Офіціантка підійшла до буфету, постукала виделкою по тарілці, і до прилавка вийшла буфетниця, їй було років під сорок, а може, й менше, висока, струнка, біле приємне обличчя і чорне, гладко зачесане волосся, розділене на рівний проділ, акуратно заплетене й викладене на потилиці. У вухах ряхтіли сережки, а на пальцях красувалися золоті персні.

— Випиши мені, Ганно, замовлення, — попросила офіціантка.

«Пощастило! Вона!» — вирішив Сашко й почав удивлятися в буфетницю, а вона, не звертаючи уваги на нового відвідувача, перед дзеркалом, уставленим в буфет, поправила комірець білої кофтинки, недбало повела плечем, щоб зручніше лягла на спині велика пухова хустка, і знову зникла за дверима.

Офіціантка швидко принесла замовлення, підсунула тарілку з розігрітим калачем. Сашко їв і поглядав на буфет. Ганна двічі виходила до прилавка, щось діставала з ящиків, принесла якусь коробку, потім, умостившись на табуретці, почала писати, зрідка клацаючи на рахівниці. Чоловіки закінчили трапезу й пішли, а Сашко, відсьорбнувши кілька ковтків чаю, прямо зі склянкою в руці попрямував до буфету.

— Нюро! У мене діло до Хазяїна.

Жінка повільно, ніби неохоче відірвалася від роботи, спокійно й холодно оглянула Сашка.

— А ти з якої бригади? Щось я тебе досі тут не бачила.

— Не з бригади я. З Іркутська, записку йому привіз.

— Від кого? Давай сюди.

— Розумієш, наказано віддати самому у власні руки. — Сашко спиною відчув, що в залі з'явилися відвідувачі, і буфетниця заквапилася:

—Іди допивай чай. Жди. Як тільки звільнюсь, іди за мною он у ті двері. Там поговоримо.

Хвилюючись, але зовні зберігаючи спокій, Сашко повернувся за столик, налив собі з чайника ще склянку й почав пильно дивитися на буфетницю, але та його наче й не помічала. Раптом вона пальцем поманила офіціантку і щось зашепотіла їй на вухо. На знак згоди офіціантка кивала й кілька разів поглянула у бік Сашка. Обличчя буфетниці помітно посуворішало. Вона взяла з-під прилавка червону цератову сумку і вийшла в двері, що вели до кухні. Хвилин двадцять, а може, й півгодини її не було, і офіціантка сама заходила за прилавок, наливала відвідувачам горілку, брала тарілки з закусками.

«Втекла кудись, — зметикував Саша. — Попередити Хазяїна чи ще когось».

Буфетниця повернулася розрум'янена, наче й справді пройшлася по морозу. Стрельнула очима на Сашка, і той, остерігаючись цього разу зустрітися з нею поглядом, нахилив голову. Йому стало не по собі. Навколо нього явно щось затівалося. Згадавши поради Фоміна та Попова, намацав під столом у валянку колодочку ножа.

— Може, вам ще щось подати? — підійшла до нього офіціантка.

Але він відмовився, розрахувався за обід — віддав цілих півтора карбованця, подумав і накинув п'ятнадцять копійок — на чай. Тільки-но офіціантка відійшла, Ганна непомітно кивнула йому, і Сашко попрямував слідом за нею. За дверима виявилася невелика комора. З одного боку були розставлені ящики з пляшками, з другого на полицях лежали якісь коробки. Між ними стояв стіл, а на ньому — засвічена гасова лампа.

— Де лист? — дивлячись йому у вічі, запитала буфетниця. — Давай сюди.

— Наказували віддати самому Хазяїнові,— вперто повторив Сашко.

— Нема його в селищі. Щойно до нього бігала. І коли повернеться — не знаю. Може, завтра, а може, через тиждень або й два. Давай, я передам.

— Як же я тобі віддам, коли дядько Гриша велів самому в руки.

— Чий дядько? Твій? — насторожилася буфетниця.

— Ні, Міжнародний.

— Який це Міжнародний? Де ти його бачив? — не приховуючи цікавості, запитала жінка.

— Де ж мені його бачити? В карному сидить.

— Як сидить? За що?

— Не знаю. Вірка ходила до Різаного, до чоловіка, виходить, на побачення, а той передав їй записку, каже, дядько Гриша велів відвезти і через тебе передати Хазяїнові.

— А Вірка як тебе знайшла?

— Та сестра вона мені, живемо разом.

— Давай-но записку, — суворим тоном зажадала буфетниця.

— А ти не брешеш, що його самого нема?

— Сказано тобі, що поїхав і коли повернеться — не знаю. У тайгу вирушив, до бригад.

— Що ж мені тут, півмісяця стовбичити? — обурився Сашко.

— Давай і забирайся геть. Хазяїн повернеться, приїде до Іркутська сам або когось пошле.

— Гаразд. — Сашко дістав з кишені ватяних штанів складену пачкою газету, розгорнув її і витяг списаний дрібним почерком аркушик. — Ось, передачу просить, а далі не розібрав. — І Сашко вручив буфетниці послання.

Вона, не читаючи, підсунула аркушик під якийсь ящик на полиці. Взяла зі столу папір і олівець.

— Напиши, як знайти тебе в Іркутську, прізвище, адресу. Можливо, через твою Вірку нам передачу цьому Гриші й відправить.

— Коли взяла записку, гроші давай, — наскільки міг грубо заявив Сашко.

— Які гроші? — рвучко звела вгору брови жінка.

— Як-то які? Дядько Гриша Різаному пообіцяв, що Хазяїн за записку півсотні відвалить. Дурно я сюди по морозу тарганився, чи що?

— Гаразд, зачекай. — Ганна вийшла й незабаром повернулася з пляшкою горілки та склянкою. Дістала з кишені фартуха три червінці.— Тримай! Досить з тебе й тридцятки. Хазяїн, може, й більше відвалив би, та де його знайти. А ось склянку собі налий. На дорогу й за знайомство.

Не випити не можна було, а горілки Дорохову страх як не хотілося, і він зважився на нове простацтво. Сховавши гроші, взяв зі столу пляшку, струсонув її і, не розпечатуючи, опустив у кишеню.

— Гарна ти молодичка, Нюро. Просто жаль їхати. За твоє здоров'я цю горіляку цілу дорогу смоктатиму.

— Куди ж ти проти ночі?

— Знайду подорожню машину — і додому. Нічого мені тут у вас байдикувати.

Надворі смеркло, міцнішав мороз. І вдень людей було мало, а надвечір і зовсім стало безлюдно. Дорохов підійшов до продуктових складів, потім до заїжджого двору, знов повернувся в центр, до управління копальнями, але жодної машини не зустрів. Симпатичний шофер з новеньким ЗІСом, мабуть, уже поїхав. Повертаючись до заїжджого двору, Сашко почув за собою кроки. Йому здалося, що хтось обережно скрадається, намагаючись, щоб сніг під ногами не рипів. Сашко зупинився, озирнувся, але нікого не побачив. Однак і рипіння припинилося. Причулося, чи що? Як тільки Дорохов рушив далі, одразу ж почув ті самі обережні кроки. У темряві, на неосвітлених провулках невідомому легко було сховатися. Притиснувся до темної огорожі, і все. Хто ж це стежить? Як перевірити? Може, Хазяїн? Стало холодно й незатишно.

Засунувши в лівий рукав фінку, Сашко пішов швидше. Позаду знов почулися тепер уже квапливі кроки. Дорохов побіг, завернув за ріг і зупинився, притиснувшись до тесової огорожі. Коли кроки почулися майже поряд, він ступив назустріч і віч-на-віч зіткнувся з жінкою. Та голосно зойкнула й відскочила убік.

— Ну й налякав ти мене! — відкриваючи запнуте хусткою обличчя, промовила жінка, у якій він одразу впізнав офіціантку чайної.— Бігаю по селищу, шукаю тебе, а ти мотаєшся, як гірський козел по тайзі. Побачила біля контори і ніяк не дожену.

«Бреше, — подумав Сашко. Він же виразно чув, як офіціантка зупинялася, коли він уповільнював кроки. — Вистежувала. Цікаво, навіщо?»

— Чого це ти мене раптом шукати надумала?

— Та Нюша наша, буфетниця, у якої ти про свого дядька запитував, каже: «Хлопець начебто хороший, родича не знайшов, виїхати не зможе. Машину проти ночі хіба знайде? Знайди його, та хай у тебе й переночує».

Дорохов спершу хотів відмовитися, а потім вирішив з'ясувати, що ховається за цим запрошенням.

— Та ти не бійся. Дім у мене сімейний, люди ми порядні, ходімо. Пельменчиками почастую.

Край селища, мов козацька фортеця, стояла велика рублена хата на п'ять стін, обгороджена тином у сажень заввишки. Модрини в обхват, розпиляні навпіл, були стійма вкопані н землю, одна до одної. Гостро затесані верхівки утворювали по всій довжині огорожі грізну зубчасту стрічку.

«Не приведи боже лізти через цю огорожу. Напорешся, і кінець», — подумав Сашко, заходячи до двору.