І чого він вчора не подзвонив? І чого пройшов повз неї у шкільному коридорі, нібито вона зовсім йому чужа? Він навіть не усміхнувся їй, навіть поглядом не виказав отого рідного «привіт, Нежданко». Чого? Чого? Чого?

Неждана присіла на стілець. Життя здавалося жорстоким- жорстоким-жорстоким. Безглуздим-безглуздим-безглуздим. Таким непотрібним.

А що, коли я сьогодні не піду на уроки? Чи хтось помітить? Чи хтось подумає, де я і що зі мною? Чи всі вирішать, що я знову повернулася до Нестора? Або загуляла з якимось іншим паршивцем? Чи Владік завдасть собі клопоту й подзвонить? Чи в нього появилася якась інша, розумніша й симпатичніша учениця?

І взагалі, кому я потрібна? Нестору? Йому давно наплювати на мене… Владіку? Я для нього - лише дрібна життєва пригода, педагогічний досвід, так би мовити… Татові? Йому потрібна хіба котрась із моїх нирок чи ще якийсь там орган - хіба йому ще щось, крім грошей, цікаве?

Мама… Мамі я потрібна, звичайно. Але їй краще не мати ніякої дочки, ніж мати таку… Краще нам ніколи не бачитися знову… Я не зможу подивитися їй у вічі, а вона не зможе пробачити мені все, що я зробила, поки її не було…

Мені взагалі краще ні з ким більше не бачитися. Мені краще взагалі більше не жити…

Жалість до себе зціпила горло сталевим обручем - зараз задушить. Неждана обхопила голову руками, ніби захищаючись від невидимих ударів. Сльози палили око зсередини, але не скочувалися долі - щось їх не випускало.

Неждана увімкнула газову колонку й відкрила кран - за якихось декілька митей у ванній вона втопить увесь свій біль і спустошення, змиє з пам’яті весь бруд і кров. Вона викупить свій гріх, смерть ненародженої дитинки, власного кров’ю, власного смертю.

Руки тремтіли, але в кожному своєму порухові Неждана помітила якусь приречену впевненість - і злякалася. Вона присіла на диван, на якому колись втратила цноту, - і нарешті заплакала. Терпкий смак сліз перемішався зі звуком води, що ллялася з крана й булькотіла у ванній, з гіркими спогадами, із дзвінким дівочим сміхом під вікном.

Прогіркла, давно настояна й ніколи так і не випита до кінця мікстура відчуттів нарешті вдарила Неждані в голову. І дівчина вирішила пити до дна.

Увімкнула тяжкий рок у музичному центрі - навмисно російський, на зло Нестору, і Владіку (і Владіку теж!), і вчительці української, яка «бігала» за Владіком, їм усім вкупі - тяжкий РОСІЙСЬКИЙ рок. Зашторила вікна.

Стала перед дзеркалом і танцювала. Її молоде, красиве, хоча й уже понівечене грубими чоловічими руками й лікарськими інструментами, тіло було ще гнучким і гарячим. Тільки нікому не потрібним - навіть зболеній душі всередині нього.

…Дивовижно красива булгаковська Маргарита з запаленими інфернальним полум’ям очима. Нага, одержима, невідступна. Божевільна…

Неждана провела долонями по животу - так, як це робив колись Нестор - обвила себе тонкими руками, ніби це її тіло намагалося стримати, здавити розм’якле серце, що ось-ось збиралося з нього вислизнути - і не могло: Неждана опустила руки.

Золотисте волосся лоскотало їй плечі. Вона зав’язала його в ґульку - таку, яку носять бабуні - усе, відслужили своє, ой коси-коси ви мої, досить. Ваша краса не врятувала світ, не врятувала мене - лише привабила до мене моїх нищівників.

Неждана запалила маленькі ароматичні свічечки із запахом опіуму - подарунок Нестора - і розставила їх по краях ванни. Якщо вмирати - то принаймні романтично. Але писати прощальних записок вона не стала.

Маленьке лезо, куплене заздалегідь - при першому напливі суїцидальних настроїв і гострого відчуття власної неважливості - Неждана поклала між двома свічечками. Зараз усе звершиться…

Вода була майже окропом (Я ж не варитися живцем збиралася…), і Неждана відкрила кран з холодною водою. (Значить, не все мені так байдуже…) Щось охолодило й Нежданин запалений мозок. Але раптом спогад про холодні очі Нестора підпалив ще один смолоскип.

…Хиже лице лікарки. Пусті Владикові очі. Тато, тато!!! Хмиз спалахнув із небаченою силою.

Спалити відьму!!!

Мамо, не вбивай мене!!!

Спалити відьму!!! Спалити відьму!!! Перепотрошит курву!!!

Неждані раптом дико захотілося, щоби кат її тягав голу, по камінцях, по склу, за волосся, щоби її бив, забив до смерті, спалив спаплюжене тіло, закопав гнилий попіл…

Недобрі вогники свічок відбивалися у воді, полум’янилися у її власний очах.

Неждана взяла лезо й зопалу різонула ним по лівому зап’ясті. Тонка лінія проступила пекучим багрянцем. Дівчина заскавуліла від болю. Але ніякого фонтанчику, навіть ніяких грубих потоків. Неждана не втрапила лезом по вені…

Розум вмить став крижано-холодним.

Хтось затарабанив у двері. Навіть через гучну музику вона це дуже добре почула.

А потім всі звуки вимкнулися.

Усвідомлення того, що щойно мало не відбулося, і що відбулося тільки що, проходило перед її закритими очима швидко, концептуально, як заповнюються кадрики її фотоапарата в режимі «секунда». Лаконічно. Уривчасто. Лише головне.

Вона ж ледь не вчинила самосуду!!! Вбивства! Другого в своєму житті.

Лише півміліметра розділили її і той, не зроблений, останній крок до прірви.

А тепер прірва була за спиною. А перед очима - мама, мама; Нежданина вимріяна в дитинстві виставка в Токіо, ще раз мама. Нежданина не намальована картина. Чітка. Підписана. У неї тепер була назва…

Неждана подумки повернулася до прірви. Вона все ще була там - глибока, страшна, з тягучою, сірчаною темнотою всередині.

Дрібна цівочка крові горіла різким болем.

Дівчина боязко торкнулася леза, провела по ньому тонкими дрижачими пальцями. З ненавистю зіштовхнула його з краю ванни на підлогу.

Я жива!… Ця думка пронеслася зі швидкістю світла по всіх закутках розуму.

Звуки й решта реальності увімкнулися знову.

Владік верещав щось із коридору. Неждана вилізла з ванни, скинувши всі свічки у воду. Недбало накинула на мокре розпашіле тіло рушник. Відчинила несамовитому відвідувачу двері. І впала в його теплі обійми.

Неждані було байдуже до того, що він говорив - вона не розрізняла жодного складу. їй тільки хотілося його рук, теплого чоловічого тіла, їй хотілося сексу, кайфу, драйву… їй хотілося того життя, якого тільки що мало не позбулася.

Вона цілувала свого вчителя в губи, обвивала його руками й ногами, тулилася до нього, як ото, напевно, туляться до берегу після того, як мало не потонули, - або ні, вона тулилася до нього, як тулилися храмові проститутки, як туляться німфоманки й блудниці до своїх коханців, до тих, кому ладні віддатися заради однієї миті кайфу…

Але Владік злякано віддирав її оскаженіле тіло від свого, він затуляв їй рота, шукав бинт, перев’язував її зап’ястя, накидав на цей тремтячий згусток одержимості махровий халатик…

Але він відмовився її поцілувати - не хотів? - але ж ні, його очі горіли бажанням, тільки він не торкнувся, не вивільнив свою таку ж саму гарячу плоть від сковуючого галстука, не розстібнув сорочки - він зберіг її!!!

Він не хотів лише скористатися нею - він її кохав… І був першим, ну або другим - після дядька Романа - чоловіком, якому вона була потрібна ціла, неподілена - і душа, і тіло, і Дух.

І Неждана була вдячна. І готова на все. Все-все-все… Від сьогодні вона була готовою стати його покірною рабою…

Тільки ж візьми мене… Будь зі мною… Не залишай мене…

Коли вона, через кілька років, у пориві глибокого самовідкривання, вивертання душі навиворіт перед коханим, жаданим, омріяним нареченим, розповіла Дімці це своє переживання, він лише притиснув її до себе сильніше, а потім розсміявся і пафосно завершив: «Для художника-імпресіоніста будь-яке потрясіння - це здобутою).

Якби ж тих здобутків було не так багато…