— Я просто цього не розумію, — схлипнула Лорі, витираючи рукавом сльози з очей.

Стів відчув, як у кімнаті несподівано виник ніби спрямований на нього електричний заряд. Настав час, коли він мусив запитати в неї, чи не помічала вона чогось дивного в поведінці Тайлера… чогось такого, що могло б пояснити його несподіване самогубство. Він розумів, що вона чекала цього від нього, і що, мабуть, Лорі була ображена тим, що він не запитав її про це. Але Стів не міг. Цей фарс мав бути розіграний пізніше, не перед обличчям Тайлера.

— І я теж, Лорі, — нарешті сказав він, тремтячи.

А потім прибули й усі інші. Смерть Тайлера вибухнула бомбою — у спільноті Блек-Спрінга і за межами міста. Того ранку незвична, ні на що не схожа напруга ніби рикошетом відбивалася від стін задньої кімнати «Тихого чоловіка». Вона підіймалася вище за спільну солідарність у горі, її породило лобове зіткнення великої кількості жителів Блек-Спрінга з великою кількістю людей з-за меж міста — людей, які знали Тейлора, і людей, які його не знали. Навіть Тайлерові улюблені життєствердні композиції «Owl City», що програвалися фоном, не могли послабити напругу. Здавалося, що цього ранку міський кордон проліг безпосередньо крізь цю таверну, і люди, які перебували по один його бік, цуралися тих, що були з іншого боку. Жителі міста видавалися промерзлими до самих кісток. Катаріна торкнулася Тайлера. Над ним було відьмине прокляття. Цей кордон був настільки тонким, що родичі Тайлера, друзі зі школи, члени спортивної команди та вчителі з інших місць його не помітили, хоча вервечка людей, що човгали з головної зали до кімнати з домовиною, а потім повз неї, рухалася дещо прискорено і не наближалась до охолоджувального ліжка ближче, ніж на метр. Жителі міста на Тайлера майже не дивилися, вони лише клали на себе хрест або робили жести захисту від злого ока. І коли виходили крізь задню кімнату «Тихого чоловіка», вочевидь відчували глибоке полегшення. Це мало настільки абсурдний вигляд, що Стів відчув огиду. Якби Тайлер не був у місті настільки популярним, більшість із цих людей не змогла б навіть знайти в собі мужність, щоб прийти і попрощатися з ним.

Посередині церемонії він відвів Джоселін убік. Вона була блідою як смерть, здавалося, в неї ось-ось станеться нервовий зрив. Її щоки обвисли, а руки тремтіли.

— Ти це витримаєш? — запитав він м’яко.

— Не знаю, Стіве. Якщо я почую ще одну довбану затерту банальність, здається, почну кричати.

Їй явно набридли усі ті співчуття, кожне з яких ранило дедалі глибше, — від традиційних фраз на кшталт «час зцілює усі рани» та «життя не завжди справедливе» до не надто обнадійливого «за сімома голодними роками настануть сім років достатку» і вкрай незрозумілого «приходять вони з одного боку, а йдуть з іншого».

— Що вони, заради всього святого, хочуть мені сказати? — вела далі глибоко засмучена Джоселін. — Невже вони й справді гадають, що я підстрибну вгору, коли це почую, і скажу: «О, дякую, мем, а я цього й не знала. Якщо так, то не все настільки вже й погано, правда?»

— Тс-с, — шепнув Стів, пригортаючи її до себе. Джоселін знову почала плакати, і коли Мері побачила, яким він був безпорадним, то неохоче взяла на себе роль утішниці. Стів хотів було подякувати, але Мері з легким докором опустила очі. Нікому ця роль добре не вдається, подумав він. Вони могли лише намагатися робити те, на що мали сили.

Гризельда Холст принесла м’ясний пиріг велетенських розмірів. Стів не знав, що з ним робити, але в нього не вистачило духу відмовитися від подарунку. Він зніяковіло стояв із пирогом у руках, поки його не забрав від нього Піт.

— Я так жахливо почуваюсь через те, що сталося з усіма вами, — сказала Гризельда, легко торкаючись руки Стіва. Вона по черзі дивилася то на нього, то вниз, ніби соромилася самого факту проживання у місті, що забрало у Тайлера життя.

— Дякую, що прийшли, пані Холст, — сухо відповів Стів.

— Щоночі я молюся за вашого другого сина, — вона оглянулася навколо і продовжила стиха:

— Не можу збагнути, чому Катаріна отаке зробила. Він же тільки хотів їй допомогти, правда? Ми ж усі бачили, що він був на її боці.

Стів не знав, що їй відповісти. Балаканина про те, хто на чиєму боці був, вразила його своєю абсурдністю, якщо не сказати більше.

— Дякую, пані Холст. Як Джейдон?

І знову оцей нервовий погляд униз.

— Не дуже. Але він прийде до тями.

— Мені шкода, що так сталося. Я хочу, щоб ви знали, що я був проти цього, проти того, як вирішувалася уся та справа.

— Приємно чути це від вас. Я ніколи на вас зла не тримала.

«Не тримала зла на мене?» — хотів перепитати Стів, але притьмом усе збагнув, і на одну коротку мить жахливе розуміння пронизало йому мозок гострим, крижаним страхом… і так само швидко щезло, ніби хвиля припливу, що, відбігши, оголила на березі якийсь предмет, а потім накрила його знову. Стів намагався вчепитися за той проблиск, щоб затримати його, але йому забракло сил. Оті всі люди. Оті всі слова. Скільки ще болю може витримати людське серце? Чому усе це здається таким безглуздим? Саме тут і зараз скорбота вхопила його лютіше, ніж за весь час до цього, і Стів зараз віддав би усе, буквально все на світі, щоб могти перенестися на тиждень назад, побути з сином оті кілька днів і запобігти тому, що з ним сталося.

Можливо, то вже останні напади потужного особистого горя, яке ще довго калічитиме їхнє життя, але з плином часу перетвориться на щось терпиме, поки врешті-решт не стане спогадом. А, може, настане день, коли вони зможуть поновити нормальне сімейне життя без Тайлера. Але сталося так, що Гризельда Холст першою вимовила вголос ім’я відьми, отже, Катаріна ван Вайлер потрапила до центру його скорботи. Стів міг запитувати себе лише про одне: чому? Чому хтось міг тримати у собі стільки зла і змушувати так жорстоко страждати ні в чому не винних батьків? Удова м’ясника, можливо, трохи дивакувата жінка, але ж вона має рацію. Тайлер, чорт забирай, був на її боці. Він хотів захистити її від тих сучих синів, які замислили і здійснили усю ту божевільну затію з каменуванням. Тайлер хотів допомогти їй, невже ж вона не могла виявити до нього милосердя? Та й до того ж, саму Катаріну примусили вбити власного воскреслого сина, то як же вона могла…

Ця думка впала на нього, ніби гірська лавина. Кімната у міському кафе почала валитися набік і перевертатися перед його очима, а вдягнені у чорне люди зникли з його очей. Ніби звіддалік усе ще лунали слова Гризельди Холст: «Він тільки хотів їй допомогти, правда? Ми ж усі бачили, що він був на її боці».

А потім слова Піта Вандермеєра тієї ночі, коли вони вводили подружжя Делароса у курс справ: «У жовтні 1664 року дев’ятирічний син Катаріни вмирає від віспи. Знайшлися свідки, що бачили, як вона, вбрана у глибокий траур, ховала в лісі його тіло. Але за кілька днів потому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека, ніби Катаріна воскресила його з мертвих, як Ісус воскресив Лазаря».

«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»

«Якщо воскресіння когось із мертвих не є остаточним доказом того, що людина злигалася з тим, із ким злигатися не повинна, то які ще докази потрібні?»

«Її катували, й вона зізналася, але вони всі так робили.»

«Її катували, й вона зізналася».

«Він тільки хотів їй допомогти, правда?»

«Воскресіння з мертвих…»

Уздовж хребта Стіва побігли дрижаки від розуміння простих речей, і на відстані йому почувся голос собаки, що гавкав тієї холодної листопадової ночі лише півтора місяці тому, того собаки, чий голос так нагадував голос Флетчера.

Тайлера поховали у четвер вранці на цвинтарі святої Марії за церквою — то був більший із двох цвинтарів у Блек-Спрінзі. Погода була похмурою, і натовп людей, що прибули на похорон, зустрічало тьмяне, безживне грудневе світло. Двоє людей прийшли лише на частину церемонії — то були Роберт Грім і Гризельда Холст, і у кожного з них були свої мотиви.