Прибравши в наметі й розстеливши м’які спальники так, щоби вони повністю покривали надувний матрац і утворювали своєрідний «плінтус» по периметру намету, Дмитро виліз назовні. Неждана все ще вдумливо малювала. Він підвісив велике залізне горня з водою над вогнем, а в маленькі розсипав запашного чаю, який купив напередодні в одного галасливого, але дуже приємного грузина.

Неждана підвела на Дмитра погляд і усміхнулася.

- Я закінчила, - чомусь прошепотіла вона. - Хочеш подивитися?

Дмитро підійшов до коханої і ніжно-ніжно обійняв за плечі. Його руки були гарячими. Неждана відразу відчула добре знайому хвилю жаги в тілі. Легесеньке тремтіння пробіглося по спині. Дмитро взяв малюнок із її рук. Він мовчав.

Малюнок був виконаний олівцями - у ніжних пастельних, Нежданиних улюблених, тонах. Вона часто малювала звичайними кольоровими олівцями, коли хотіла відобразити щось дуже особисте, що стосувалося тільки її. Було тут щось від її інфантильності. А ще, мабуть, від тих спогадів про незайману чистоту, наївність і розбите вщент дитяче щастя, коли можна було скільки завгодно малювати в маминих блокнотах і навіть по книжках, а світ навколо був таким доброзичливим і цікавим.

Останнім часом, коли сімейні стосунки зміцніли, Дмитро нерідко бачив Неждану з олівцями. Але ніколи ще він не помічав у її малюнках ні такої ніжності, ні такої майстерності.

На картинці було зображене ранкове море, за яким сходило сонце: неймовірно вдало підібране багатство та відтінкова гра кольорової гами вражали. Та все це було лише тлом: на передньому плані чітко вимальовувалися дві фігури. Смаглявий чоловік із виточеним, м’язистим тілом сидів на піску, спиною до глядача, і дивився на сонце. Щось у його фігурі видавало впевненість, спокій, гармонію. Поруч із ним, у профіль, навколішки стояло крихітне дівча. Нічого в образі дівчини так не впадало в очі, як м’яке світле волосся, яким бавився вітер, і закоханий, захоплений погляд. Вона дивилася на мужчину, поклавши одну делікатну ручку йому на плече. Можливо, Дмитро звернув увагу на ці деталі тому, що вони були такими знайомими… Він підвів погляд на Неждану. Вона сиділа, усміхнена, щаслива, заспокоєна, повна якогось світлого миру, і дивилася на нього тим самим захопленим і закоханим поглядом. На малюнку були вони. Чоловік і дружина. І безмежність навколо. Дмитро поцілував кохану в чоло, заніс малюнок у машину й акуратно поклав у папку з документами. Йому не треба було запитувати Неждану ні про що - він знав, що це подарунок, і вже знав, куди він його поставить. Малюнок стоятиме в його кабінеті на столі й надихатиме його на досягнення мрій. І нагадуватиме йому про ту, заради якої варто це робити.

Чоловік повернувся до Неждани. Вона так само сиділа біля вогнища і вдивлялася в нього. Її личко світилося щастям. Дмитро тихенько потягнувся за фотоапаратом. Такою красивою вона ще, мабуть, не була ніколи.

Вода закипіла й Дмитро заварив духмяного чаю. Неждана тим часом розклала на тарілочці печиво. Обоє мовчали. Говорили тільки їхні погляди…

Потонувши в Дмитрових гарячих обіймах, Неждана тремтіла всім тілом. Бажання, замішане з терпким почуттям ніжності - вражаюча суміш. Кожен його дотик, кожен порух, кожен поцілунок, його запах, його тепло, його дихання - все це відбивалося у скроня ударами. Вона вже не чула себе. Уже був тільки він, тільки вони двоє, тільки це неймовірне почуття єднання.

А потім її свідомість розкопала звідкись іще один образ - образ її Тарзана. Він теж колись був таким ніжним, пристрасним, таким могутнім. Він теж так само палко цілував - і розбив їй серце.

У гущі ейфорії десь напінювалася гіркота. Неждана намагалася зняти її, викинути, відкривши очі й вдивляючись у темноті в обриси чоловіка, який ніколи її не образить, не скривдить, ніколи не кине напризволяще, не розіб’є серця. Але чи так воно? За гіркотою прийшли сумніви. І вони розбавляли Нежданину насолоду. Вони робили її нестерпною.

А Дмитро ловив кожен подих коханої. Він зціловував їй із губ стогони, ніжними пальчиками забирав волосся з чола. Він був близьким, і відданим, і люблячим.

Неждана відкрила очі й вбирала його образ. Вона боролася із картинками з минулого, протиставляючи їм картину її теперішнього - і майбутнього. Вона вже не намагалася втекти від спогадів - вона їх переписувала.

Тільки цього разу на сцені були не ті актори. І цього разу був Інший режисер.

Відчуття, залишені Нежданиним першим коханням на її тілі, потроху блідли - Дмитрове виконання мелодій любові перевершувало те, яким вона колись захоплювалася. А ще - він додав нових інструментів, нових фарб. Він додав до їхньої близькості той «третій інгредієнт», якого Неждана сама не могла відшукати.

Ніколи ще Неждана так не раділа поверненню додому. Адже це був її дім - не просто дім, де жили її спогади. Це був дім, освячений її коханням. Із кожного його куточку до неї усміхалося щастя.

Неждана знала, що Дмитро вибрав для них нову квартиру, меншу за цю, але їхню, власну, і вже до середини осені вони зможуть перебратися туди. А в цю квартиру повернеться мама. Але їй не було сумно змінювати дім. Дім тепер був там, де було її серце. А її серце було в Дмитрові.

Приємні сімейні будні перетворилися з рутини на щоденні маленькі свята. І звідкись бралися у неї і натхнення, і час, і ідеї. Вона майструвала, малювала - і продавала це все старенькому художнику з Музейної - його вона прозвала своїм менеджером. Але це не заважало їй готувати чоловікові найсмачніші страви, читати й щодня витягувати Дмитра на прогулянки.

І одного дня Неждана дізналася, що знову вагітна. Відчула якось інтуїтивно, ще навіть не помітивши затримки місячних. Вона одразу побігла в аптеку.

Вночі довго не могла заснути - все чекала ранку. Задрімала - але той сон був неспокійним, збудженим, часто переривався. Та за вікном ще було темно, і Неждана знову закривала повіки.

Ще тільки сіріло, але жінка не могла влежати в ліжку. Вона рвучко підвелася, схопила малесенький пакуночок, придбаний напередодні, і поспішила у ванну, намагаючись не розбудити Дмитра.

Тремтячими пальцями вийняла стрічку. Ну будь ласка, будь ласочка, нехай буде дві смужки!!!

Неждана збуджено рахувала секунди.

Тонесенька змійка пробігла по всій довжині. Дві жирні, впевнені лінії заясніли впоперек неї. Неждана тихо заплакала й стала на коліна.

Вперше вона так довго, відверто, так по-справжньому молилася. І вперше точно знала, що Він її почув.

Тихесенько підвелася з колін і прочинила двері до коридору. Там уже стояв Дмитро й усміхався. Він міцно-міцно притиснув дружину до серця.

Він про все здогадався. Він усе зрозумів. І говорити нічого не потрібно було…

У них буде дитина, дитина, донечка! Господи, нехай я її виношу, нехай народжу!!! Я згідна на увесь той пологовий біль, і на муки, на все згідна, лиш би дитя народилося живим і здоровим!…

Неждана усміхнулася чоловікові. Вони обоє знали, що готові стати батьками.

…Земля достигла, визріла, розтеплілася - вона була готова прорости буйним врожаєм, виколоситися добірним плодом, їхня з Дімкою сімейна колія була добре втрамбована, душі, й характери, й думки, - усе сплелося в один міцний, гармонійний союз: Неждана вже й не пам’ятала, коли між ними спалахувала сварка; конфлікти - то так, бувало, але обов’язково хтось із них жбурляв на підозрілий полум’яний язичок відро холодної води - чистої, безкорисної, всепрощаючої любові.

«Вибач, ріднятко. - Ну й нехай буде по-твоєму - я не проти. Так навіть краще. - Ти справді так хочеш? Гаразд. Знай, як я тебе кохаю».

Найдивнішим було те, що тепер уже не лише Дімка кидався з брезентом у руках навколішки, придушуючи раптовий спалах - а вона, вона сама, встигала загасити будь-яку суперечку ніжною усмішкою, схиленою до плеча голівкою, теплим поглядом, лагідним дотиком долоньки, покладеної поверх його руки - її крихітна ручка закривала лише половину його - чоловічої, натрудженої, з грубуватими вузличками на пальцях - але цей доторк, цей щирий, істинно жіночний, вибачливий доторк, загладжував будь-який її гріх, будь-яке криве слово. І тоді вона легко, без усяких докорів сумління, знову занурювалася в Дмитрове тепло, у його ніжність, його ледь-не- батьківське всепрощення…