На вокзалі вони довго цілувалися. Як колись. Коли Неждана сіла у вагон, а Дімка стояв за вікном і шепотів їй по телефону, як сильно він її кохає, у неї щеміло серце. Але потяг рушив, і молода жінка постаралася не думати про сумне. Завтра в неї почнеться нове життя.

Дімці чомусь хотілося плакати. Він стояв і дивився на хвіст потяга й згадував своє знайомство з Нежданкою. Вона тоді була юною шістнадцятирічною дівчинкою. Сиділа на лавці в парку і плакала. А йому чомусь захотілося сісти поряд із тендітною незнайомкою і втішити її, захистити - таке з ним було вперше в житті.

І він таки її втішив і захистив… З того часу його внутрішнім інстинктом стало берегти цю дівчину. І зараз, коли вона від’їжджала в далекий Київ, сама, така ще наївна й гаряча, він хвилювався. Готовий був бігти за нею, рити землю, кричати, але був безсилий захистити її - свій шлях вона вибрала сама.

Неждана вмостилася якомога зручніше на сидінні й притулилася чолом до вікна. Як тоді, коли її тато йшов від неї. Але зараз все було по-іншому. Не падав дощ. І чоловіка, якого любила, вона залишала сама…

Дімка йшов і згадував її - в білому-білому платті, яке він сам вибирав для неї, такою наляканою, розчервонілою… Він згадував запах її волосся, коли вона вперше спала в нього на грудях… Згадував її перелякані очі, коли він вдарив її…

Яким же він тоді був дурнем… Він так хотів її берегти і захищати, і ніколи навіть подумати не міг, що колись сам завдасть їй болю, скривдить…

Але він виправиться. Неждана повернеться, і все буде інакше. Він обов’язково зустріне дружину з квітами, і обов’язково подарує квитки на її улюблену джаз-вечірку. Два квитки. І піде разом із нею…

Неждана думала про те, що чекає її завтра. Вона мріяла, як її приймуть на роботу в цю круту фірму, як вона стане відомою художницею, як зустріне свого принца, як подивиться тоді на Дімку й своїм поглядом скаже йому: «Тепер бачиш, шо ти втратив?!» І йому буде боляче. Вона бажала помсти. За що - не знала сама. Мабуть, за те, що він зруйнував ідеал, який вона плекала в своїй уяві стільки років…

Мабуть, він зараз щасливо дивиться свій футбол. Неждана ненавиділа футбол тільки тому, що його любив Дімка. І тому, що він його завжди дивився тоді, коли вона хотіла, щоби він просто пообіймав її. Ну й нехай дивиться. Вона ж їде підкорювати світ - і здійснювати власну мрію.

Дімка прийшов у пусту квартиру й заплакав. Йому не хотілося дивитися футбол. Йому навіть не хотілося вмикати комп’ютер і шукати в Інтернеті той список інформації, який він запланував «покрити» за час відсутності Неждани - якби вона була дома, то обов’язково знайшла би причину не дати йому комп’ютера. Але її не було, і йому нічого не хотілося. Лише хіба того, щоби вона зараз поклала свою голівку йому на плече й сказала, як колись:

- Я така щаслива з тобою!

Офіс «Whinny the Puh Production» знаходився поряд зі станцією метро «Республіканський стадіон». Неждана колись тут часто гуляла з мамою, коли та брала її з собою у відрядження. Неподалік був її улюблений собор…

На серці було важко. Неясна тривога роз’ятрювала душу. А що, коли щось трапилося з Дімкою? Він телефонував вранці, як тільки Неждана приїхала в Київ. Вона хвилювалася, але дзвонити не наважувалася. Просто була не готова чути його голос.

До зустрічі з менеджером «Whinny the Puh Production» залишалася ще ціла година. І дівчина вирішила пройти до собору й знайти там заспокоєння. Чомусь Неждані вірилося, що там вона обов’язково натрапить на якусь чарівну «заліпку» для свого надщербленого серця.

Неждану завжди цікавив Бог. Саме та велика Сила, яка створила Всесвіт, створила її. Якимось невловимим внутрішнім чуттям жінка розуміла, що й Бог цікавився нею.

І чомусь саме в моменти, коли на серці було так тяжко, вона думала про Нього.

Вона згадала ту страшну ніч після того, як зробила аборт. Тоді їй, здається, приснився Він. Він плакав.

А ще раніше, коли вона була маленькою дівчинкою і часто ходила кудись на природу зі своїм старим альбомом і олівцями, Він був так близько біля неї… Одного разу, коли Неждана сиділа на горі біля розбитого хреста й малювала небо, їй здалося, що вона почула, як говорить Бог. «Я - це вічність. Я - постійність. Я - безкінечність. Я ніколи не залишу тебе й не покину тебе. Я ніколи не порушую Своїх обіцянок. І я вмію любити по-справжньому. Безумовно».

Правда, дівчина не була певна, що то було насправді. Можливо, той голос їй наснився, а чи вона бачила щось таке в якомусь містичному фільмі… І лише інколи, у миті щасливого споглядання прекрасного чи, навпаки, відчуваючи шалений біль, Неждана готова була поклястися, що це відбулося з нею саме тоді й саме там. І що Той, Кого вона так щиро шукала, Сам говорив із нею.

А, можливо, то Дмитрові безперестанні й трохи надокучливі розповіді про Великого Доброго Бога, який дуже любить Неждану й бажає з нею особисто спілкуватися, так подіяли на молоду жінку з вразливою, перейнятливою душею? Але хто ж тоді навіював їй ці незнані-нечувані, ба навіть святотатські роздуми ще задовго до того, як Неждана зустріла свого чоловіка?

Жінка поморщилася: їй уже набридли ці постійні дискусії всередині неї самої. Інколи Неждані думалося, що люди, які стоять поруч із нею, можуть чути деякі її думки - так голосно вони звучали в голові.

Жінка зайшла до собору. Двері до самої храмової зали були зачинені, тому вона залишилася стояти в тісненькому коридорчику.

Усюди стояли плакати з якоюсь рекламою, але Неждана їх не помічала. Вона сіла навпочіпки, опустила голову й заплющила очі.

Вона не знала, як правильно молитися, щоби Бог почув, але часу залишалося не так уже й багато, тому зволікати не було як. Неждана подивилася на годинник, зручніше переставила ногу, склала руки й прошепотіла:

- Дорогий Боже, мій чоловік Дмитро колись казав, що Ти маєш Свій план для кожного. Що ніхто не проходить у цей світ просто так. Будь ласка, допоможи мені знайти Твій план для мого життя. І допоможи мені не наробити нових помилок. Дякую Тобі. Амінь.

Неждана продовжувала сидіти так само, аналізуючи, що не так вона сказала в своїй молитві. Але «перемелюватися» уже не збиралася. А що, коли вийде ще гірше?

Неподалік почулися кроки, веселий сміх. Мабуть, до собору прийшли якісь туристи. Неждана швиденько стала, поправила одяг і вийшла з храму. Настільки впевнено, наскільки їй то дозволяв страх, художниця попрямувала до офісу.

Неждана стояла перед великими вхідними дверима. Серце витьохкувало в грудях запальні африканські ритми. Пальці стали липкими. А що, коли вони мене з соромом випхають за двері й «легким порухом руки» відправлять назад, у підходяще мене місце - рідну задрипану провінцію? У мене ж крім комп’ютерних курсів, незначного досвіду й ве-еликих амбіцій більше нічого й нема!!!

Нова, уже доросла хвиля відчуття власної меншовартості в парі з неважливістю накотилася на жінку.

І чого я в житті досягла? І на що я замірялася? Хто я взагалі така? Нещасна невдаха з великою мрією?

Сумка завібрувала телефонним дзвінком. Ніжна мелодія підказала жінці, ХТО телефонував.

- Сонечко, де ти там?! - Боже мій, скільки ніжності в цьому голосі!!! І що я тут роблю? Треба повертатися, кутатися в цю ніжність із головою і не вибадувати…

- Дім… - Нежданин голосочок більше нагадував скавучання, - я невдаха… Усе, що я в житті вмію - це мріяти…

Дімка розсміявся. Він завжди сміявся, коли чув мінорні нотки в голосі дружини. Здавалося, ніби вони йому чоловічності додають - Дмитро одразу поривався виступити в ролі видатного рицаря-рятівника.

- Жаданочко, людину, яка вміє мріяти, уже не можна назвати невдахою!!! Тільки скімлити перестань. І все буде добре. Ти ще не була на співбесіді?