Стів засмикнув штори фіранки і почав вибиратися з «лімба» Джоселін. Він вдарився стегном об підлокітник дивана, а прямуючи на середину кімнати, перечепився об кавовий столик. Все його тіло здригалось. Надворі, за стінами вищав вітер. На вулиці не було нікого… ніхто в ту критичну мить не побачив Стіва, що визирав з вікна, ніби то зірки навмисно так розташувалися на небі, щоб здійснився якийсь темний вирок.

Катаріна ван Вайлер стояла поряд з обіднім столом, змучена й перехняблена, ніби їй зумисне викривили хребет. З собою вона принесла гидкий сморід, сморід простолюду, сморід гниття зі стародавніх часів. Розкладання тканин стерло гідність з її обличчя, але, здавалося, щось чекало всередині, під ніби вкарбованим у плоть шаром бруду. Вона стежила за кожним рухом Стіва. Її очі під зашитими повіками зосередилися на ньому — кожною клітинкою свого тіла він відчував її пильний погляд. Чоловік здивовано запитав сам себе, чи не паралізувало його волю якесь заклинання або гіпноз, але не знайшов тому жодного підтвердження. Якби тільки він захотів, то тієї ж хвилини міг втекти з дому, стрибнути до машини й податися до Ньюбурга — до Джоселін і Метта. На якусь мить він дійсно подумав було про спокусливу можливість втечі й навіть намацав у кишені ключі від машини.

Але навіть зараз Стів знав: не гіпноз його гнав уперед, а дещо набагато небезпечніше — любов. Він йшов уперед за покликом власного серця, а серце обливалося кров’ю, жадаючи повернути сина.

Він зупинився у прочинених скляних дверях, відчувши позив до блювоти від нездоланного запаху смерті. Катаріна з зусиллям зробила кивок головою. Цей кивок скидався на рух тварини, він не мав у собі майже нічого людського. Отже, нарешті вона прийшла до нього додому… ніби відтоді, як минулої п’ятниці він знайшов Тайлера мертвим, якась його частина знала: ця мить настане. Стів відчув потужне імпульсивне бажання підійти до неї, але так само сильним був і страх, який разом із сумнівом струменів із його серця. «Боже мій, Стіве, про що це ти думаєш? Ти, що, насправді бажаєш крізь це пройти?»

Саме так, подумав він, він пройде крізь усе це… адже Катаріна його вітала. Вона припинила шепіт. Вона лише кивнула, вказуючи на людське волосся, яке стало совиним послідом. І коли вона повернулася й пішла до кухні, він покірно почимчикував за нею.

Її босі ноги залишили на кахлях підлоги брудні сліди. «Якби їх дослідити у лабораторії, можна було б знайти мінеральні відкладення та бактерії, яких у цих краях не бачили понад триста років», — подумав Стів.

Дійшовши до кухонних дверей, відьма зупинилася і подивилася на нього. Авжеж, чекає, що він відчинить їй двері. Залізні ланцюги, що обплітали тіло Катаріни, не давали їй змоги зробити це самій. Коли Стів підійшов близько до неї, до цієї нелюдської істоти, йому запаморочилося в голові, ніби він стояв на краєчку провалля… безодні, до якої вона, спокушаючи, підштовхувала його.

Затамувавши подих, він притиснувся до одвірка, просунув руку між нею та дверима повз холодне вікно, крутнув ключ у замку й повернув ручку. Двері з тріском прочинилися, і він їх легенько підштовхнув. Чуючи, як гупає його серце, забрав руку назад…

… і злегка провів нею по її руці.

«О Боже! Я доторкнувся до неї! Трясця, я доторкнувся до неї!»

Йому здалося, що він вже втрачає руку… але нічого не сталося, і він трохи заспокоївся. Відьма безтурботно покрокувала надвір, і Стів пішов за нею. Поділ її сукні тріпотів на холодному вітрі.

Коли вони перетинали газон, він навіть не роззирнувся, щоб переконатися в тому, що їх ніхто не бачить. Він знав, що їх добре видно з вікна на другому поверсі будинку Вандермеєрів, але можна було не сумніватись: сусіди у вікно не виглянуть. На всі обставини цієї справи було явно накладене закляття.

Прямуючи до стайні, Стів раптом зупинився на середині газону. Його розум розсипався на шматки, але якоюсь його частиною він усе ж таки усвідомлював, яким шляхом пішов і куди той шлях заведе. І та частина розуму намагалася спинити його, насилаючи шалений жах, що простягався далеко за межі того, що можна фізично витерпіти. Стів відчув, як щось ніби тріснуло за його очними яблуками. М’язи напружилися. Волосся стало сторч — у буквальному сенсі, й він притиснув стиснуті кулаки собі до рота. Усе, чого він боявся упродовж вісімнадцяти років, виплеснулося зараз кульмінацією тотального жахіття. Він ледве втримувався, щоб не закричати.

«Повернися! Повернися! Ти ще можеш повернутися назад! Невже ти гадаєш, що з цього вийде щось добре? Та сила, яку ти зараз викличеш, невже вона подбає про тебе? То ж божевілля!»

«Ні, не божевілля, — подумав він. — Це любов». Катаріна показала йому, що таке справжнє невимовне страждання. Тільки переживши страждання, ми можемо робити вибір в ім’я любові.

Питання було простим. Чи вірив він у те, що Катаріна здатна воскресити з мертвих Тайлера? Стів нічого не мав на підтвердження цієї надії, нічого, окрім легенди трьохсотп’ятдесятирічної давнини, відродженої завдяки квітчастому стилю оповідань Піта Вандермеєра, а ще — розмитого фото на екрані макбука. Це суперечило будь-якій логіці, це було відверто нереальним.

І все ж таки. Все вказувало на це. Тайлер сказав про це вголос, коли вони з Лоуренсом були в лісі, коли втікали від істоти, що могла бути Флетчером.

Здавалося, то було справжнє послання.

«Тату, допоможи мені.»

І раптом він розізлився, розізлився на кожен грам здорового глузду, який намагався розумними аргументами відвадити його від його наміру. Та якщо існує бодай один шанс із мільйона, він, чорт забирай, ним скористається.

Катаріна тим часом увійшла до стайні, й Стів поспішив за нею. Ще до того, як увійти, він почув, як знову божеволіють коні. Паладій бив ногами у масивні дерев’яні двері свого стійла так, що ледь не вибивав їх. Нуала чмихала і форкала, ніби захворіла на сказ чи була одержима. Після того, як на початку листопада коні вирвалися зі стайні, Джоселін замовила нові замки. Стів сподівався, що вони витримають цю надлюдську силу. Він спробував заспокоїти коней, але Паладій став дибки, поводячи навкруги переляканими очима та вищерблюючи стіну міцними копитами, і Стів відсахнувся. «Покінчи з цим і забирайся звідси до дідька, поки сусіди тебе не викрили.»

Катаріна терпляче чекала біля стола-верстака у дальньому кінці стайні, не звертаючи уваги на коней. Коли Стів наблизився до неї, вона простягла, наскільки це було можливо, руки, натягнувши кайдани. А потім кивком вказала на запилений стіл. Спочатку Стів не зрозумів, що вона має на увазі. На верстаку він побачив відерце для годування коней та машинну ножівку, під нею — металевий ящик для інструментів…

А поряд із ящиком лежав середніх розмірів болторіз.

«Ти справді хочеш поставити на кін усе, що в тебе є? — благали останні, майже невловимі залишки раціонального мислення Стіва. — На одну чашу терезів ти кладеш життя усіх… не лише усіх людей у Блек-Спрінзі, але й твоєї сім’ї. Дружини, другого сина, себе самого… і все це заради чого? Заради якоїсь плями на екрані. То не любов, то — егоїзм. Подумай про Метта, подумай про Джоселін, вони — живі!»

Але потім він почув голос Тайлера: «Якби ти мав послати когось на смерть, о падре міо, кого ти обрав би: власну дитину чи решту жителів міста?»

А після того з раптовою, холодною, дикою жорстокістю він згадав слова Метта, які той сказав, коли пожертвував вимпел за спортивні досягнення на спаленні Очеретяної Жінки напередодні Дня всіх святих: «Та й крім того, немає різниці, якщо жертвуєш чимось для тебе неважливим, хіба не так?»

Щось відчутно клацнуло у Стіва в голові — то був колапс останніх залишків спротиву. Усе його життя, окрім найпростіших рефлексів, зупинилося, а потім відповзло у найглибші провалля його пам’яті.

Стів узяв болторіз і відчув у руках його холодну вагу. Перед його зором постав туманний образ, який вже майже нічого для нього не значив, — минулої весни він розрізав ланцюг замка на Тайлеровому велосипеді в один із тих разів, коли Тайлер загубив ключі. Леза болторіза були призначені для розрізання сучасної нержавіючої сталі, і Стів припустив, що ламке, заіржавіле від контакту з довкіллям залізо сімнадцятого століття не буде для нього проблемою.