У якийсь момент Неждані подумалося, що було би добре виглядати красивою на своєму похороні.

Тому вона викреслила мотузку… Викреслила пістолет, потяг, машину. Викреслила міст із річкою - дівчина завжди боялася холоду й висоти. Крім того, там могли опинитися небажані свідки. Неждана викреслила таблетки - так її ще могли врятувати. Якщо раптом Владік “відчує” щось і примчить перевірити, “чи з нею все гаразд”. Він уже, бувало, влаштовував їй такі набіги, і це Неждану дико дратувало: такий собі Чіп-ен-Дейл, Матінка Тереза та Юнатан-Лев’яче-Серце в одній особі… Він завжди міг перешкодити її планам зі своїми «найкращими намірами».

Тому єдиним прийнятним способом було лезо… Казали, якщо відкрити вену в гарячій ванні, то боляче не буде зовсім. Неждана згадала про ванну й поморщилася. Нестор, Владік… Обкурена компанія… Може, спочатку самій спробувати “дурі”, а тоді вже прощатися з цим життям… У ньому ж, мабуть, є стільки всього цікавого, незвіданого, захоплюючого, чого Неждана ніколи не пробувала… Але… Після всього того, що вона пережила, не можна було сподіватися на щось хороше.

Ось тільки маму шкода… Ну й Владіка - трошки. Він, швидше за все, буде сумувати…

Неждана поморщилася, згадуючи про ті свої дурні витівки. І чому ледь не кожен підліток переходить через ці нестерпні суїцидальні настрої? Хтось переростає їх, у когось вони переходять у затяжну депресію, довічно кислий вираз обличчя і туман згаслих очей, а хтось і не доживає до того, щоби подивитися на всі ці думки якось збоку, з висоти постпідліткового віку… Причому, кожного року число останніх зростає.

Неждана обгорнула руками свій округлий животик.

- Якщо наша донечка буде проходити цей важкий для неї період, я буду поруч із нею. І буду знати, що сказати їй. Я ніколи не приховуватиму від неї свого минулого. Нехай знає. І вчиться на моїх помилках… Нехай доня буде щасливішою за мене…

Неждана спробувала зручніше вмоститися в кріслі. Папка з ескізами вислизнула з рук і впала на землю. Один зім’ятий листок ковзнув далі за інших. Неждана нахилилася й підняла його.

Новий рій спогадів заполонив уяву…

Ще місяць - і буде випускний бал. Екзаменів дівчина не боялася, бо, хоч і не претендувала на медаль, зовсім слабенькою у навчанні не почувалася. Але думка про те, що доведеться разом зі своїми однокласниками провести «бурхливу ніч», яка для всіх стане щасливим, радісним спогадом, що викликатиме ностальгію, а для неї може перетворитися на суцільний кошмар, нависла над нею грозовою хмарою.

У дівчини ніколи не було тісних стосунків із класом. Вона ніби існувала в якомусь відгородженому від них просторі - сама по собі, окремо від усіх. Не те, щоби були з кимсь якісь конфлікти, непорозуміння чи сварки. Не те, щоби її хтось ображав. Просто вони були там, а вона - тут, а між ними була невловима прірва. Ніхто і не намагався її переступити. Усім так було добре.

Проте, після гучного скандалу на всю школу, що чемна, хороша, спокійна дівчина (завучка й класний керівник навіть у один голос стали стверджувати, що колись ця «хороша дитина» була «сумлінною, виконавчою ученицею» - звідки взялася у них ця версія, Неждана не могла зрозуміти, адже насправді такою її ніколи ніхто не вважав. Можна було би лише припустити, що як про покійника говорять лише хороші (інколи навіть вигадані) речі, так і про її безповоротне минуле можна було доплітати які завгодно факти, лишень аби додати ситуації драматизму) - так ось, що чемна, хороша, спокійна учениця раптом, після виїзду мами за кордон (ага, яблунька від яблуньки недалеко падає, - що ж може робити в тій Італії така красива розлучена жіночка, як не…? Та й звідки тоді мораль у дитини може взятися? От і росте мале байстря розпущеною к…) стала жити в одній квартирі з сумнівним хлопцем, який уже давно закінчив школу, причому не їхню, рідну, а якусь незрозумілу школу-інтернат із сусіднього районного центру. Чемна дитина раптом «забила» на навчання, її бачили, коли та торгувала якимось дешевим непотребом на Музейній, а ще знають, що вона нібито була навіть у гінекологічній клініці - чи не аборт вона там робила?

Плітки розносилися, як метастази, у нових і нових варіаціях. Однокласники її не висміювали, не ображали, але напруга по дві сторони прірви явно зросла: дівчатка заздрили, що то саме Неждану сподобав собі такий гарний і модний юнак, а хлопці злилися, що то не перед ними вона так радо й так регулярно, що навіть не ночує у власній квартирі, розставляє ноги. У розпал пубертатного періоду учні дев’ятого-«Бе» класу ні про що інше не думали. Нікого не цікавила мораль чи пропущені уроки. А от приховане статеве життя їхньої однолітки труїло їм спокій. І викликало непереборну заздрість.

Правда, коли Неждана повернулася до школи, стала регулярно відвідувати уроки, пішла від Нестора, пересуди трішки стихли. Але дівчата запідозрили, що вона вже встигла спокусити ще і їхнього молодого історика, і заздрощі, перемішані з ображеною гідністю, примножилися. Рівноцінно зросла й нашорошеність, сталева, мовчазна напруга.

Неждана того й не помічала особливо - у неї було й так багато власного болю, своїх, колючих і неприємних, спогадів. У неї були її картини, навчання, якому тепер доводилося вділяти значно більше часу. У неї був Владік. І папуга, якого він їй подарував на день народження.

Вона й не хотіла набиватися нікому в подруги. Просто інколи, коли при її появі в класній кімнаті розмови стихали, коли її проводжали скептичними позирками, коли тихенько хіхікали в неї за спиною, - ставало боляче. Дуже, дуже боляче.

Тоді вона просто йшла від них, намагалася абстрагуватися, відключитися, зайнятися малюванням. На дискотеки й інші їхні тусовки Неждана не ходила.

Промайнули дев’ятий, десятий і пів одинадцятого класи. І ось тепер вони закінчували школу. Люди, з якими вона провела понад десять років свого життя, були їй чужими й нецікавими. Серед них вона була білою вороною. І не мала ніякого бажання проводити з ними жодного свята.

Тим більше, випускний бал…

Уроки мали початися за якихось півгодини, а Неждана все ще стояла вдома на кухні й зі сльозами на очах пакувала бутерброд. Учора в їдальні за її спиною дівчата пліткували про неї з Владіком, і то так голосно, що Неждана чула кожне їхнє слово. Мабуть, навмисне для її вух вони вигострювали свої хльосткі репліки, приправляючи їх кисло-солодким соусом вигаданих деталей, натягували тятиву діткливих, уїдливих голосочків, і запускали в її беззахисну спину потруєні бридкою слиною бабських ревнощів стріли. Не буває ефективнішого способу зіпсувати апетит.

Тому вона вирішила більше не їсти разом із ними. Владік теж давно вже не обідав у їдальні - правда, про причину він ніколи їй не казав. Тепер дівчина все зрозуміла сама - але й розповідати йому про своє рішення не збиралася. У нього й так були наїжачені, сторожкі стосунки з її класом. Нежданині однокласники демонстрували Владиславу Олександровичу відверту неповагу. Дівчата вели себе особливо виклично. Владислав Олександрович намагався хоч якось налагодити дисципліну, не реагував на жодні провокації. Намагався не реагувати. Він, мабуть, також мріяв чимшвидше відівчити й випустити цих монстриків. Звісно, він нікого не буде «валити» на екзамені. Мстивість не була йому притаманна. Але й Неждані просто так високої оцінки не поставить. Мусить бути прискіпливим - заради пильного, невсипущого ока місцевої публіки. І Неждані треба визубрити напам’ять якомога більше параграфів із історії - щоби зняти з себе й Владіка це дебілкувате клеймо, яким заплямували їхню репутацію отруйні дівчачі язики.

Крім того, вчора Владік чомусь був на диво сухим із нею. Напевно, йому теж уже набридли її безкінечні соплі й підліткові депресії. А може, він ображається на той поголос, що ослячим хвостиком приріс до його колись бездоганної репутації? Може, він думає, що це вона похваляється його прихильністю до неї перед подружками? Але ж і подруг-то в неї немає… А якби й були, то хіба би вона розповідала їм про таке?