— Усе! Усе полетіло к бісу! — говорив Мудриков, коли вони зосталися удвох з Дороховим у кабінеті голови сільської Ради. — Сам поміркуй, два-три дні на видужання Чипізубову мало, а через три дні не тільки все село, але й на копальнях знатимуть про те, що ми тут застряли. Значить, дізнається й Агєєв. Ти що ж, гадаєш, що в нього тут нема своїх прибічників. І вони негайно донесуть йому. Ти вчора бачив, як візники з зустрічного обозу здоровкалися з нашим дільничним? У мене, в інших моїх працівників також знайдуться знайомі, одразу між ними піде розмова, куди ми й чого. Знайдуться й такі, що попередять бандитів. Ховайтеся, мовляв, міліція наїхала.

Дорохов розумів, що Мудриков має рацію, але сказати йому було нічого.

— Лишимо хворих під опікування фельдшера, грошей дамо, а самі на копальні. Допитаємо старих Агєєвих, хай скажуть, де син ховається, — запропонував Мудриков.

— А якщо не скажуть?

— Хтось із сусідів допоможе, не всі ж там бандитські поплічники.

— Гаразд, знайдемо чесних людей, скажуть, бачили сина Агєєвих. Більше того, підтвердять, що він десь тут переховується. Будемо тайгу прочісувати?

— Але ж не повертатися з порожніми руками! — почав сердитися Мудриков. — Сто п'ятдесят кілометрів відмахали, людей з роботи зірвали…

Дорохов хотів заперечити, сказати, що він відмахав не сто п'ятдесят, а цілих дві тисячі кілометрів, що готував операцію більше місяця і вона ось тут зірвалася через те, що ні Мудриков, ні шофер не помітили пролизини й не спробували її об'їхати.

— Чого ти в паніку кидаєшся? Давай все обміркуємо, подумаємо, як бути. Вихід треба шукати.

Мудриков трохи заспокоївся і не дуже впевнено порадив:

— Може, поговоримо з мисливцями? Думаю, один з Вавілових, той, що меткіший, підійде. Відправимо його замість Льошки. Проінструктуємо як слід. Спробуємо?

— У тил до фашистів я б цього Вавілова послав без вагань: чесний, сміливий, чудовий стрілець, та й слідопит до того ж. А тут же перед бандитами потрібно зіграти роль і переконати їх у тому, що це не гра. І потім, ти ж сам казав, що є серед них хтось з вашого селища. Вавілов буде їм за нашим сценарієм казочки розповідати, а з-за куща вилізе бандюга та й заявить: «Не слухай його. Бреше він усе. Це ж мисливець Вавілов». Як думаєш, що буде далі?

— Уб'ють, — зітхнув Мудриков.

— Ото ж бо. І тебе, і твоїх хлопців чекає така сама доля, якщо ви підете на розвідку. Упізнають і розправляться, який би пароль ви не назвали. Ти ось що скажи, Аркадію: де б нам грамів двісті п'ятдесят — триста золотця на якийсь час роздобути? Чипізубову на витрати ми видали двадцять грамів, от би до них ще?

— Це ж навіщо? — здивувався Мудриков.

—Ідейка одна проклюнулася.

У ЛІГВО ДО БАНДИТІВ

У кабінеті голови сільської Ради стояв старий бронзовий свічник з маленьким недогарком свічки. Цілу ніч оперативна група великим напильником пиляла його по черзі і старанно збирала ошурки. Потім ошурки ті, мов аптекарські порошки, загорталися в папір. Коли таких порошків виявилося двадцять вісім, роботу припинили. Тим часом Мудриков спалив шматок старої гумової калоші, додав до сажі трохи гарячої води і на спідній сорочці, яку заздалегідь узяли в одного з учасників групи, на спині перемалював карту, на свій страх і ризик змінюючи орієнтири: точки заходу сонця він трохи пересунув на північ, і одразу ущелина, де було заховано золото, змістилася.

У чужому пошарпаному костюмі, зібраному по частинах, як кажуть, з миру по нитці, Дорохов почував себе незручно. Ватяні штани Вавілова виявилися надто довгі, а валянки міліціонерові розтоптані. Від старого й заношеного светра неприємно пахло потом. Лише тілогрійка та шапка третього мисливця були якраз. Олександр одійшов од села з кілометр, оглянувся. Дорога у напівмороці світанку здавалася безлюдною. Він вийняв з-за пояса наган з облізлим воронуванням, витяг з нього патрони, поклацав курком, перевіряючи, чи справно повертається барабан, оглянув кожний капсуль. Потім зарядив револьвер знову й поклав у кишеню штанів. З халяви правого валянка дістав невеликого саморобного ножа, спробував його гостроту на ніготь. Лишився задоволений, знов засунув за халяву. Ішов він швидко, роздумуючи, як усе вийшло. Перед самим його відходом Мудриков спокійно дістав з польової сумки блокнот і зажадав, щоб Олександр про всяк випадок дав йому свою домашню адресу в Читі. Туди ж записав прикмети маскарадного одягу, а на завершення звелів йому, Олександрові, назвати рік випуску і номер револьвера, що в обмін на маузер узяв Дорохов у міліціонера, який захворів. Цей номер особливо чітко закарбувався в пам'яті — 1602437. Звичайно, Мудриков учинив правильно. Все це потрібно на той випадок, коли Олександр не повернеться. Але вийшло все надто вже відверто, чи що. Наче у святці на панахиду записав ще живу людину з її ж згоди.

Цікаво, скільки кроків он до тієї вибоїни? Коли парне число, то все буде добре. Сашко зупинився, а потім, рушивши, почав рахувати, намагаючись іти рівно. Виявилося, двадцять вісім. Отже, все буде гаразд. Ex ти! Дивак забобонний, а ще комсомолець… Усе залежить від тебе самого. Невже не зумієш обдурити якихось паршивих бандитів? Цікаво, а чи нема осічок у револьвера?

— Слухай, ти, друже! Годі киснути; — вголос промовив Олександр. — Співай! — І одразу ж затягнув свою улюблену пісню про комсомольців, що йшли на громадянську війну.

Вторована санна дорога на кризі петляла, крутилася від одного берега до другого і виявилася на диво порожньою. Тут Зея була широка, і безперервно дув дошкульний зустрічний вітер, який у тих краях зветься хіусом. Дорохов раз у раз прикривав обличчя рукавицею.

— Страшно тобі, Сашко? — голосно сам себе спитав Дорохов.

— Звісно, страшно! Не дуже, та все-таки страшнувато.

— Але ти ж міг не ходити.

— Таж більше нема кому. Нас тільки двох бандити напевно не знають: Козубця й мене. Як же не піти, коли Козубець у гарячці лежить. Вони ж залишаються на волі, крастимуть, грабуватимуть, убиватимуть.

— Отож, ти герой!

— Який там у біса герой, коли йду і жижки трусяться.

Дорохов підійшов до берега, на якому чорніло кілька хат, що витягайся на одній лінії. Всіма вікнами вони дивилися на річку, наче хотіли краще роздивитися розгублене обличчя начальника відділення обласного карного розшуку по боротьбі з особливо небезпечними злочинами. Та тільки ступивши на берег, Олександр заспокоївся і впевнено попрямував до другої з краю рубленої п'ятистінки. Упритул до хати примикав критий наглухо двір, і в Олександра промайнула думка про те, що бандити запросто могли влаштуватися на зиму прямо тут, біля хати. Дорохов рішуче піднявся на гайок. Стертим віником акуратно змів сніг з валянків і потяг на себе двері. У великій і просторій кухні біля печі метушилася жінка років п'ятдесяти. Вона приткнула в куток рогач і втупилася в гостя. — Здорова була, маманю! Пусти погрітися!

— Заходь, чоловіче добрий. Звідкіль ідеш — знизу чи зверху?

— Зверху. З Жовтневих. Виходжу на залізницю. А до тебе заглянув привіт Миколі передати від його дружків-товаришів.

— Якому це Миколі?

— Ти Агєєва будеш?

— Ну!

— Значить, синкові твоєму.

— А від кого привіт?

— Ну, мати! Ти як прокурор. Краще б чарку налила, куснути чогось дала, а тоді й за допит узялася. — Сашко зухвало підійшов до столу, скинув з плеча мішок, зняв шапку й сів на лаву.

— Нема в мене чарки, — нахмурилася господиня, — а щів насиплю.

Сашко демонстративно втягнув у себе запах і, входячи в роль, мрійно вів далі:

— Щів гаряченьких, та ще з свининкою, посьорбати непогано, але без чарки яка їда перед далекою дорогою! Золотоскупка працює?

— А чого їй закриватися?

— Тоді, може, сходиш, мати, до крамниці? — Дорохов розв'язав полотняний мішок, дістав заяложену ганчірку, розгорнув.

Поки він вовтузився, жінка підійшла до столу й побачила в ганчір'ї купу однакових пакетиків. Дорохов узяв верхній, простягнув їй.