Тайлер щось промимрив.

— Сподіваюсь, ти ж нічого більше з рукава зненацька не вихопиш?

— Ні, — збайдужіло сказав Тайлер, замислившись на мить.

Стів кинув на Тайлера допитливий погляд.

— Ти абсолютно в цьому певний?

— Я ж сказав — ні, хіба ти не чув? — син рвучко підвівся. Обидва вони були втомлені й роздратовані.

— Господи, тату, чому ти так перелякався?

Стів зітхнув:

— Остання спроба оприлюднити те, що тут відбувається, припадає на 1932 рік, на час Великої депресії. Коли закрилася стара лісова ферма, декого з робітників звільнили. Вони виступили з погрозою, що розв’яжуть язики, якщо їх знову не приймуть на роботу, бо ж, звісно, роботи ніде не було. Місто проголосувало за те, щоб дати урок іншим шантажистам. Їх привселюдно висікли і потому розстріляли на міському майдані.

— Тату… зараз 2012 рік!

— Ну, гаразд, розстрільної команди вже не буде. Але пункт про тілесні покарання досі є в Постанові про надзвичайний стан, і треба бути дурнем, щоб недооцінювати те, на що готові піти люди, якщо їх загнати у глухий кут.

Тайлер довго мовчав. Нарешті повільно похитав головою.

— Не можу в це повірити. Може, нам усім тут справді триндець, але ж то вже триндець зовсім іншого рівня.

— Ласкаво просимо до Блек-Спрінга. То не мої слова, — відповів Стів.

Власниця м'ясної крамнички Гризельда Холст хутко простувала мокрими від дощу вулицями заможної частини міста, яку називали Верхньою кам’яною долиною. Зіщулившись, вона притискала до грудей невеличку білу сумку. Гризельда була вдягнена у пончо з поліетиленовим капюшоном, з-під якого стирчали пасма надто рано посивілого волосся. Якби капюшон був червоного кольору, її можна було б прийняти за маленьку дівчинку з іншої казки… де негативним героєм був вовк, а не відьма.

На її губі виступила кров, але вона того не помічала. Якби жителі міста побачили, як вона оце дріботить вулицею, вони б її, швидше за все, й не впізнали. Клієнти знали Гризельду як сильну жінку, що зазнала в житті лиха, можливо, не надто привітну, але шановану всіма. Для багатьох м’ясна крамничка Гризельди була місцем неформального спілкування, навіть більшою мірою, ніж «Тихий чоловік» на протилежному боці майдану. Відвідувачі «Тихого чоловіка» напивалися і втрачали пам’ять. Відвідувачі крамнички Гризельди були завжди тверезими, а їхні спогади — закарбованими у борознах на обличчях. Обличчя Гризельди було таким самим, як і їхні, — можливо, оце й принаджувало їх заходити сюди, щоб переповісти останню міську плітку, ковтаючи якусь м’ясну страву. Люди знали про минуле цієї жінки, але ніколи про нього не згадували, ніби сліди від ударів чи макіяж, яким вона намагалася прикрити синці, були всього лише виявами любові. Ніхто не згадував про її чоловіка Джима Холста, справжнього м’ясника, який не зміг прилаштуватися до життя у Блек-Спрінзі й безслідно зник сім років тому. Це якщо не брати до уваги анонімний репортаж у газеті, знайденій у бостонській канаві: «Невідомий чоловік кидається під потяг». Усі вони те знали, але ніхто не порушував загальної мовчанки.

Що ж до Гризельди, то вона усвідомлювала, що, попри її страждання, більшість постійних відвідувачів крамнички потай шкодувала про зникнення Джима, хоча ніхто у цьому не зізнався б навіть перед інквізицією. «М’ясна крамничка і делікатеси» Джима була знаменитою завдяки паштету з гусячої грудки. Цей делікатес він сам придумав і щодня робив його зі свіжого м’яса. Порівняно з вишуканими виробами шаркутері, паштет Холста від Гризельди з його оцтовим смаком нагадував радше подрібнений зельц. Але ж люди купували його цілих сім років, тож Гризельда досі його робила. Ось таким він був, типовий блекспрінзький ритуал вияву симпатії: потиснути руку, доторкнутися щоки, а вночі паштет а-ля Холст від Гризельди валяється не розпакованим у сміттєвому бачку, вони ж усі гадають: «Чи вона плакатиме, чи насправді така сильна, як вдає?»

Але зараз, коли Гризельда йшла угору повз багаті ферми у Верхній кам’яній долині, примхливі й приземкуваті, вона зовсім не справляла враження сильної жінки. Вона мала вигляд вигнанки. Над нею знущалися, її проклинали, на неї плювали, її ґвалтували.

«Привіт, брудна лахудро! Як цього разу, ляжеш зі мною?»

То слова Артура Рота, який не знав її на ім’я — наразі не знає, принаймні, — їх вона почула, коли відходила від клітки у склепі Кришталевої методистської церкви.

«Пішла ти, суко-психопатко!»

А це вже її рідний син, Джейдон, за півгодини до того.

І після кожного злого слова вона говорила собі, що вони більше не нагадують їй мозолясті руки Джима, які з силою смикали її лілові соски, що його кулаки вже не завдадуть їй болю, що вона більше не відчує його подих, який смердить горілкою й гусячим паштетом.

«Хіба ж тобі не подобається, Гризельдо? Хіба не тому ти вийшла за мене заміж?»

Гризельда зупинилася біля фруктового саду край дороги і пильно обдивилася схил. Її тут ніхто не бачив. Усі сиділи вдома й дивилися по телевізору або місцеві новини, або серіал «Закон і порядок», уперше за цю осінь увімкнувши опалення. Вона хутко перекинула своє громіздке тіло через паркан і піднялася вгору крізь сад, потім уздовж краю поля, яке круто піднімалося вгору, аж до початку лісу. Земля була мокрою, і вона двічі послизнулася, подряпавши собі руки. Дійшовши до протилежного краю поля, вона, задихана, вибралася вгору на порослу лісом гряду й нарешті трохи перепочила. Тут не було ані стежок, ані камер — по всьому лісу аж до Акерманс Корнера.

Повітря в лісі було густим, наповненим запахом вологи та цвілі, запахом дощової води, що просочувалася крізь товстий шар опалого листя. Можливо, комусь би здалося дивним, що в лісі не було чути ані птахів, ані коників, не було й комах, але ж не Гризельді, й не у Блек-Спрінзі. Вона рушила далі, спотикаючись, важко дихаючи й відчуваючи вогонь нижче грудної клітки. Нарешті жінка дісталася сухого річища, яке тала вода прорізала у чорній скелястій породі в давні геологічні епохи. Там, де річище різко повертало ліворуч, над ним лежало повалене дерево, і там Гризельда зупинилася.

Під поваленим деревом стояла Катаріна.

На неї падала тінь, намочена дощем безформна сукня прилипла до її виснаженого тіла, і від того вона здавалася ще меншою та хирлявішою, аніж була насправді. Гризельду аж ніяк не можна було назвати високою жінкою, але й вона була принаймні на голову вищою за відьму, надзвичайно тендітну, майже як дитина. Гризельді спало на думку, що в давнину люди взагалі були не набагато вищими за Катаріну. Відьма стояла незворушно. Струмені дощу намочили їй хустку, краплини збиралися між нитками на зморщених повіках і з покалічених шматочків плоті стікали по щоках, і від того здавалося, ніби вона плаче.

— Привіт, Катаріно! — несміливо озвалась Гризельда, втупивши очі в землю. — Хотіла принести тобі парасольку, але ж зараз дощ тобі не дошкуляє, правда?

Жінка з зашитими очима не ворухнулася.

Гризельда впала на землю до ніг Катаріни і сіла спиною до неї, напівобернувшись, стогнучи від болю в суглобах. Вона не боялась змокнути й забруднитися — їй було до того байдуже — бо треба було хоч яку хвилину відпочити й віддихатись. Гризельда знала, що, розмовляючи з відьмою, краще на неї не дивитися, так само як не слід дивитися в очі диким тваринам, якщо заходиш на їхню територію. Відьма нависала над Гризельдою, як поганський божок. Шепотіння, що доносилося з кутика її рота, було тихим, як зітхання. І хоча Гризельда сиділа так близько до відьми, що її всю оповивав важкий запах стародавніх епох, дощ і ліс притишували цей шепіт, та все ж не існувало у світі нічого, що змусило б жінку посунутись ближче… або ж доторкнутися до Катаріни.

Гризельда видобула з сумки паперовий пакет, а звідти витягла одноразову тарілку зі шматком паштету а-ля Холст. Вона поставила її за спиною на землю, перед кістлявими, заляпаними багном ногами Катаріни. Дощ капав на паштет з подолу її сукенки, тож Гризельда трохи відсунула тарілку. З дерев над головою ще трішки крапотіло, але в цих краплинах принаймні не було бруду з сукні.