— Чому ж тітці не сказав, що патефон у тебе?

— Та як же я скажу, коли вона вже вам заявила?

— Гаразд. Де патефон?

— Удома, і платівки теж.

— Ходімо додому, покажеш.

— Ви мене заарештуєте? — Тепер Зайцева тіпала справжня пропасниця, і Дорохов подумав, що племінника слід трохи підбадьорити.

— Коли не брешеш, то заарештовувати не будемо.

— Я вам правду сказав.

— Ти де живеш?

— Недалеко тут, на Першотравневій.

— Тоді відпросися на півгодини. Можеш не казати своєму начальству, що я прийшов.

Сашко слухав японський патефон і дивувався з чистоти звуку. «Бризки шампанського» виявилися досить заїждженою старою платівкою, а от «Стомлене сонце» звучало чисто. Дорохов завів її двічі.

«Гарна платівка, за таку грошей не шкода», — подумав він.

— Ну ось що, Миколо Зайцев, пиши підписку.

— Яку? — злякався хлопець.

— Бери папір, ручку, а я продиктую: «Я, Микола Зайцев, даю цю підписку карному розшуку в тому, що сьогодні поверну своїй родичці Ганні Карпівні Сотниковій патефон і три платівки». Написав? Підпишися, постав число. Чи є в тебе зауваження, стягнення по роботі?

— Нема ніяких. Подяки є, до свят премію дали.

— Не брешеш?

— Так ви ж можете перевірити.

— Звичайно, перевірю. Ну дивися, коли ввечері не віднесеш тітці патефон, пошкодуєш.

— Віднесу, обов'язково віднесу. Слово честі. Сашко повернувся в управління, але Арзубова на місці не було.

Він знайшов у довіднику телефон міськвно й подзвонив Сотниковій.

— Добрий день, це Дорохов, той самий, що вчора у вас був. Ганно Карпівно, не могли б ви зараз на кілька хвилин зайти до себе додому? Так, це важливо. Я теж прийду.

Сотникова зустріла Сашка біля свого будинку, засипала запитаннями:

— Про щось дізналися? Невже знайдете? Що ви хотіли в мене подивитися?

Вони піднялися на третій поверх, жінка оглянула замки, відімкнула один, потім другий. У передпокої почала скидати пальто.

— Не треба. Зайдімо до кімнати на хвилинку, — попросив Сашко і, ставши навколішки біля шифоньєра, зазирнув у досить простору пройму й витяг звідти чорну квадратну шкіряну сумку. Подав її украй розгубленій господині.

— Подивіться, що там?

Сотникова зазирнула в сумку і мовчки сіла на стілець. Потім просто на підлогу витрусила все, що там було. З сумки посипалися гроші, якісь записки, тюбик губної помади, пласка пудрениця, паспорт і партійний квиток. Схопивши документи, притисла їх до грудей і сторопіло глянула на Сашка:

— Як ви дізналися? Хто її підклав? Боже, яка я рада! Ну чого ви мовчите?

— Сьогодні вам повернуть патефон і платівки. Гадаю, що платівку «Бризки шампанського» слід замінити новою. Бо ваша дуже шипить. А патефон і справді має чудовий звук. Так от, сьогодні вам його повернуть, і якщо ви вирішите, що слідство вести далі не варто, принесіть увечері моєму начальникові заяву. Тому, в якого були…

Наступна справа була на перший погляд теж нескладна. Арзубов доручив Сашкові знайти квартирного злодія. Злодюжка цей, Леонід Чипізубов, чомусь прозваний Козубцем, хлопчина років сімнадцяти, виявився не по літах вправний. Де замки повідмикає відмичками, де ломиком виламає двері, візьме в домі що краще — і тільки його й бачили.

Через кілька днів Сашко знав про Козубця все, навіть адреси його знайомих, до яких навідувався цей злодійчук. Знайшов дівча, разом з яким виріс цей бісів Льонька Чипізубов. Гарна дівчина. Працює у швейній майстерні та ще й у вечірній школі вчиться. Дорохов зайшов до неї додому.

— Ось що, Тасю, знаю, що Чипізубов у тебе буває. Поговори з ним, щоб сам до нас прийшов. Нехай запитає Дорохова — мене, значить, — або Арзубова. Адже все одно знайдемо.

— Не піде він. Я його сама скільки разів умовляла: «Покинь красти, об'явися». А йому байдуже.

— Ти давно його знаєш?

— Ми з Льонею разом виросли. Хати наші поряд стояли. Батька його вбили на Китайській залізниці, коли там конфлікт був. Мама його пізніше померла, зостався Льоня удвох з бабусею. Тоді в нас у селищі всією шпаною верховодив Жорка Зеленцов. Дорослий. Тепер йому, мабуть, років з п'ятдесят було б. Жорка Чорт, не чули?

Чув Сашко цю кличку. Гришка Міжнародний вихваляв Жору як фахівця вищого класу по квартирних крадіжках.

— Той Зеленцов і зманив Льоню з дому. Він тоді маленький був, худенький. Його то в кватирку пропхають, то в щілину якусь. Разом з Чортом стільки міст об'їздив. Чорт його спершу за сина видавав, потім за племінника. Коли Чорта свої ж зарізали, Льоня сам почав красти. А втім, ви знаєте.

— Ти все-таки перекажи йому моє прохання.

Повернувшись до управління, Сашко почав просити Арзубова дати йому кількох працівників для засідки. Арзубов підняв його на сміх:

— Ти ще скажеш роту солдатів викликати, щоб цього паршивця спіймати!

Нічого не залишалося Дорохову, як самому бігати по місцях і квартирах, де міг бувати Козубець.

Сашко знав усі його прикмети, роздобув фотографію і був переконаний, що, зіткнувшись з ним на вулиці, впізнає хлопця.

Зустріч відбулася несподівано, на восьмий день після того, як Сашко одержав завдання. Напередодні він дізнався, що Козубець інколи ночує на вокзалі. Сашко з раннього ранку вирушив на вокзал, обдивився всіх пасажирів, що дрімали в чеканні своїх поїздів, обійшов усі найближчі пельменні і, вже втративши надію, вирішив заглянути на базар, подивитися, чи не продає там Козубець крадені речі.

Піднявшись угору Піщаною вулицею, Сашко зупинився біля кінотеатру. З афіші дивився на нього, всміхаючись, знаменитий американський кіноартист Дуглас Фербенкс. Виявляється, показували нову картину за його участю: «Син Зорро». Сашко уявив собі, як тепло в залі, як приємно, сидячи в кріслі, простягти ноги й відпочити від біганини, і, не роздумуючи, попрямував до кас. «Подивлюся, — подумав, — а потім на базар». Йому було трохи соромно сидіти в кіно в робочий час, але він одразу ж вирішив, що сам скаже Арзубову, що був у кіно. Адже встав він сьогодні о п'ятій ранку, а спати ліг о другій годині ночі.

Біля каси було небагато людей: три школярки, які, мабуть, утекли з уроків, дві літні жінки з сумками в руках, наповненими продуктами, — домогосподарки. Біля каси одержував здачу невисокий хлопчина. Як тільки він одійшов від віконця, ховаючи гроші в кишеню, Дорохов упізнав його. Перед ним стояв той самий Леонід Чипізубов, на кличку Козубець. Він виявився набагато нижчий на зріст, ніж це зазначалось у прикметах — Сашкові по плече.

Козубець зупинився навпроти Дорохова, сором'язливо всміхнувся, й одразу відкрилися його великі передні зуби, які добре запам'яталися з фотографії.

Дорохов відтиснув його в куток, нашвидку обмацав кишені пальта, перевірив, чи нема чогось за поясом, і тільки у валянку знайшов короткий залізний прут-ломик, засунув його собі за халяву. Все це відбулося так швидко, що домогосподарки навіть не звернули уваги.

— Ну, ходімо, чи що?

— Слухай! — почав благати Козубець. — Ті, з ким ти про мене говорив, казали мені, що ти хлопець наче нічого. Давай підемо в кіно, подивимося Зорро — а тоді вже в карний. Адже потім коли я ще в кіно потраплю.

— Ой, Льохо, втекти хочеш? Мовляв, буде в залі темно, і ти раз — і ушився. Не вийде.

— Як тебе звати? Знаю, що Дорохов, а от на ім'я як?

— Олександр.

— Ходімо, Сашко. Га? Я тобі чесне жиганське слово даю, не втечу. І речі віддам, які у мене заховані. Бо як не скажу, де лежать, сам ти їх зроду-віку не знайдеш. Не втечу, слово честі!

Прохання Чипізубова звучало настільки щиро, що Сашко завагався. Він розумів, що в темряві Козубець може шмигнути в прохід, і край, бігай за ним знову. А може, не втече? Може, варто повірити? Знає ж: до в'язниці потрапить, потім до колонії, а там не до кіно… А як би повівся дядько Миша? Що зробив би Шульгін?