— М'яса більше звари, — попросив Сашко бандита. — Спирту принесемо кілька пляшок. Миколо, а де моя сорочка? Що ж я, без спідньої піду? Светра ж на голе тіло натягнув.

— Одягай. — Агєєв неохоче дістав з узголів'я своїх нар розмальовану сорочку. — Вдома я тобі дам чисту на переміну, а ця мені залишиться. Коли знайду золото, і тебе не обділимо. А може, ще й з нами залишишся? Ходімо, чи що?

«Як же бути? — вкотре запитував себе Дорохов, ступаючи слідом за ватажком. Думки, наче сніг у завірюху, кружляли й плуталися. — Не можна йти на копальні. Треба брати в дорозі. Одійти далі від землянки і тоді діяти. Цікаво, звідки повертатимуться «мисливці» і «рибалки»? Запитати чи не варто? Ото буде номер, коли я цього схоплю та напорюся на тих! Доведеться відійти якнайдалі. А що як зчиниться стрілянина? Треба, щоб у землянці не було чути. Може, біля копалень?»

Ішли не поспішаючи. Агєєв повів у обхід, зовсім не тією дорогою, що йшли вчора. Несподівано Микола почав вичитувати Дорохову за марнотратство. І відкрився йому у новій якості.

— Навіщо золото витрачати на спирт? Золото — це життя. Можна купити зброю, продукти і зиму просидіти без грабунків і крадіжок. Без снігу ще нічого: забрав, утік — і кінці в воду. А зараз спробуй поткнись, ураз знайдуть. А маючи золото, голодним не сидітимеш. Добре тобі пофортунило з пісочком?

— Пофортунило. Жаль, мало було, — всміхнувся Саша.

— Скільки?

— Я ж тобі казав, трохи менше фунта.

— Дарма хлопцям моїм про пісок сказав, хтось може й зазіхнути.

«Так-так! Значить, сам вирішив при нагоді моїм золотом скористатися, чи, може, думає, поділюся? Ну що ж, мені ошурків не шкода. Ходімо, далі видно буде».

Приблизно через годину вони вибралися на дорогу.

— Сіно тут возять. Ще трохи — і вийдемо на берег Зеї, а там до дому з кілометр, — кинув через плече Агєєв. Він, як і досі, йшов з рушницею напоготові.

— Зачекай, Миколо! Присісти б десь, онуча збилася, ногу муляє.

Знайшлася біля дороги звалена бурею деревина. Олександр почав перевзуватися. Агєєв сів поруч, прихилив до дерева рушницю і взявся скручувати цигарку. Дорохов покінчив з валянком, ударом ноги відкинув рушницю, відскочив убік і наставив револьвер.

— Не ворушись. Стрілятиму. Я з карного розшуку.

Агєєв так і застиг з клаптиком газети, на якій купкою була насипана махорка.

— Підніми руки, повернися спиною і лягай униз обличчям.

Олександр сам здивувався зі свого спокою. У його рівному голосі звучала холодна впевненість. Може, тому бандитський ватажок чітко виконав усі команди і дав зв'язати собі руки.

Сирицевий ремінь, яким підперезався Олександр, ідучи в розвідку, став у великій пригоді. Крім ножа й патронів, у кишенях у Агєєва нічого не виявилося. Закинувши за плечі рушницю, Дорохов наказав:

— Уставай — і ходімо. Та не здумай тікати.

Тепер, коли напруження спало, Сашко помітив красу підсвіченого місяцем і снігом березняка, що впереміш з ялинником обступив дорогу, і відчув мороз. Засунув револьвера за пазуху й почав відігрівати задубілі від металу пальці. Виявилося, що Зея зовсім недалеко. Вони спустилися на кригу і второваною дорогою пішли вниз. З моменту затримання бандит не промовив жодного слова. А Дорохов говорив, не вмовкаючи:

— Подивився я вчора на твоїх хлопців, і жаль їх стало. Батько бандит і власних дітей на підсобників перетворив. Ти хоч думав, що їх чекає? Якби була в них мати, вона б тобі за них очі повидряпувала. Стара тільки над тобою тремтить і заради тебе онуків губить, а заступитися у вашому кутку за них нікому. Думав, що все про тебе знаю. Цілий місяць, можна сказати, щодня з Севастяном Пєсковим у в'язниці розмовляв. Він мені твердив: «Агєєв людина, у нього совість є». Перечитав я показання людей, яких ви грабували, і там виявилося, що ти совість не всю втратив, коли не дав чорнобородому з жінки знущатися. У колонії про тебе довідки наводив. Сказали, що працював справно, з п'ятірки три роки чесно відбув; і потім раптом утеча. І мало, що втік. Ватажком банди став. Грабувати почав. Гаразд, коли бандит, грабунки — річ зрозуміла, а ось як же ти з Віктором та Костянтином Миколайовичами так поводишся? Виростуть, то батьківською доріжкою підуть. Чого ж мовчиш, мов язика відкусив? Собі життя зламав і дітям губиш… А ти знаєш, яке тут життя після війни буде? Повз вас пройде нова залізниця. Побудують заводи, міста. Люди тайгові світ побачать. А ти бандит. У дітей, якщо вони твоєю доріжкою й не підуть, все одно твоє життя залишиться. Давай так: прийдемо у сільраду, пиши явку з визнанням провини. Будемо вважати, що сам, добровільно, здався. Знову мовчиш? Дурень ти, Миколо. Я ж з тобою тут від чистого серця говорю, а там, у сільраді, допитуватиму на протокол.

— Не вийде явки з визнанням провини. Не потрібна вона буде, — вперше обізвався Агєєв.

— Це чому ж не потрібна? — обурився Олександр.

— Поки дійдемо, руки відмерзнуть. Чим я свою біду відроблятиму? — Агєєв зітхнув, ще нижче схилив голову і похмуро кивнув: — Видно, на роду мені написано бандитом здохнути.

— Ану стій! — Олександр спробував розв'язати ремінь, але сириця стала наче залізна і насилу піддалася ножеві.— А тепер три снігом.

Хвилин десять Агєєв розтирав руки то об сніг, то об валянки і під кінець, стримуючи стогін, ворушачи пальцями, подякував:

— Спасибі. Почали відходити.

У сільраді, де розмістилася оперативна група, коли Дорохов представив Мудрикову і всім іншим Миколу Агєєва, у всіх відлягло від серця, звалився тягар. Їх напоїли чаєм, відігріли, і Агєєв сів писати заяву про явку з визнанням провини. На вимогу Олександра він написав, що добровільно допоможе оперативній групі взяти без перестрілки усіх своїх співучасників, і того ж ранку дотримав слова.

Дорохов, повернувшись до Чити, докладно доповів про ліквідацію банди. Начальник карного розшуку його уважно вислухав, спитав, як справи з Чипізубовим. Олександр розповів, що одразу після повернення сам особисто здав його командирові запасного полку.

— Молодець, Дорохов. За цю операцію представимо тебе до нагороди. Але, видно, не судилося нам далі разом працювати. На, читай. — І Гущин дістав з папки папір.

«Телеграма. Начальникові управління міліції Читинської області.

Негайно відрядіть Олександра Дорохова до Москви для роботи в карному розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР. Генерал-майор міліції Овчинников»