— Ось, — начальник КПУ дістав з папки аркушик і передав Попову. — Все, як ви звеліли, переглянув у присутності Нікітського. Я перевіряю, а він веселий, сміється. Каже: «Не шукай, начальнику, нічого там темного нема. Родичі мої не з тих, хто в калач ніж або бритву встромляють. Тут усе по закону». А сам задоволений, цигарками, мерзотник, частує. Я йому подаю заяву про передачу і велю розписатися про одержання, а він, крім розпису, пише: «Одержав, цілую». То як, повернути заяву з його розпискою?

— Поверни, і якнайшвидше. Іншим, мабуть, уже віддали?

— Нікому ще нічого не повертали. Хіба що я, не розумію? — образився начальник КПУ, квапливо зникаючи за дверима.

— Чи цей ваш Нікітський і справді такий ласун? Йому й мед, і шоколад, — поцікавився Попов.

— Ні, Іване Івановичу, тут, напевне, знову якийсь фокус. Він у нас, коли чай п'є, все намагається вприкуску і цукру якнайменше, — стрепенувся Фомін.

— Та ще говорить, що цукор шкідливий для старих, — пригадав Сашко. — Може, викликати його та прямо й запитати, від кого це він передачу одержав?

— А заразом розкажи йому й про свою поїздку, — шпигнув Попов. — Цікаво, що нам повідає про цю Олімпіаду Віра.

Але нічого путнього Віра сказати не могла. Рано-вранці до неї постукала жінка й насамперед запитала про її брата. Як домовилися, Віра відповіла, що брат, мовляв, за дівками волочиться і вона йому не указ. Тоді жінка подякувала їй за листа, якого одержала через брата, і попросила допомогти віднести передачу родичеві її добрих знайомих, Нікітському, за професією бухгалтерові-ревізорові, недавно заарештованому ні за що, за чужі гріхи. Її знайомим було ніколи, ось її й умовили. На подяку передала гостинці: шматок лосятини і мороженого, мало не на півпуда, тайменя. Віра збігала до сусідки, з якою разом працює, попросила сказати на роботі, що вийде на другу зміну, і пішла з передачею. Як тільки одержали розписку Нікітського, ця сама приїжджа — назвалася вона Липою — зайшла до крамниці, дещо купила й попросила Віру провести її до тракту. Й одразу першою ж попутною машиною поїхала. Хоча Віра й умовляла її зостатися, зустрітися з братом, Олімпіада рішуче відмовилася, сказала, що, чого доброго, чоловік повернеться з полювання додому, а її нема, та ще дізнається, що до Іркутська їздила, то три шкури спустить. Характер у нього серйозний. Іван Іванович усе прискіпувався до Віри, вимагаючи точніше пригадати ці останні Олімпіадині слова, бо суть цих слів знову плутала всі їхні припущення. А ще бентежило, що приїжджу звали Липою, а Нікітський просив привезти липовий чай.

Того самого вечора Фомін викликав Нікітського й оголосив йому, що справу на нього передав прокуророві.

— Давно б так. А то весь час сікаєтеся, до кого приїхав, та чого, де взяв те, звідки це. — Міжнародний просто торжествував.

Сашкові дуже кортіло натякнути цьому типові на розгадану записку, але він знав, що не має на це ніякого права. Фомін теж був не від того, щоб збити пиху зі злочинця.

— Кидав би ти краще красти та грабувати, Григорію Павловичу. Вік не той, і ми не дамо тобі розвернутися. Минули ваші часи. — І, не втримавшись, шпигнув старого злочинця: — Привіт тобі, Гришо, звелів передати Юдін Борис Васильович.

— Який Юдін? — погасивши усмішку, насторожився Нікітський.

— Ну той, що з банкірів у двірники подався. Перевели його наші хлопці з двірницької в Таганку: там теж комусь двір підмітати треба. МУР нам телеграму відстукав. Просять тобі спасибі сказати за інформацію.

Григорій Павлович зблід, скреготнув зубами, закрутисто й брутально вилаявся.

— Гаразд, Фомін. Утечу, тобі привіт пришлю, а може, й побачимося. За «банкіра» ж і віддячити не гріх. Все, годі, говорити більше нема про що, веди в камеру. Нічого тут патякати.

Сашко чекав, що відповість Фомін на цю неприховану погрозу, але задзвонив телефон, і Фомін зняв трубку. Відповідав він коротко, і було зовсім незрозуміло, про що йшла мова.

— Як же це? Єсть! Слухаюсь.

Фомін поклав трубку. Обличчя його стало незвичайно суворе, очі звузилися. Він несподівано підскочив до Нікітського, схопив його за комір і ривком підняв із стільця.

— Сволота ти, Гришко. Всі ви гади. — Говорив хрипко, наче через силу виштовхуючи слова: — Набив би тобі пику, та руки бруднити не хочеться.

— Закон не дозволяє,— гмукнув Нікітський. Фомін дістав револьвер із сейфа, тицьнув у кишеню.

—Іди вперед. Швидко!

Сашко жодного разу не бачив Фоміна таким розлютованим, хоч загалом патякання Нікітського й раніше викликало в обох огиду. Намагався зрозуміти, що саме вивело з рівноваги дядька Мишу, але так і не зрозумів.

Раптом до кабінету вихором влетів Боровик, прямо з порога закричав:

— Чого сидиш? Збирайся, Чекулаєва вбили.

— Як це вбили? Ти що, збожеволів?

— Женьку наповал, а Крючина поранили.

Дорохов зірвався з місця, схопив свою доху, нап'яв задом наперед шапку, квапливо зачинив двері і слідом за Боровиком побіг до кімнати чергового. На сходах їх зупинив Фомін:

— Куди?

— Дядьку Мишо, Чекулаєва вбили! — на ходу гукнув Боровик.

— Знаю. Ідіть назад. Чертов звелів усім бути в управлінні. Він з Картинським виїхав на місце. Пройдіть по кабінетах, попередьте всіх, щоб ніхто не відлучався. — Наказ завжди лагідного, ввічливого Фоміна прозвучав твердо.

— Товариші! Наш молодий працівник загинув під час виконання службового обов'язку. Його скосила бандитська куля. Хто знає, кому вона була призначена? Можна вважати, що Чекулаєв своїми грудьми закрив радянську людину. — Начальник карного розшуку говорив тепло й проникливо. Про Женьку, про незвичайну роботу, про долю працівників карного розшуку. Але Сашко нічого цього сприйняти не міг.

«Як же це, Женю? Як же це?» — важко крутилося в його голові. Сашкові несила було перевести подих: у грудях пекло, в горлі застряг давкий клубок. «Ex, Женько, Женько…»

Коли труну, оббиту червоною матерією, почали опускати в чорний провал могили, недружний залп струсив з кладовищенських дерев гайвороння, що збилося надвечір у зграю. Воно невисоко знялося над голими гілками, хотіло сісти знову, але ще й ще раз, вже одностайніше, вдарили револьвери й пістолети всіх видів та калібрів.

— Зачекайте! Стійте!!! Ще я скажу!

Порушуючи похоронний ритуал, Дорохов протисся до могили, глянув довкола на товаришів по службі, студентів-агрономів, які прийшли попрощатися зі своїм товаришем. Замість облич він побачив сірі плями.

— Женя був чесний і сміливий хлопець. — Сашко змахнув кулаком сльози. — Я обіцяю тобі, друже, працювати в карному розшуку, поки не зловимо останнього гада…

Він урвав на півслові, ридання душило його. Затиснувши шапку в кулаці, Сашко повільно побрів од могили якоюсь стежкою. У дивному напівсонному стані дістався додому. Мати допомогла зняти пальто, хотіла про щось запитати, але Сашко мовчки пішов до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на ліжко. Мати обережно накинула на нього теплу хустку, замислившись, постояла поряд. Ось уже півроку, як живе вона в постійній тривозі. Раніше непокоїлася за чоловіка: проводжала на війну, виходжувала пораненого. У громадянську свої ж станичники, ті, хто люто ненавидів молоду Радянську владу, не раз намагалися розправитися з більшовиком Дмитром Дороховим. Згодом, коли розгромили Денікіна й отамана Семенова, Дмитро поїхав учитися до Москви, вона сама виховувала Сашка, жила тяжко, у нічній тривозі за чоловіка. І тільки в останні роки життя налагодилося. Чоловік — кадровий військовий, син — студент, у домі достаток. І тут на тобі, син пішов у карний розшук. Єлизавета Василівна відчула наближення нових страхів. Спочатку щодня з тривогою чекала: раптом прийдуть і скажуть, що сина поранено, покалічено, і вона кинеться у смертельному страху до лікарні. Але минув місяць, другий, і наче стало спокійніше. Навіть подумалося, що не такий уже й страшний той карний… І ось таке сталося — загинув Женя, синів товариш, той самий ясноокий хлопчина, якого вона ще недавно поїла чаєм з медом, годувала домашніми пирогами. А хто наступний? Толя Боровик чи Андрюша Нефедов, а може, сором'язливий Стьопа Колесов чи її Сашко?