячково намагався згадати, що ж там лежало. Перед тим, як піти, Фомін завжди прибирав документи в сейф. Ручки з перами були на місці. А ось олівця не стало. Навіщо Нікітському знадобився олівець? Сашко хотів обшукати злочинця, та потім передумав. Тільки-по з'явився Фомін, він викликав його з кабінету і розповів про олівець. Фомін звелів зайти до Попова й доповісти йому про це, а сам вирішив вести далі розмову зі злочинцем і взнаки не давати, що його вихватку помітили:

Іван Іванович вислухав Сашка й одразу запитав:

— А ти як вважаєш, навіщо цьому типові олівець?

— Мабуть, листа комусь хоче написати.

— Та листа навряд, а ось записку напевно. Тільки через кого ж він вирішив її передати? Це цікаво. Ану ходімо.

Вони спустилися на перший поверх до чергової частини, а звідти вийшли в двір і попрямували до камер попереднього ув'язнення. Начальникові КПУ Попов наказав провести його до камери Нікітського. Вона виявилася останньою по коридору, невеликою, з одним тапчаном і маленьким столиком, над яким майже під стелею було заґратоване вікно з подвійною рамою.

Попов сів на тапчан, уважно роззирнувся, запитав у начальника КПУ, через кого, на його думку, міг спробувати передати записку Нікітський. Начальник КПУ, літній сивуватий чоловік з великими залисинами на лобі, в міліцейській формі з трьома кубиками в петлицях, причинив двері камери й пошепки, наче їх могли підслухати, почав розповідати, що в сусідній камері сидить злодій-рецидивіст, заарештований цього разу за бійку. Повертаючись з прогулянки або з допиту, він не раз підходив до камери Нікітського, через вічко в дверях з ним розмовляв і передавав йому цигарки. Попов поцікавився, хто веде справу цього заарештованого, і, дізнавшись, що уповноважений Шеметов, звелів начальникові КПУ про все мовчати. Повернувшись до себе, Попов наказав Сашкові залишитися у нього в кабінеті й викликав Шеметова. Сашко знав, що цей поважний, уже літній, як і Фомін, працівник був поранений під час перестрілки зі злочинцями, лежав у лікарні й зовсім недавно повернувся до управління. Шеметов розповів досить сентиментальну історію. У рецидивіста дуже добра й порядна дружина, яка намагалася будь-що відвернути чоловіка від нових злочинів. Вона оберігала його від давніх знайомих, самого нікуди не відпускала. Влаштувала на роботу до себе в цех на завод імені Кірова. Але одного разу давні чоловікові дружки її образили, а той їх за це побив, та так, що обидва лежать у лікарні.

— Була в мене ця жінка, — доповідав Шеметов, — місця собі не знаходить, лає шпану й усяких шахраїв на чому світ стоїть. Просить побачення з чоловіком.

— Коли вона буде в тебе?

— Після роботи, Іване Івановичу. Як закінчиться перша зміна, тоді й прийде.

— Приведи її до мене, Шеметов. Сам з нею побалакаю. А ти, Дорохов, іди до себе та скажи Фоміну, щоб зайшов. Дивися, Нікітському й виду не подавай, що помітив, як він олівець поцупив. Тут треба тихо.

— Любов, кажеш? Любов — це добре, просто чудово. — Фомін говорив гостро, сердито і явно не приховував своєї зневаги до Нікітського. На практиканта, який повернувся в кабінет, не звернув уваги. — Тільки здається мені, Григорію Павловичу, нікого ти зроду-віку не любив. Крім себе самого, певна річ.

— Хтозна, хтозна, — посміхнувся Нікітський.

— Знайдемо ми твоїх друзів-приятелів — і вся любов.

—І не силкуйтеся, громадянине Фомін. Турботи великі, а клопіт марний. Позаторік, коли мене схопили, ви теж весь час чіплялися: «Чого приїхав? До кого?» Пів-Іркутська, мабуть, оббігали, а користі? Судили ж мене за втечу. Здається мені, що й цього разу так само буде.

— Не сподівайся, Григорію Павловичу, цього разу в усіх твоїх ділах розберемося. Сам розповіси.

— Нічого я вам не розповім, громадянине добрий. Бити мене або, борони боже, катувати ви не будете. Закон мене оберігає. Це в поліції, за царя, били, та й то дрібноту та сявок різних. А нас не чіпали. Самі поміркуйте, чи можна було нас не берегти? З кожного діла панові поліцейському начальникові я презентував двадцять процентів. Візьму півсотні тисяч, десять у пакет з рожевою стрічечкою… й особисто з рук у руки. Який же резон поліцейському такий заробіток утрачати? От і берегли, наче курочку, що золоті яєчка несе. Адже ви в мене, громадянине Фомін, двадцять процентів не візьмете? А двадцять п'ять? Хай вийде ваш молодий помічник. Я вам одну пропозицію хочу зробити.