Дмитро тільки здивовано дивився. Якщо це в неї не просто тимчасовий вибух ніжності, то відпустка обіцяє бути приємною пригодою.

Неждана стояла на березі моря і плакала. Дмитра поруч не було. їй так хотілося трохи побути самій.

Усе своє життя вона на палітру почуттів збирала болі, образи, мрії, у які сама часто не вірила, навіть своє кохання, розріджене сумнівами та хвилюваннями. У неї так мало було справжнього щастя!

Неждана дивилася на ці ніжні, але все одно такі чіткі та насичені, кольори навколо. Пастель, акварель. Ось трішки олії на горизонті. Вона сіла навпочіпки, торкнулася ще холодного ранкового пісочку. Пальчики намацали щось тверде. Неждана піднесла до очей крихітну ракушку і заплакала.

Оце вперше в житті вона знайшла ракушку! Для неї це відчуття було схожим на те, яке було в першовідкривачів землі Ельдорадо, що розглядали «камінці» на дорозі й готові були цілувати землю.

Неждана протерла своє «золотко» від піску і вирішила, що обов’язково зробить собі з нього кулон - на пам'ять. І для натхнення. Вона стиснула ракушку в кулачку й притисла руку до серця.

Ранкове сонечко ніжно пестило Неждані обличчя. Обриси набирали різкості, контрасти розпливалися. Неждана знову глянула на свою знахідку та усміхнулася. У її житті таки було багато щастя! Багато людей, які її любили. У неї була матуся, у неї був дядько Роман, і бабуся, і Дмитро, і Марту ся. І навіть Владислав. Хто зна’, чи була би вона сьогодні жива, якби не той молодий вчитель? Здавалося, Хтось великий завжди окутував її своїм невидимим покривалом, щоби зберегти, захистити. Але вона цього ніколи не помічала, не хотіла помічати.

Вона бачила тільки все погане. Вона пам’ятала тільки горе. Вона пам’ятала тата, пам’ятала злидні, смерть дядька Романа, неприйняття класу, пам’ятала від’їзд мами, аборт, зраду Нестора, вона пам’ятала викидень і моменти, коли Дмитро робив їй боляче. І вона завжди боялася, що щось страшне може трапитися з нею знову.

І цей страх заплутував думки, заступав образ її майбутнього шедевру, травив щастя, розбивав серця тим, хто її насправді любив, і відштовхував їх від неї. Вона колись помічала холодний пісок і бите скло де-не-де в ньому, але не знаходила своїх ракушок. Запхавши ноги в морську воду, відчувала зимне пощипування, але не п’янливе лоскотання піни.

Неждана обійняла себе, повернулася й побігла до Дмитра. Він уже ставив намет.

Ну як? - чоловік весело помахав їй рукою.

Неждана підбігла до нього, обвила його шию, всім тілом притислася до його розпашілого тіла, і розтиснула кулачок. Дмитро засміявся і кинув їй шнурки.

Час від часу переговорюючись, пересміюючись, Дмитро з Нежданою поставили свій намет і облаштували його. Два теплих спальника, дві подушки. Надувний матрац, на якому вони збиралися спати вночі, поки що кинули біля входу в намет. Сьогодні вони ще будуть на ньому плавати. Ніжно обійнявшись і дивлячись на небо. А хвилі гойдатимуть, заколисуватимуть…

Дмитро розклав мангал. Тут вони готуватимуть сніданок. Прісної води вони взяли кілька пляшок, решта можна буде докупити. Неждана спостерігала за своїм чоловіком і чудувалася його передбачливості.

Дмитрик навчив її готувати яєчню в польових умовах, вона швиденько зробила його улюблений салат, поки він кинув варити чотири сардельки. Неждана ще ніколи не мала такого несамовитого апетиту. І як тільки вони взяли в руки свої алюмінієві миски та кружки з польовим чаєм, Неждана готова була проковтнути все за раз. Але Дмитро рукою зупинив її.

- Давай помолимося.

І вони схилили голови.

Їхній намет стояв неподалік від води. Так що вночі вони зможуть чути етюди морського прибою. Трохи далі від них стояли ще декілька наметів. Один належав молодим хлопцям, п’ять інших - сім’ям із дітьми, - мабуть, ті сім’ї відпочивали разом, бо всі їхні п’ять наметів стояли кільцем, ніби формуючи маленьке поселення. Намет Дмитра та Неждани стояв якось відокремлено, але то молодятам зовсім не заважало. Вони раді були опинитися наодинці. Дмитро заслонив вхід до їхнього тимчасового пристановища, обв’язав велосипедним джгутом і закрив його на ключик. На машину накинув брезент і теж його зашнурував.

Взявшись за руки, молода пара побігла до моря. Дмитро підхопив Неждану на руки і зайшов із нею на глибину - вода сягала йому губ. Тоді різко впустив дружину.

- Тобі треба навчитися плавати! - гукнув він.

- Ааааааааааа, - несамовитий радісно-переляканий вереск - і відпочиваючі на березі раптом подивилися в одному напрямку. Через хвильку вони вже знову займалися кожен своїми справами, усміхаючись собі під ніс від щойно побаченого романтичного епізоду…

А Неждані з Дмитром було байдуже до того, що на них зглядаються люди - їм усі ці борсання, крики, вовтуження, поцілунки у воді приносили стільки радості! Зовсім швидко вони почувалися виснаженими та щасливими. І, головне, - Неждана таки навчилася плавати.

Коли Дмитро з дружиною, взявшись за руки, дійшли до свого намету, Неждана готова була з’їсти слона. Вона ніколи не могла подумати, що в неї може бути та-ааакий апетит!

- Дівчинко, ти ж луснеш! - пожартував Дмитро. Але Неждані було байдуже. Вона продовжувала оскаженіло наминати куплені харчі.

Коли Неждана почала розбирати вміст своєї валізи, а Дмитро допомагав то все розфасовувати, у нього знову десь із живота піднімався добрячий шмат обурення: ну й нащо було так завантажувати машину? Неждана привезла з собою мало не всю свою творчу майстерню. Хоча за минулий день вона навіть не згадала, що в неї ще одна валіза нерозпакована. Ганяла по пляжу, як навіжена, збирала всілякі ракушки та камінчики, ловила медуз і хлюпала на засмагаючого Дмитра водою. А сьогодні зранечка бігала фотографувати схід сонця, а потім одразу взялася будувати піщані замки, для чого й розбудила змореного чоловіка.

- Нежданко, а ти не подумала, шо можна було би всі свої враження законсервувати - ну, в пам’яті, на фотографіях, ну ракушок набрати з собою, врешті-решт, і дома те все малювати? Як ти на цьому піску розкладеш мольберт, про альбом я взагалі мовчу?…

Неждана винувато опустила голову й почала рвучко запихати то все назад. Таки не за мальовидлом вона на море приїхала.

- Сім’я важливіша за кар’єру, - по-піонерськи кинула Дмитру, чмокнула чоловіка в щоку, як-небудь зашпилила валізу й побігла - знову до моря…

Але жити без зображуваних образів було для художниці нестерпно. Дмитро не без подиву побачив, розпалюючи ватру, що дружина моститься поряд із розкладеним вогнищем із якимось своїм творчим приладдям. У проблисках вогню Неждана малювала свої враження.

Вона не могла забути цю мить: внутрішню гармонію, море ніжності, комфорт - у своїх старих протертих джинсах і вив’язаному матусею голубому светрику, з розпущеним волоссям, яким бавився солоний морський вітерець - і здійснену мрію, і прохолодний пісок, і звук хвиль, і зірки на небі, і ватру, і теплий-теплий погляд Дмитрових очей.

А Дмитро сидів, мовчки, зачарований, замилуваний - нею. Її рум’янцем, що ще не встиг перетворитися в повноцінну засмагу, але дуже їй личив, і цими блакитнющими, ніби підсвічені кольором затишного светрика, очима, і привідкритими в творчому азарті губками, і красивими лініями тендітного личка.

Дмитро не хотів перебивати симфонію внутрішніх відчуттів, яку зараз відчувала тільки Неждана, але згодом міг побачити цілий світ - він знав, що недомальовані образи не даватимуть їй спокою, і вона не зможе зосередитися на коханому, аж ніяк. Тому вирішив зачекати. Вогонь весело спалахував танцюючими язичками. А в тілі молодого чоловіка загоралося полум’я пристрасті й чуттєвості.

Нежданині ніздрі легенько роздулися. Вона прикусила нижню губу. Від напруження, від зосередження, від того, що народжувала маленький шедевр. Дмитро тихенько підвівся і навколішки заліз до намету. Він приготує для своєї Жадани маленьку казку. Сьогодні він зробить усе можливе, щоби ця маленька, але така сильна, така натхненна, така чудова жінка почувалася дійсно щасливою.