Поїзд їде, ти — в поїзді, і від тебе тепер нічого вже не залежить аж до кінцевої зупинки.

Замовивши похмурій провідниці розчинної кави і отримавши гарячий і зовсім не смачний напій, я присунувся ближче до вікна, дуже задоволений з того, що мої випадкові попутники не звертають на чоловіка, котрий пив до глупої ночі, жодної уваги. А ще більше мене тішив мій стан — пом’ятий, проте зовсім не розбитий. Видно, вчора, на моє щастя, був саме той нечастий випадок, коли алкоголь у великих дозах несе не руйнівну, а лікувальну дію. І, як результат, не бере людину в лещата, а лише приносить розслаблення.

Сьорбаючи каву, точніше — кавовий напій, я дивився на прикарпатські краєвиди за вікном, вглядався в затягнуті вранішнім березневим туманом далекі карпатські бескиди і ще раз прокручував у голові вчорашній день.

Насправді вчора нічого особливого не сталося.

Вирвавшись від своїх викрадачів, я повернувся до Києва і вже з дороги набрав номер Хмари. Той за звичкою попросив передзвонити за півгодини або ще краще, почекати, поки він звільниться і набере мене сам. Не давши Грузинові відключитися, я крикнув у трубку: «Мене щойно трохи не вбили!», після чого Хмара тут же запитав, де я, і звелів, де б я не був, їхати до нього в «контору».

Цього мені тільки не вистачало після всього — української міліції!

Назвавши Хмарі свою теперішню тимчасову адресу, я вимкнув телефон, повернувся на Кудряшова, машину залишив за пару будинків від своєї схованки і до появи Грузина встиг прийняти душ, заодно оцінивши ступінь отриманої в бою шкоди.

Нічого страшного не сталося: нога боліла, та перелому, як я й передбачав, не було. До завтра повинна сама пройти. Кілька подряпин, пара синців, брудні джинси і, як встиг заодно переконатися, розстріляна обойма від «ТТ». Хмара дав мені його вже з початою обоймою. Запасної не передбачив. Так що тепер пістолет можна було використовувати хіба що як холодну зброю для рукопашного бою.

Грузин понуро вислухав історію моїх пригод, після цього назвав мене бараном. Не змінив він своєї думки і після того, як я розказав правдиву історію про свої чесні спроби зв’язатися з ним, розповісти останні новини і попросити поради. На глибокі переконання майора Хмари, я мусив сидіти тут, у цій ось дірі, крячкою і носа не висовувати. Та коли трохи заспокоївся, погодився з двома основними моїми висновками.

Перший: усю цю кашу заварив Роман Каракай, у Хмари є полонений, який за певних обставин може стати цінним свідком, і якщо всі карти ляжуть добре, вже до кінця наступного тижня Каракай матиме серйозні проблеми з правоохоронними органами.

Другий: роль незнайомої нам Наталі Зими в усій цій історії не прояснилася, але, судячи з усього, ця роль дуже важлива. Вона знає щось таке, що, на думку Хмари, прискорить процес відправлення Романа Каракая в тюремну камеру, а потім — і на лаву підсудних. Убита Рая Лисиця, очевидно, знаходилася під пильним наглядом як близька приятелька Зими. Сама Наталя, коли вірити останній інформації від Раї, зникла з поля зору, проте до недавнього часу була в межах досяжності. З нею, принаймні, можна було поговорити, і розмови ці не викликали в подруги особливих підозр. Значить, ситуація довкола Наталі Зими кардинально змінилася буквально кілька днів тому, коли закрутилася вся ця історія із замахом на Сонцеву та вбивством Боброва.

Чи слухав хтось розмови Раї Лисиці по мобільному телефону? Навряд, у людей Каракая все ж таки обмежені можливості.

Але її вбили, коли я їхав до неї на зустріч. Причому підстроїли все так, аби я опинився в пастці. Значить, Рая все ж таки проговорилася комусь. Хмара припустив ось що: Лисицю могли просто налякати, придумати якусь історію про проблеми, які має тепер Зима, і просили про кожен випадок, коли її подругою цікавитимуться, повідомляти певній особі. Деталі, можливо, колись стануть відомими, та загалом я погоджувався з існуванням подібної схеми.

Так чи інакше, знайти Наталю Зиму, мертву, а краще — живу, стало тепер проблемою номер один. А проблема номер два випливла з першої: у світлі останніх подій я повинен сидіти тихо і не рипатись.

Я міг би погодитися з Хмарою — вдруге мені вже не зіграти відчайдушного ковбоя та останнього бойскаута. Але наступний день поміняв наші плани.

Почати з того, що Грузин подзвонив близько десятої ранку і повідомив ось що. Труп відомої журналістки та художниці Раїси Лисиці виявили в її майстерні вчора пізно вночі. Сусіда, який вигулював на ніч собаку, побачив прочинені двері, а пес біля них почав поводити себе дивно. Оперативна група, яка приїхала на виклик, дійшла висновку — це було вбивство з метою пограбування. У майстерні все було перевернуто догори дригом, тут явно щось шукали і, швидше за все, знайшли. Убивати жінку ніхто не збирався. Просто вона, попри розрахунок грабіжників, виявилася вдома. Є інші версії, та Хмара зі свого багатого досвіду схилявся до думки, що вони відпадуть. Міліція шукатиме грабіжників-наркоманів, може, знайде з часом когось, хто візьме на себе і цей злочин. Так чи інакше, слідство переконане — вбивство не навмисне. Жахливе, брутальне, нагле — і все ж таки не навмисне.

Це трагічний збіг обставин, від якого ніхто не застрахований.

Тепер підемо далі. Майор Хмара попросив приватним шляхом «пробити» номери машини, яка дісталася мені як бойовий трофей. Цей слід теж нікуди не вів: виявляється, її викрали вчора зранку, і єдина радість в усьому цьому — авто можна повернути власнику, менеджеру середньої ланки, працівнику величезної торговельної фірми. Грамотно спрацювали мої викрадачі, нічого не скажеш.

Далі — головне: у зведенні по області за вчорашню ніч жодної згадки про стрілянину. З вогнестрілом у лікарню ніхто не звертався. Так що формально мене, журналіста Ігоря Вараву, ніхто не намагався викрасти і я ні від кого не відбивався в темному заміському лісі. Мене, до речі, ніхто не підозрює і в убивстві Раї Лисиці — слабке, та все ж таки — заспокоєння.

Видавши мені весь цей пакет інформації, Хмара зайвий раз попередив: сидіти в хованці, носа на вулицю не потикати, нікому з приводу Наталі Зими не дзвонити, досить уже. Але Грузин не врахував одного: що з приводу Наталі Зими можуть подзвонити мені.

По обіді мені на мобільник подзвонив Вітька Насінчук із Чернівців.

— Бач, братику, як я тебе вичислив! — похвалився замість «здрасьтє».

— Хіба я тобі свій номер не давав? — Слово «вичислив» мене зачепило — я ж переховуюся, на нелегальному становищі, а мене легко вираховує заступник редактора чернівецької міської газети.

— Нічого ти мені не давав! Я зв’язався з твоєю редакцією. Мені сказали — ти хворий, грип чи що там таке… Я назвався, хто я є, попросив твої координати. Кобіта дала домашній, по якому ти не відповідав. Тоді я подзвонив знову, перепросив, сказав, що ти, мабуть, вимкнув телефон, бо є хворий. Але мобільний навряд чи вимикаєш. Кобіта зітхнула і дала мені цей номер. Отак!

— Значить, так твоєму другові приспічило?

— Якому другові? — не зрозумів Насінчук.

— Тому, який у Києві справедливості хоче шукати. Ну, ти ж сам говорив — статтю про себе хоче замовити, те, се…

— А, то само собою! Розберемося! Ти мене тоді, позавчора, зачепив Наталкою Зимою, особливо тим, що вона — носата. Я тут випадково вчора ступав у той самий «Водограй», сиділи з одними там хлопцями… Коротше, запитав. Знаєш, що мені сказали? Зараз упадеш, братику!

Не те щоб я від почутого справді впав.

Але те, що видав Вітька Насінчук, могло не просто суттєво поміняти всі мої припущення. Нова інформація ставила історію про Анжелу Сонцеву та Миколу Боброва з ніг на голову і навіть…

Навіть робила її неможливою.

— Я можу зустрітися з цією людиною? Ну, яка тобі все це розказала?

— Хоч завтра!

— Ловлю на слові! Завтра я буду в твоїх Чернівцях, залізно! Заодно всі твої питання спробуємо вирішити. Подзвоню, як візьму квиток, номер вагона скажу. Давай, до завтра, братику!

До вокзалу два кроки. Навряд чи Хмара буде проти того, аби я гайнув з Києва до західних кордонів України. Навпаки, зрадіє. Поки що пояснювати йому нічого не буду — я ще сам не готовий повірити в почуте і переварити його. Нехай Грузин далі риє під Каракая, це не буде зайвим.