Але одну-єдину тінь біля ліжка вона так і не помітила. Гризельда лише щось промимрила, коли її єдина подруга нарешті дала їй відповідь, яку вона так палко бажала почути протягом усіх цих років. Раптом ці широко розкриті очі опинилися прямо перед нею, приковуючи її до сну, який вона бачила. Не було видно ані обличчя, ані декорацій, ані навіть рота — тільки оті очі. Гризельда крутилася в ліжку, мокра від поту, заривала обличчя в подушку, адже навіть уві сні вона знала, що перед нею — її найбільш моторошний кошмар. А потім зазвучав голос. Людських слів не було чути, і не людською мовою скористалася Катаріна, щоб розповісти їй свою історію. Гризельда вслухалася в неї, як щур у клітці слухає джерготіння свого дресирувальника, не в змозі збагнути геть нічого. Катаріна розповідала їй про світ і про те, як почувається вигнанець із нього, про обман і про вибір, який робиш на підґрунті любові, про те, як тебе розчавлюють тим, що примушують пожертвувати дитиною, яку любиш більше за всіх на світі, щоб урятувати іншу дитину, яку так само любиш більше за всіх на світі. Не знала точно Гризельда, коли закінчився той сон, але коли вона прокинулась і сіла у ліжку, сірі ранкові промені скоса падали крізь фіранку. Уві сні вона скинула з себе стьобану ковдру і тепер гидливо дивилася на своє воскове, м’ясисте тіло, яке надто довго ніхто не любив — ані хтось інший, ані вона сама. Гризельда забула про те, що то означало — робити вибір на підґрунті любові; усе, про що вона знала, зводилося до жорсткого виживання.

І коли Гризельда почула похмурий гамір юрби, яка, очевидно, зібралася на міському майдані під її вікнами, до її голови почала заповзати думка — о, якою ж вона була переконливою! — про те, що вона дійсно може врятувати себе, принісши у жертву Катаріні свого сина Джейдона… і таким чином вона вщент перекрутила зміст того послання, з яким до неї звернулася відьма.

— От він і настав, правда? — запитав Воррен Кастільо по поверненні до центру управління. — Маю на увазі, кінець усьому.

Грім кивнув, не маючи сил дивитися йому в очі. Голос його співробітника звучав, ніби голос наляканого хлопчака, який хоче почути від матері запевнення, що це все лише нічний кошмар, і Грім віддав би свою праву нирку тільки за те, щоб мати змогу створити таку ілюзію для них обох. Та навіть пряму кишку, якби в тому була потреба.

— Воррене, дякую, що ти повернувся, але, якщо бажаєш зараз бути разом із дружиною, я ніскільки не заперечую.

Воррену було важко тримати емоції під контролем, але він узяв себе в руки.

— Ні, я залишаюся. Ми потрібні місту.

А потім Грім зробив учинок, абсолютно йому не притаманний, на який він не вважав себе здатним за будь-яких обставин. Він узяв Воррена за руки і обійняв його. Вийшло це дещо незграбно, але обійми надали обом чоловікам сил у цю мить безпросвітного мороку. Поміркувавши, Воррен збагнув сенс цього жесту — Грім розцінював їхні шанси вибратися живими з цієї халепи як один до безкінечності.

Грім гарячково намагався знайти якийсь вихід, і водночас думки шматували його, ніби шрапнеллю, словами з тієї розмови із подружжям Делароса:

«Якого дідька ця бісова відьма хоче від вас?»

«Помсти.»

«Ми вважаємо, що вона хоче помститися.»

Відьмоконтроль не мав на випадок Судного дня навіть плану надзвичайних дій з тієї простої причини, що ні в кого не було ані найменшого уявлення про те, як розгорнуться події. Єдиним сценарієм, обговорюваним лише в загальних рисах, була негайна евакуація усіх, але, якщо чутки таки виявилися правдою, той сценарій перетворився на велетенський довбаний облом.

Грім негайно послав Клер Хеммер знайти Едді Мак-Конроя, міського електрика, щоб встановити причину збою в мережі, але незабаром стало зрозуміло, що не технічна проблема відрізала Блек-Спрінг від навколишнього світу, а надприродна. Та й ішлося не лише про електрику. Збій був у всьому. Не було водопостачання. Мовчали телефонні лінії. Не було газу. Усе по повній бісовій програмі. О дев’ятій того вечора Роберт Грім переконався, що Блек-Спрінг катапультувався у сімнадцяте століття, і його охопив такий глибокий шок, що він більше не міг з ясним розумом обмірковувати наслідки цієї події.

«І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо.»

«Зосередься! Думай про позитив. Думай про дітей. Кров!»

Він хруснув пальцями в себе за потилицею.

— Добре. Гаразд. Потрібно викликати допомогу. Іншого шляху немає. Лише Пойнт.

Клер його зупинила:

— Роберте, ти ж знаєш, що без Колтона Метерса ми не можемо самі приймати рішення…

— Ти бачиш тут Колтона Метерса?

Ці слова він майже викрикнув. Її лоб — ось що його дратувало. Він не міг його терпіти. Клер так туго збирала волосся у жмуток на потилиці, що здавалося, ніби її обличчя ось-ось відірветься від черепа і тому мало бути закріплене швами.

— Ні, не бачиш? — продовжив він. — Отже, тоді керую я!

Клер відступила назад. Грім притлумив бажання здерти з її хвостика гумку для волосся й таким чином ослабити тиск на лоб, і повернувся до старенької «Сі-Бі» радіостанції. Його спітнілі скроні блищали у світлі похідних бензинових ламп, коли він намагався її налаштувати, але в результаті отримав лише мертву тишу на всіх частотах.

Підійшла Люсі Еверетт із супутниковим телефоном.

— Роберте, і тут зв’язку теж немає…

— Якого дідька! — він вихопив апарат з її рук. — Це ж бісів супутник. Він нічого не має спільного з нашою мережею зв’язку! — Він невпевнено постукав по телефону на столі, подивився на екран, а потім швиргонув його у куток. «Колючий дріт, колючий дріт», — думав він, намагаючись заспокоїтись, але розум його не слухався. «Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна — це потойбічна годинникова бомба.»

«Роберте, заспокойся», — благав, здавалося, лоб Клер, і це було єдине, що міг робити Грім, щоб не закричати.

А от стан Марті Келлера був іще гіршим. Хлопець зламався невдовзі після того, як повернувся Воррен із приголомшливими новинами. Він почав кидатися на стіну, махаючи руками і ногами на всі боки, а Люсі з Грімом намагалися зупинити його. Його рот нагадував аеродинамічну трубу, з якої вилітали лють, відраза і страх. Нарешті заспокоївшись, він хрипким голосом перепросив, сказав, що боїться пітьми, що відчуває від неї клаустрофобію. Але Грім знав те, чого Марті не насмілювався сказати вголос: він боявся смерті, яка вже блукала вулицями. А тепер сидів, прихилившись до стіни з ліхтариком у тремтячих руках, вихиливши півпляшки теплої горілки «Смірнофф».

— Треба її вбити, доки вона нас усіх зі світу не зжила, — казав Марті, сидячи на підлозі. Його голос звучав так, ніби його язик перетворився на желе.

— І як ти збираєшся це зробити? — нетерпляче запитав Грім.

— Головне — заскочити її зненацька, — в устах людини, яка залилася горілкою по самі вуха, ця логіка звучала беззаперечно. — Саме так ті діти змогли її каменувати. Вони підійшли до неї, а вона їх не побачила. Хутко пустити кулю в лоб — ось про що я кажу. В нас, може, ще й вийде.

Грімові вдалося не піддатися істерії Марті, й це вже було добре. Це підвищило його самооцінку — він не опинився серед тих, хто виявив безхребетність чи втратив здоровий глузд.

— Упродовж трьох сраних століть ми намагалися вбити її, — відповів він. — А ще, до речі, її очі тоді були закриті. Ти, що, досі не втямив? Їм вдалося її каменувати з однієї-однісінької причини — вона сама дозволила їм це. Вона хотіла, щоб її побили камінням. Вона хотіла, щоб наша моральність прогнила внівець. Це все було частиною її плану. Усе: струмок, що кровоточив, суд, непристойне катування на майдані, самогубство Тайлера… усе це — етапи нашого остаточного знищення. І лише потім вона змогла знайти того, хто зняв із неї шви.

— А хто то був, як ти вважаєш? — запитала Клер.