Поверталися вони в Харауз опівдні. Прокіп Олексійович оглянув Сашкову здобич, подув під перо, виважив на руці й залишився задоволений.

— Цього року птиця гарно перезимувала. Вистачило покорму, от і жирок під шкірою є. А нумо чаювати, а то начальник вже далі збирається.

Олександр насилу умовив Хлинова взяти одного глухаря. За столом попросив Сидоркіна.

— Дозвольте мені, Леонтію Павловичу, ще на днинку в Хараузі зостатися.

— Вирішив пополювати?

— Ні. Допоможу Тимофієві Спиридоновичу із Слєпньовим розібратися.

— Давно пора, — втрутився господар. — Паскудний чоловічок. Таких, як на мене, треба з тайги в місто виселяти. Там не дуже розгуляєшся.

— Зоставайся, — вирішив начальник міліції.

— Тоді ще прохання. Мої трофеї захопіть, і рушницю також. Хай шофер половину собі візьме, а решту завезе Дормидонтівні.

Після Травневих свят хараузький дільничний доставив у місто Слєпньова. Привіз не сам, а в супроводі двох хлопців — хараузьких комсомольців. Вони втрьох привели Юшку до карного розшуку, і Дорохов, тільки глянувши на них, не зміг утриматися від сміху — настільки кумедний вигляд мала вся група. Двоє здоровенних парубків, обвішані зброєю, а між ними маленький, миршавий Слєпньов. У Юшки око підбите, а в славних молодців носи й губи порозпухали. Одразу було видно, що в запеклій сутичці хлопцям перепало значно більше.

— Ти чого смієшся, начальнику? Розв'яжи руки, я тебе ще не так розмалюю. А вам, товаришочки, це так не минеться. Зустрінемося — поквитаюся з кожним. За мною такі боржки не пропадали. І ти, Хлинов, запам'ятай.

Дорохов звелів відвести затриманого.

— Молодці, хлопці,— похвалив він юнаків. — Ну, розказуйте, як діло було?

— Більше двох тижнів ми з Мефодієм на займанці жили, — розповідав старший. — Юшка до нас звик і, видно, побоюватися перестав. Коли панти у звірів дозріли, став вночі в тайгу шастати. Вчора ми його вистежили. Він з кулаками, а ми ж битися остерігаємось. Ото лящів і нахапали, поки скрутили. Гвинтівку він з усім припасом у дуплі ховав, а дробовики на займанці під колодою.

— А карабіна японського так і не знайшли, — пояснив дільничний. — Я тут усі матеріали на нього привіз. Доповім Сидоркіну — і в прокуратуру. Мої комсомольці, та й я сам, — за свідків. Слідчий повинен за справу братися.

— Повернетеся в Харауз, гарненько пошукайте другої гвинтівки, — порадив Дорохов, — треба було б і її вилучити. Судитимуть Слєпньова й за цю зброю, яку тримав незаконно. Але краще б і ту також знайти. Спокійніше на душі буде.

ГРОМАДСЬКА РОБОТА — ХЛІБ ДЛЯ КОМСОМОЛЬЦЯ…

Сашко Дорохов був задоволений собою. До нього нарешті прийшла душевна рівновага і упевненість у своїх силах. І, мабуть, через це навіть хода змінилася. Він почав ходити розгонисто, грудьми вперед, високо несучи голову. На ту пору йшов йому двадцять другий рік. Було чого трошки й запишатися. Справи він розплутував успішно, злочинів в Петровську-Забайкальському та й у районі поменшало. І раптом його викликали на бюро міського комітету комсомолу.

Сашко збирався, насвистуючи улюблений мотив з фільму «Діти капітана Гранта: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…»

Він потай од Дормидонтівни розглядав себе в дзеркало, супив брови, щоб надати собі поважнішого вигляду, мружив ясно-блакитні очі — примружені, вони немовби набували глибшого, темнішого кольору. Шкода, що з вусами в нього нічого не виходило. На голові волосся росло ясно-золотистою хвилястою кучмою, а ось замість вусів стирчала ріденька руда щетина. Зате обличчя засмагло, обвітрилося. Зникла юнацька округлість. Це Сашкові подобалося, і він ще дужче зводив рідкуваті світлі брови. Та й статура начебто нічого — підібраний, худорлявий. В кожному разі, новий френч сидів як улитий, шкіряний ремінь блищав, а вже про чоботи, ті самі знамениті, пошиті в дядька Кості, і говорити не доводилося. «Нічого хлопець»», — оцінив себе Дорохов і, весело насвистуючи й далі, вийшов з дому.

На бюро міськкому йому запропонували розповісти про організацію боротьби зі злочинністю в місті. Сашко говорив поважно, розмірено, як і годиться, пив воду з склянки, передбачливо поставленої перед ним. Робив значливі паузи, поглядаючи на присутніх. Загалом, усе як годиться. І раптом…

Замість сподіваних похвал йому всипали, щоб пам'ятав до нових віників. Особливо повстав проти нього худорлявий рудий хлопець в окулярах.

— А по-моєму, ти, Дорохов, просто кар'єрист. «Ми зробили, ми домоглися…» — передражнив він Сашка. — А чому, окрім своєї посади та карного розшуку, ти нічого навколо не бачиш? Скажи, чому досі бригадмілу не організував? Чому комсомольців на допомогу не кличеш? Громадська робота як хліб для комсомольця! А тебе нічого не цікавить, крім твоїх карних справ. Одірвався від комсомолу, від людей. На лекції не ходиш, у бібліотеці не показуєшся. До міського комітету зайшов тільки на облік ставати та ось тепер, коли запросили. Може, ти й газет не читаєш? Не знаєш, що фашисти майже всю Європу захопили?

— Ну ти вже перебрав міру, Петров, — перебив його секретар, — помовч поки що, охолонь. Але ти все ж таки поясни, Дорохов, — звернувся він до Сашка, — чому ваші комсомольці до тсоавіахімовських шкіл не ходять. У снайперській з міліції нема нікого. Ви що ж там, усі відмінні стрільці? По-моєму, це непорядок. Давайте запишемо: «Доручити комсомольцеві Дорохову очолити військово-спортивну роботу в міліції». Крім того, хай Дорохов візьметься за організацію бригад сприяння міліції по всьому місту. Згодні? От і чудово. І ще: давайте зобов'яжемо члена бюро Петрова подати допомогу Дорохову з усіх організаційних питань. — Секретар подивився на хлопця в окулярах. — Не заперечуєш, Павле? Тоді перейдемо до наступного питання.

Після бюро Сашко забрів на берег ставу. За Будинком культури була лавка, він сів на неї і годину або й більше просидів, обдумуючи все, що почув. В інституті він був заступником комсорга курсу і сам так само, було, картав комсомольців, а коли прийшов в карний розшук в Іркутську, то якось вийшло, що їх, практикантів, попервах не залучали до громадської роботи. Тут, у Петровську-Забайкальському, одразу з головою поринув у різні справи і… виявився кар'єристом. «Загнув цей очкарик, — подумав Сашко. — А загалом в чомусь вони й мають слушність».

Підходячи до відділу, побачив, що вікна начальника міліції освітлені, і він одразу пішов до Сидоркіна.

— Ти чому, Дорохов, так довго? Я вже дзвонив у міськком. Кажуть, пішов. Думав, не прийдеш зовсім. Розповідай до пуття. Перепало? Правильно. Скажу по секрету: мені минулого тижня у міському комітеті партії теж перепало. Давай разом думати, що треба робити.

…Дорохов стояв на трибуні й удивлявся в затемнений зал. Раптом пригадалися комсомольські збори в інституті, тільки там у залі сиділи свої, студенти, а тут робітники — хлопці й дівчата, комсомольці чавунно-ливарного заводу, яких Сашко, на свій сором, знав погано. Щоправда, в службових справах йому доводи лося заглядати в їхній клуб, гуртожиток, комітет комсомолу, а ось так, з усією заводською комсомолією, зустрівся вперше. Він ретельно готувався до цієї зустрічі, написав велику доповідь. Креслив і виправляв її Сидоркін. І ось тепер, коли голова зборів оголосив, що з інформацією про свою роботу виступить начальник карного розшуку комсомолець Олександр Дорохов, він розгубився. Спочатку хотів просто прочитати видрукуваний на машинці текст і раптом зрозумів, що від нього чекають живого слова. І Сашко почав говорити. Від хвилювання перші фрази вийшли невиразні. Та коли з задніх рядів гукнули, щоб він говорив голосніше, Сашко зібрався і відчув себе вільніше.

— Хочу розповісти вам про карний розшук: як сам туди потрапив, які бувають злочинці і як ми з ними воюємо. Як убили комсомольця, який ще не встиг навчитися працювати.

Сашко говорив довго, згадав Гришку Міжнародного, розповів про те, як старі рецидивісти вербують собі помічників серед слабких хлопців і дівчат, і тільки під кінець, глянувши на годинник, здивувався: пролетів відведений час, а він і слова ще не сказав про те, заради чого прийшов сюди, заради чого разом з начальником міліції морочився над доповіддю.