— Гаразд, давай квиток. Обміняю, і сядемо разом. Гляди лишень, я слову твоєму повірив.

…На відміну від батька, Зорро-син не брався за шпагу, він орудував довгим батогом, гасив за його допомогою свічки, розправлявся з ворогами, з поліцейськими. Сашко не думав про те, що поруч з ним злодійчук, за яким він стільки попобігав. А хлопець, здається, забув геть про все на світі, у захваті плескав по коліну й мало не на весь зал вигукував:

— От дає! Бий їх, лягавих!

Після сеансу Льонька гірко зітхнув:

— Он як живуть люди! Мені б такий батіг. Ну гаразд, ходімо, чи що. Та ти не бійся, не втечу.

Того самого дня Дорохов разом із Арзубовим за зізнанням затриманого знайшли більшу частину вкрадених речей. Вони були хитро заховані, і збирати їх довелося по різних тайниках. То на березі Інгоди під стосами колод, то на околиці міста в сосняку, просто в снігу.

— Отак, брате, буває,— підсміювався Арзубов. — Коли б у кіно з Козубцем не пішов, довго б ми шукали ці речі. Адже він затятий, диявол, уперся б, що нема в нього нічого, і марудься з ним.

— Знаєте, Миколо Савелійовичу, там у кіно мені його шкода стало. Бігав, шукав запеклого злодюжку, а подивився на нього — маленький, невлаштований якийсь. От і подумав: коли він тепер у кіно потрапить? Адже дадуть йому строк чималий. Світло погасили, сиджу й тремчу. А раптом він кинеться тікати? А поім бачу: сміється, переживає, очей від екрана не відводить.

— Те, що в цьому злодійчукові ти людину побачив, — це, Сашко, непогано, — зробив висновок Арзубов.

…Дорохов ішов до управління, прикривши лице рукавицею. Зустрічний вітер сік сніговою крупкою, забивався за комір і в рукави. Біля скверу він побачив гурт людей, які зібралися під прикріпленим до стовпа гучномовцем. Сашко прислухався: війна! «Білофінни напали на наш кордон»… Не дослухавши, він помчав до управління, дорогою пригадуючи, як проходить кордон з Фінляндією. Балтійське море, Фінська затока, а далі? Зі шкільної лави залишилися в пам'яті уривки відомостей: Фінляндія — країна озер, населення близько п'яти мільйонів. «Чого ж хоче ця маленька країна від нас?» У газетах йому, щоправда, доводилося читати про якісь укріплення, зведені фіннами на кордоні, що іменуються лінією Маннергейма. Мабуть, це справа рук німецьких фашистів. Захеканий, він вихором увірвався в управління й кинувся до Арзубова:

— Миколо Савелійовичу, що з Фінляндією, розкажіть!

—Ідуть бойові дії. Нам наказано бути на казарменому становищі за законами воєнного часу.

Потяглися дні, сповнені тривожного чекання. Сашко хвилювався, що від батька нема листів. Щоранку насамперед біг до кіоска по газети. Як там війна? Писали, що Червона Армія вела бої з білофіннами на їхній території. У газетах друкували репортажі про бойові епізоди, про радянських лижників, про фінських снайперів-«кукушок», які влаштовували засідки на деревах. Там люди билися, мерзли в снігах, а тут доводилося ганятися за злодюгами…

У середині січня тисяча дев'ятсот сорокового року Дорохова викликав начальник обласного управління міліції. Посадовив навпроти свого столу, нагадав політичну ситуацію в країні й оголосив, що є така думка направити його, Дорохова, начальником карного розшуку в місто Петровськ-Забайкальський, що за чотириста кілометрів од Чити на захід.

— Потрібні там грамотні й енергійні працівники, а ми вважаємо, що ти з цією посадою справишся. Та й до батьків звідтіль ближче, до них — просто рукою подати. Хоч зрідка, та зможеш побачитися…

Перед від'їздом його довго інструктував Торський. Пообіцяв, що тільки-но викроїть час, приїде сам і допоможе йому на місці.

— Ти знаєш, яке це місто? Там жили чудові люди — декабристи. Обов'язково поцікався…

Зі справами одразу починай розбиратися. Сам вивчи всі нерозкриті злочини. Придивляйся до хлопців, радься з Простатіним. Є там такий працівник. Щоправда, з грамотою у нього слабувато, але досвіду не позичати. Начальник міліції Сидоркін — розумник, справу свою знає. Коли що не так, дзвони. І приїхати я тобі дозволю, коли треба буде. Не журися, козаче, — жартома закінчив Торський і вже серйозно додав: — Учителі в тебе були правильні, впевнений, що справишся.

Петровськ-Забайкальськ, сіре, низьке, збудоване з кедра й модрини невелике місто, розкинулося осторонь від залізничної станції. Начальник районного відділу Сидоркін, літній, інтелігентний на вигляд чоловік, прочитав направлення, важко зітхнув:

— Надто вже ви молодий, дорогий мій. Я просив досвідченого, такого, що знає діло, а вони що там — сміються? У мене в самого таких вистачає.

— Я до вас не просився, — похмуро відповів Сашко. — Хотів у Читі зостатися, а мені наказали: їдь. Анатолій Никодимович Торський казав, що ви будете раді й вже в усякому разі допоможете… А зараз думаю, що буде краще, коли ви на моїх документах напишете відмову. — Сашко встав, підійшов до вікна і несподівано для себе сердито випалив: — Ішов я до вас і думав, що хоч добре слово скажете за допомогу. Викрадених речей майже на десять тисяч повернули у вашу крамницю з Іркутська. Все повністю. А розкрив цю крадіжку… — Сашко не доказав і невизначено махнув рукою.

— Та не сердьтеся ви, Дорохов. — Начальник міліції теж підійшов до вікна. — Адже й мене зрозуміти можна. А за крамницю спасибі. Розумієш, хотів дорослого помічника… Гаразд, зараз запрошу твоїх майбутніх підлеглих, відрекомендую — і йди, приймай справи. Там подивимося, що з цього вийде. Завгосп тобі житло підшукає. На кімнату чи там квартиру не розраховуй, а куток або ванькирчик у добрій хаті знайдемо.

Двоє з працівників карного розшуку — Степан Простатін та Федір Дибов — виявилися старшими за Дорохова. Було їм, мабуть, під сорок. Іван Зінов'єв і Микола Акимов — майже Сашкові однолітки, ну щонайбільше на рік старші. Вони вступили до міліції, демобілізувавшись кілька місяців тому з армії. Вік п'ятого, провідника службового собаки-шукача Варфоломєєва, Сашко не зумів визначити. Рудий, кругловидий, низенький на зріст. Йому можна було дати і двадцять п'ять років, і років на десять більше.

Знайомство було коротке. Сидоркін відрекомендував Дорохова й оголосив, що карний розшук працює погано.

— Злодії місто обсіли, а вони тупцяються на місці. Приймайте справи, Дорохов, і передусім зверніть увагу на нерозкриті крадіжки.

Містився карний розшук у трьох кімнатах: та, що трохи більша — прохідна, з неї двоє дверей вели до маленьких кімнаток. Одна з них призначалася для начальника.

Сашко придивлявся до своїх нових товаришів по службі й мимоволі вловив посмішку в очах старших. Обидва вони говорили підкреслено поважливо, але в їхньому тоні явно чулася іронія.

«Гаразд, — подумав Дорохов, — поживемо — побачимо».

Першого ж дня його влаштували на квартиру до літньої жінки. У великій рубленій хаті вона жила сама. Гликерія Дормидонтівна згодилася за десятку на місяць поступитися Сашкові ванькирчиком. У хаті було чисто, тепло, в світлиці стояли два фікуси, а на підвіконнях у глиняних горщиках цвіла герань. Строкаті доріжки домотканої виробки вкривали пофарбовану, жовту, «під яєчко», підлогу. У просторій кухні на столі шипів самовар. Господиня у довгій, до самої підлоги, рясній спідниці, у кофті в дрібний горошок з якимись крильцями на плечах, пов'язана хусткою з кичкою спереду, мала приємний вигляд. Вона пильно оглянула постояльця, запросила чаювати.

Тільки глянувши на головний убір господині, Сашко зрозумів, що вона справжня чалдонка, та ще й з старовірів. Коли Сашко випив пузату чашку чаю, Гликерія Дормидонтівна попросила:

— Ти вже, Дмитровичу, вибачай, але тютюнового диму в хаті не терплю. Отже ти тютюн смалити надвір виходь.

— Не курю я, Дормидонтівно.

— Чому ж це? Тепер усі, не те що молоді, старі й ті засмалили.

— Не звик. Через мене один клопіт: пізно додому приходитиму.