Тепер вони обоє читали Біблію. Хай і не розуміли багато, і з чимось не погоджувалися, але читали - і воно змінювало їхнє життя.

Разом вони відвідували лікарів і студіювали книги про виношування та народження дитятка.

І тепер Неждані не доводилося витягувати коханого на прогулянку. Він і сам поспішав провести зі своїм невеличким сімейством кілька щасливих хвилин у ніжній прохолоді ранньої осені.

Неждана сама не знала, чому, але переїзд на нову квартиру для неї видався символічною подією.

У неї таки починалося нове життя. Тонесенька талія дуже швидко видала маленьку кульку знизу живота. Неждана одразу відчула себе мамою. І часто порівнювала себе із кенгуру. Навіть намалювала серію малюнків із цією мамою- непосидьком і крихітним цікавим малям, що великими очима роздивлялося світ, визираючи з матусиної сумки.

А ще в Неждани з’явилося місце, про яке вона завжди мріяла, і яке вона саме таким і уявляла - її творча майстерня.

Хоча квартира була однокімнатною, сама кімната була немалою - її запросто можна було перегородити й зробити із неї дві менших. Але Неждана прагнула вільного простору. І навіть скоре народження дитятка не могло примусити жінку «прибрати в кутку», як часом жартома висловлювався Дімка. Майбутня мама була переконана, що її малюк повинен розвиватися, пізнаючи світ без обмежень. Жінка навіть мріяла, як вони з малечею розфарбовуватимуть ватмани, рачкуючи по підлозі, яскравими фарбами.

І даруватимуть свої шедеври щасливому татусеві…

Хтось знову подзвонив у двері. Якщо це той самий ранковий хуліган, то йому доведеться несолодко.

Неждана кволо підвелася з ліжка, акуратно склавши свої дитячі малюнки, які якраз перебирала, на табуретку. Намагаючись натягнути на обличчя приємну усмішку й водночас підбираючи гострі словечка в розумі, жінка рушила до дверей.

- Ви… вибачте, - на порозі стояв низенький хлопчик-підліток, переминаючись із ноги на ногу, і від хвилювання не міг вимовити чіткого слова. У його руках був чарівний горщик із дрібними блакитнющими фіалками і маленький голубий конверт. - Ваш… еее… чоловік… просив передати Вам, а я… цей… загубився, думав, переплутав будинок. Я Вас, напевне, розбудив, вибачте! Я не навмисне! - хлопчик протягнув худі руки з подарунком Неждані.

Щось було в тому підлітку таке, що вся злість раптом вивітрилася з її язика, і, піддавшись незрозумілому для самої себе імпульсу, вона всміхнулася малому й сказала:

- А ти… любиш гарячий шоколад?

Хлопчик ще дужче знітився і знизав плечима.

- Люблю, - невпевнено відповів він.

- То заходь, бо я теж люблю - а без компанії він не так смакує.

Неждана провела хлопчика на кухню. Ного звали теж Дмитриком. І він роздавав на вулицях реклами. У школу не ходив, бо маму позбавили материнських прав, а тато з мачухою часто пили й ображали малого, не давали ні їжі, ні грошей. Дмитрик часто ночував у бабусі - вона була хороша.

Ще ніколи спілкування з цілком незнайомою людиною не приносило жінці стільки насолоди. Неждана нагодувала

Дмитрика, напоїла й дала кілька гривень із собою. А ще… запропонувала йому час від часу навідуватися до них у гості. Для хлопчика обов’язково знайдеться робота, за яку вони даватимуть йому гроші та їжу - бо ж якщо давати просто так, гордість не дасть малому їй взяти, - а в Неждани буде друг, із яким вона зможе ділитися тим, чим її поблагословив Всевишній.

Коли Дмитрик пішов, Неждана підійшла до вікна й помахала хлопчаку рукою. Він ще довго обертався і дивився на її вікно, аж поки не зник на рогом будинку.

А Неждана розгорнула голубий конверт.

Там було Дмитрове запрошення на їхню звичну вечірню прогулянку (щоби не перетворити її в рутину, Дмитро вирішив час від часу влаштовувати дружині справжнісіньке побачення - і Неждана це дуже цінувала), а також маленький допис:

«P.S. Кохана, я вірю в твою геніальність.»

Неждана розсміялася. Після всіх тих радісних ранкових подій жінку чогось потягло в її творчу майстерню.

Вона довго закріпляла полотно на мольберті. Довго вибирала фарби. А потім Неждана сіла на м’якому та теплому ліжку, взяла оберемок своїх робіт і почала розглядати старі малюнки. У них вона, і лише вона, могла бачити все, що сприяло їх появі на білих листках і маленьких полотнах… Вона явно бачила перед собою ті сцени, які створили її - таку, якою вона була зараз. А ще, «між рядками», у кожному штриху бачила Того, який вдихнув у неї життя. І надихнув на творчість.

Коли Дмитро повернувся додому, він побачив сплячу Неждану - вона все ще сиділа на кріслі перед мольбертом, ніби щойно милувалася полотном, закріпленим на ньому. Але голівка була схилена набік, а на обличчі застиг вираз цілковитого задоволення.

Чоловік навшпиньки обійшов кохану, щоби побачити зображення.

Там було те, про що Неждана мріяла довгі роки. Там був її шедевр, Дмитро знав це.

Неждана Ярмолюк таки стала справжньою художницею. За наступні декілька років картини Неждани зуміли привернути до себе увагу критиків і публіки. Шанувальники Нежданиного стилю допомогли жінці влаштувати виставки в Львові та Любліні.

Наступним омріяним пунктом призначення став Лондон - Неждана поставила собі за мету об’їздити міста, назви яких починаються на літери «Л» - у честь Любові, у яку вона навчилася не вкладати якийсь банальний зміст. У честь тої справжньої Любові, яку вона знайшла в Бозі, яку зуміла розгледіти в сім’ї, яка наповнила кожну її картину.

Але свій шедевр жінка залишила вдома - в маленькому кутку, який колись Дмитро з посмішкою називав її «творчою майстерню». Аби кожного разу, коли щось дійсно значиме траплятиметься з нею, Художниця могла нанести наступний штрих - і колись-таки завершити свою картину.

Особливо яскравими штрихами на Нежданиному «Щасті» стали народження Тетянки, її перший зубчик та мить, коли маленька смужечка на Нежданиному тесті знову показала дві яскравих поділки.

Тож, коли в якомусь інтерв’ю Неждану запитали, чим вона планує займатися надалі, жінка відповіла: «Народжувати дітей і малювати картини. Я думаю, це те, що найбільше подобається в мені Богові й чоловікові».

Набійка Гербіш

Збараж-Тернопіль-Київ, січень-жовпіень-2008