Квитки на Чернівці в середині березня не були проблемою.

До поїзда лишалося трошки більше п’яти годин. Для того, аби видзвонити потрібну мені тепер людину, знадобилася майже година. Назвавшись, я пояснив, як знав, суть справи. Співбесідник зацікавився і погодився знайти для мене хвилин двадцять, аби надати консультацію. Говорили ми в результаті майже п’ятдесят хвилин, після чого я зовсім відмовився щось розуміти в цьому житті.

Надто неймовірні напрошувалися висновки. Хоча, зрештою, нічого неймовірного в одній частині цих сміливих висновків не було.

Мені вистачило часу, аби повернутися до свого сховку, заплатити господині ще за три дні, потім сісти за стіл і записати по пунктах усі свої нові припущення. Блокнот для чогось закинув під диван. Туди ж запхав пістолет без патронів. Лише тоді передзвонив Хмарі, сказав, що вважаю за потрібне зникнути з міста, пообіцяв регулярно давати про себе знати і вже після цього рушив на вокзал.

По дорозі прихопивши пляшку горілки. А за добавкою пішовши потім у вагон-буфет.

На пероні Вітька Насінчук одразу поліз обніматися.

Він був у новенькому синьому пальті, розстебнутому, аби видно було костюм-трійку, який він гордо називав «анцугом із камізелькою». Довівши всім свої близькі стосунки зі столичним гостем, він з підкресленою західницькою чемністю представив свого супутника, одягненого так само, тільки ще з крислатим капелюхом на голові. Капелюх робив цього смаглявого вусаня схожим на крамаря зі старих фільмів про життя Австро-Угорської імперії початку минулого століття.

— То є, Ігорку, пан Кульчицький. Зиновій Назарович, коли вже на те пішло…

— Лиши тих Назаровичів собі в сраці, Вітьку, — відмахнувся крислатий, діловито простягнув мені руку. — Зенек, і то всьо.

— Це про нього я тобі казав, — затараторив Насінчук. — Файний чоловік, бізнес робить, нікого не чіпає, але має такі проблеми нині, що но! Вірніше, не він проблеми має, а вони мають хлопа на рівному місці.

— Де ж на рівному, коли в сраку мають! — буркнув Зенек. — У мене в машині всі ті папери, такі документи, що їх тут усі бояться навіть до рук брати. Давайте, хлопці, до машини, про все поговоримо…

Я з докором глянув на Вітьку. Той зробив рукою заспокійливий жест, і ми пройшли повз вокзал до старенького, але потужного джипа-«кубика».

— У нас тут у жовтні шістсот років місту, — тараторив на ходу Насінчук. — Усі вже бігають з намиленими дупами, а крадуть під це діло стільки — йой! Написали тут одні діячі президенту, аби виділив з бюджету якісь спеціальні кошти. А прем’єру написали, що президент листа отримав, але кошти виділяти не хоче, бо кругом корупція. Хто кому в борщ плюнув, тепер не важливо. Чим це закінчиться — теж невідомо. Тут знаєш, за яким принципом усе робиться? Війна — херня, головне — маневри!

Поки він говорив це, Зенек маневрував на своєму джипі по вузеньких брукованих вуличках. Я був у Чернівцях один раз, і то — давненько, років десять тому, як не більше, до того ж у нетверезому стані. Мій нинішній стан мало чим різнився від того, та все ж таки зараз я міг хоч щось бачити, видивляючись із вікна на занедбані, і тим красиві старовинні австрійські кам’яниці, повз які мене провозили.

— Ага, подобається? Це не ваш безликий Київ, це — старі Чернівці. Або малий Відень, коли так тобі більше подобається.

— Так Чернівці — чи Відень? — не витримав я.

— Європа! — викрутився Насінчук. — Якби не ваші москалі, такі ось, як ти, ми б уже давно були частиною великої Європи, а ви б із Києва сюди мов за кордон їздили!

— Ну, понеслося! — зітхнув я.

— Тут у нас один фацет, — втрутився в розмову Зенек, — запропонував зробити двадцять дев’яте березня днем скорботи в Чернівцях.

— Чого саме в цей день? — не зрозумів я.

— Історію знати треба, москалю! — гордо промовив Насінчук. — Це — день повторної окупації Буковини совєцькими військами. У цей день сорок четвертого року — тисяча дев’ятсот, ясна річ, — червоні вибили звідси німців та румунів. Ось від якого дня ми почали віддалятися від Європи!

— Ну ось, — вів далі Зенек, крутячи кермо, — зіграв цей фацет на національних почуттях наших людей і заснував фонд. Туди народ мусив перераховувати, хто скільки може, на день похорону нашої Європи.

— Це він так двадцять дев’яте березня назвав, — знову вставив Насінчук.

— Ага, — вів далі Зенек. — Усе правильно було, усе законно. Наші популярні газети оголошення друкували, інтерв’ю з ним. Хотів фацет, ні більше ні менше, перетворити день похорону Європи на день її ж відродження. Європи, в сенсі… Цілий рік народ кошти перераховував, підприємці особливо старалися. А потім цей фонд бабах — і луснув. Аби тільки того горя, що аферист із грішми змився! Нікуди він не змивався — на ці гроші почав будувати пансіонат «Нова Європа». Тут до самих гір двадцять кілометрів, від Чернівців недалеко. Ось тобі і відродження Європи. Доведи, що не так. Коли я спробував довести, знаєш, що випливло? У мерії цього фацета родичі прикривають, у міліції все куплено-схоплено, у Києві дах не протікає… А на мене після того податкова, КРУ, пожежники, хто хочеш — усі єдиним фронтом пішли. Ще трохи — і лишуся без бізнесу. Це до наших справ, Ігорку: мо’, якось реально на рівні Києва цю історію розкрутити? Дах київський у цієї падлюки не в «регіонах», а в «Нашій Україні». Може, якось публікацію організувати, Юлі чи її хлопцям аби на очі потім підшаманити, вони ж там із корупцією…

— Ти певен, що це допоможе? — зітхнув я.

— Тут, знаєш, головне — почати, — запально заговорив Зенек. — Мо’, в Києві це все справді до сраки, там таких газет із такими статтями мільйони. Але в нас тут коли побачать, що інформація просочилася і її не спинили, зовсім інші теми почнуться. Ясно, гроші мені не повернуть, але хоча б воювати зі мною перестануть. Побачать, що теж певні виходи на Київ є… У нас такі речі діють, аби ти не сумнівався…

— Нічого не обіцяю, — зараз я говорив чисту правду.

— І не треба! — вигукнув Зенек. — Ти зроби, обіцяти кожен може. Сьогодні, завтра, через місяць — тільки зроби! А матеріал я тобі дам, живий, такий забойний — йой! Ляля, кажу тобі, чисто ляля!

Мені не хотілося починати абсолютно непотрібні розмови про те, що газетними публікаціями подібні проблеми не вирішуються. І не вирішать ніколи нічого. Та замість цього почав прокручувати в голові, під яким соусом реально подати цей чернівецький анекдот у нашій газеті чи якомусь іншому виданні, яке без скрипу візьме таку байку в роботу.

— Подумати треба.

— О, подумай! А ми тут тебе стимулюємо, ти не того…

— Вітьку, — перемінив я тему розмови ближче до своїх проблем. — Як там справи з тією людиною, про яку ми говорили вчора?

— Усе в порядку, — відмахнувся Насінчук. — Одинадцята тридцять, чекатиме в кафе на Кобилянській[21], Зенек тебе заведе. Я, звиняй, до праці, лиш заїдемо кудись, кави тойво… Нє, Зенеку?

— Чого — нє? — щиро здивувався Кульчицький. — Кави треба і до кави. Он наш гість, певне, трошки страждає. Так зараз полікуємо, всьо як має бути!

Я вже зрозумів, що від Зенека я сьогодні не відчеплюся. Але він на машині, і цей плюс переважує всі мінуси, які є і можуть ще виникнути.

Мій новий знайомий зі мною не пішов, залишившись натомість чекати в машині на площі.

За столиком в умовленому місці сиділа жінка, коротко стрижена і в елегантних окулярах із тонкою стильною оправою, на вигляд їй було років сорок. Мене дещо здивувала ця містечкова конспірація. Та я впізнав її відразу.

По-перше, мені добре описав цю жінку Насінчук.

А по-друге, в цей час у кафе на центральній вулиці було малолюдно. Розминутися з жінкою я просто не міг.

— Вибачте, ви — Катерина? — перепитав про всяк випадок.

— А це ви — з Києва?

Навіть якби я не знав, із чого почати розмову, сто п’ятдесят коньяку, щедро запропоновані до вранішньої кави моїм несподіваним спонсором, розв’язали язика і давали шенкелів думкам.