— Місцевий ескулап Петро Примакін. Між іншим, хірург… А до того ж відомий як жених нашої господині. Май на увазі.

— А мені апендикс уже вирізали, — з серйозною міною відповів Сашко.

— Шкода, — зітхнув хлопець. — А я вже з задоволенням уявив його на своїй долоні.

— Тільки без зайвого натуралізму, — припинила шпигання словами Катя. — Та ви, Олександре, його не слухайте. Лікарі, як відомо, не вибирають висловів.

— Я намагаюся відгадати, що ми святкуємо, — звернувся Дорохов до присутніх.

—І не намагайтеся, — відповіла повненька червонощока дівчина.

— День народження?

— А от і ні.

— Заручини?

— Це все попереду, — зітхнув хірург.

—Іменини?

— Відгадати, Сашко, неможливо, — дуже серйозно сказала Катя. — Ми з Петею від'їжджаємо.

— Куди ж? — здивувався Сашко.

— Далеко звідси… Ближче до західних кордонів. Ви ж знаєте, в армії потрібні лікарі.

Усі примовкли й посерйознішали. Проте ніхто не міг і подумати, що лікарі там будуть потрібні зовсім скоро, менше ніж через рік… Багато, дуже багато лікарів, та й не тільки лікарів…

А тепер летіли пробки від шампанського, всі сміялися, з'ясувалося, що шампанське куштували тільки на Новий рік, а ось так, запросто, його не пили. Попросили завести й платівку відповідну — «Бризки шампанського», а потім дочка Утьосова Едіт співала про ділового пожежника…

Катя хотіла замінити платівку й похопилася:

— А де ж мій портрет?

Сашко витяг з валізи свій твір і подав дівчині. З цупкого глянцевого паперу дивилася вродлива, ніжна, з м'якою усмішкою і з ледве помітними ямочками на щоках дівчина, що дуже приблизно нагадувала її — Катю Суботіну.

— Петре, подивися, що він зробив з моєю фізіономією.

Хірург надів окуляри, глянув на картку, потім на Дорохова.

— Та ти, брате-детективе, жартівник і майстер. Перетворив Катю на мадам Ле Дантю, себто Івашову. Дивовижно. Дуже схожа на мініатюру Бестужева. Та-ак, тут колись ця француженка скрасила життя декабриста Івашова.

Дорохов скромно промовчав. Отепер про декабристів він вже знав багато. А Петро передав картку дівчині, яка сиділа поруч, і вів далі:

— Ви, звісно, знаєте, що сто десять років тому в Петровському заводі з'явилися дивовижні жінки. Їх привезли з Чити разом з чоловіками-декабристами. Вони знехтували високим становищем у світі, добровільно поділили долю своїх чоловіків. Княгині Волконська, Трубецька, та й інші приїхали в оці тоді ще глухі краї. Серед цих жінок була й француженка Ле Дантю. Пам'ятаєш, я тобі казав, — звернувся він до своєї нареченої,— що ти чимось на неї схожа? І твій детектив теж помітив схожість.

Дорохов розлив рештки вина, підняв склянку:

— Звичайно, Камілла Ле Дантю, графиня Чернишова, Поліна Гебль та інші прекрасні жінки гідні вічного визнання й пошани. Але я пропоную тост за наших дівчат…

— …У вірності й самовідданості які ні перед ким не поступляться, — підхопив Петро…

ВІЙНА

Третій день Дорохов жив на займанці в старого лісника. Прокидався вдосвіта, сідлав баского гнідого коня і холодком вирушав у тайгу. Коли сонце підбивалося високо й починало припікати, замучував гнус, він вибирав виярок з джерелом і де-небудь на белебні, де навіть за тихої погоди дув вітерець, що розганяв мошку й комарів, зупинявся і насамперед розводив курище. Сплутаний кінь одразу ж підходив до вогнища з підвітряного боку й головою ліз у самісінький струмінь їдкого жовтуватого диму. Коня замордовували ґедзі.

Дорохов набирав у казанок води, прилаштовував його на вогні й потім, сьорбаючи чай, думав свої невеселі думи.

Вже місяць ішла війна. Порідшала міліція. З перших днів пішли на фронт досвідчені працівники, серед них Федір Дибов. А їх, молодих, не взяли, незважаючи на прохання, рапорти. Сказали, що тут, у тилу, не можна замикати на замок їхню службу. Сашко оббивав пороги начальства, але безрезультатно. Минулого тижня його викликали до міського комітету партії, і секретар міськкому прямо оголосив, що його, комсомольця Дорохова, вирішили призначити начальником розвідки партизанського загону, який буде створено в разі нападу самураїв, але готуватися до цього треба завчасно. Секретар розклав перед ним карту, ту саму, що лежить тепер у нього в польовій сумці, відкреслив синім олівцем північну частину Тарбогатайського хребта, одне слово, звелів вирушати в ці місця й пошукати базу для загону, знайти відлюдні місцинки, в яких можна було б заздалегідь, на випадок війни на сході, закласти зброю, боєприпаси та продовольство. І ще звелів довідатися, які люди живуть навколо, чи можна них покластися. Розмова була коротка, ділова, секретар міськкому побажав йому щасливої дороги, а потім уже, коли Сашко хотів іти, зупинив:

— Справу тобі, Дорохов, доручаємо величезної ваги, дивись і словом не прохопися. Час тепер воєнний. Ти член призовної комісії? От і чудово. На роботі чи знайомим скажеш, що посилає військкомат у віддалені села — розібратися з призовниками.

За ці дні Сашко об'їхав добру сотню кілометрів, а знайти те, чого шукав, не щастило. Щоправда, біля підніжжя однієї сопки трапилося кілька печер, сухих і доволі просторих, але до них було дуже важко добиратися. Про всяк випадок він позначив їх на своїй карті-триверстці й вів далі пошуки. Термін його відрядження кінчався, а виконати завдання не вдавалося. Нарешті неподалік од Чикойського тракту, в безлюдному місці, в розвилці вершини сопки знайшов дві зручні, великі, сухі печери. Не сподобалося тільки, що в одній з них хтось жив, судячи з усього, років два-три тому. В усьому іншому печери цілком підходили. Охороняти їх могли двоє-троє стрільців, оскільки вершина сопки була чудовим оглядовим майданчиком, з неї було далеко видно підходи до її безлісної підошви.

«Чому саме мені доручили це завдання? — розмірковував Сашко, повертаючись до міста. — Адже можна було знайти комуніста, який виріс у цих краях і знає з дитинства не лише печери, а й кожний струмок у тайзі, будь-яку улоговинку в сопках».

Доповідаючи про свою поїздку, не втерпів, запитав, чому не послали на це завдання місцевих жителів. Секретар суворо подивився йому в очі:

— Цікавишся, Дорохов, понад міру. Думаєш, коли в нас тут почнеться війна, то нам тільки одна база буде потрібна? А потім, ти ж часто в селах бував, до тебе люди звикли, от і послали тебе.

Після повернення з тайги Дорохов угамувався. Слухаючи фронтові зведення, перестав лаяти начальство, яке не пускало його воювати. Перестав строчити рапорти. Тепер він знав, що й тут щомиті може розпочатися війна і на цей випадок його чекає серйозне діло. Минув місяць, другий. Фашисти захопили Білорусію, Смоленськ, рвалися до Ленінграда, а на сході було тихо. Щоправда, подейкували, що й над тайгою пролітав самурайський літак-розвідник. Ходили чутки, що японці забули халхин-гольський урок і знову стягають війська до наших кордонів. А Сашко в своєму міліцейському відділі, що порідшав після призову, і далі займався звичайними справами. Тепер він сам частенько вночі виходив у патруль. Коли бачив, що співробітники стомилися, брав Байкала, й удвох вони обходили все місто.

На початку жовтня Сашка знову викликали в міськком. У приймальні він побачив заступника військкома та начальника складу вибухівки рудоуправління. Вигляд у першого секретаря був стомлений, змарніле обличчя сіре й похмуре.

— Поїдете до Іркутська. Одержите вантаж. Старший — заступник військкома. Дорохов відповідає за охорону. Начальник міліції радив узяти з собою собаку. Провідника брати не варто. Нема чого втаємничувати в цю справу зайвих людей.

Так Сашко знову майже через два роки опинився в Іркутську.

Залишивши Байкала під опікування супутників, пішов до управління. Перший, кого він зустрів, був заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Він упізнав Сашка, зрадів, затяг до себе в кабінет і засипав за питаннями.