Струмок більше не кровоточив, але місто було зачакловане.

Люди гомоніли і збиралися на вулицях. Ці невеликі порушення громадського спокою Роберт Грім придушував у зародку за допомогою своїх працівників. Увесь тиждень церкви влаштовували додаткові служби. Лунали заклики відновити стародавню практику вигнання злих духів, а біля надгробків на цвинтарі Храмовому пагорбу люди запалювали свічки, щоб мертві покоїлися в мирі. Одночасно комп’ютерники Відьмоконтролю день і ніч працювали з потоком електронних листів, чатів і повідомлень у месенджерах про передвістя і знаки кінця часів. Слава Богу, усе це поки що вирувало у межах міста, але ж ніколи не вгадаєш, що може прийти отим дурням у голову. «Знаєш, а майя таки мали рацію!» — електронного листа з таким змістом співробітниця супермаркету Єва Моджеські надіслала подрузі Бетті Чу з будинку для літніх людей. Єва Моджеські була несусвітньою дурепою, при тому з досить непоганим бюстом, хоч і надто високим лобом, і заради створення цієї Єви Грім із радістю віддав би власне ребро, щоправда, після її зауваження про майя він, мабуть, схилився б до того, щоб хутко встромити його собі назад, байдуже, чи з’єднана була б Єва з тим ребром, чи ні.

Уперше з непам’ятних часів усі сім співробітників Відьмоконтролю працювали двадцять чотири години на день і сім днів на тиждень. Вони стримували людське хвилювання, намагаючись водночас встановити причину Катаріниного невдоволення. Одне лише реагування на лавину дзвінків потребувало роботи з ранку до вечора.

— Знову зателефонував пророк апокаліпсису, — доповів Воррен Кастільйо Гріму, коли той у вівторок по обіді повернувся на роботу після перевірки води у струмку.

— Джон Бланчард? Вже всьоме за два дні.

— Знаю. Я вже сказав йому, що збираюся класти слухавку, як цей йолоп заявив, що хоче забрати своє ягня. Я запитав його, що то за ягня, а він відповів, що це — ягня із двома головами.

Грім скривився.

— Оту потворну хріновину, яку ми запхали до архіву?

— Він сказав, що хоче з’їсти утробний плід, щоб очиститися від гріхів. Торочив, що ягня йому дав Бог і що він просто зобов’язаний покаятись. Я відповів, що він може приходити і забирати ягня, якщо його шлунок витримає здоровезну дозу формальдегіду. Бланчард вирішив, що я це кажу серйозно, і хотів, щоб я призначив йому зустріч.

— Тьху! Нижче цього рівня дурості не опускаються навіть мавпи!

Усі були свідками посилених заходів, яких вживали співробітники Відьмоконтролю, і багато жителів міста симпатизували їм і навіть зголошувалися допомагати як добровольці. Але водночас знайшлися і критики, у перших лавах яких був Колтон Метерс. «Вас призначили, щоб попереджати безлад, але, судячи з усього, ви серйозно нехтуєте своїми обов’язками, — гнівно волав по телефону голова ради. — Вимагаю від вас забезпечити у місті бодай якісь спокій і тишу, і щоб винні не втекли від покарання». У відповідь, викликавши у своїй уяві образ Метерсової підшлункової залози і прикрасивши її здоровезною пухлиною, Грім запевнив його, що вони зроблять усе, що в їхніх силах, без допомоги з боку Пойнту, і повісив слухавку ще до того, як Метерс устиг щось відповісти.

Але критика надходила не лише від керівництва. Того ж вечора хтось закидав цеглинами вікна колишнього Пополопенського туристичного центру. Порушниками виявилися кілька п’яних розлючених будівельників, їх схопили на місці злочину і запроторили на ніч до склепу під Кришталевою методистською церквою.

На той час Марті Келлер уже з’ясував, хто утнув штуку з павичем, — і хто б то міг подумати, що це була Гризельда Холст — вдова м’ясника і членкиня ради міста!

— Це справді вона? — не стримав подиву Грім. — Не може бути!

— Може, — відповів Марті й показав Грімові здійснену ним реконструкцію подій на підставі записів із камер безпеки. Увечері минулої неділі Холст вийшла з м’ясної крамнички о 22:58, тримаючи під пахвою не що інше, як великий синій пакет з супермаркету. Камери уздовж Олд-Майнерз-роуд показали, як її старий «додж» виїхав з міста у напрямку Гайленд-Мілз. А о 00:23 вона повернулася, припаркувала машину на в’їзді до гаража і нишком прослизнула до свого дому. З її пакета стирчав об’ємний жмут павичевого пір’я. Це все було настільки очевидним і безсоромним, що Грім розгнівався не на жарт. Схоже, стара шкапа просто вирішила покепкувати над ними.

А потім на записах, зроблених через невеликий проміжок часу, було видно, як Гризельда Холст іде до лісу.

— У неї мозок з однією довбаною звивиною! — закричав Грім, але слова застрягли йому в горлі.

Марті знизав плечима:

— Вона гадала, мабуть, що Катаріна зникне до світанку, а птах підсмажиться ще до того, як хтось про це дізнається.

Воррен посміхнувся:

— А натомість вона виказує вдячність удові Холста і цілий тиждень розгулює із цим птахом повсюди. Отака кумедія!

— Але ж чому? І чому саме павич?

Клер видобула з їхньої бібліотеки окультної літератури видану Гарвардським університетом наукову працю й почала шукати потрібну інформацію, зачитуючи вголос:

— Для персів павич був символом безсмертя, оскільки вони гадали, що м’ясо павича не піддається розкладанню. Але то неправда, просто вважається, що воно надзвичайно тверде і майже неїстівне… А, ось, слухайте… у середньовіччі павич вважався провісником чогось лихого, люди гадали, що його крики здатні викликати дощ — ну, тут вони були недалеко від істини, — а на думку німецького астролога і окультиста Парацельса, крик павича у незвичний час провіщав смерть тому із членів сім’ї, кому належав птах. Ага, є ще дещо: пір’я павича приносить удачу, але якщо тримати його вдома, тоді не поталанить дуже сильно. Чи може щось із цього бути поясненням?

Грім хмикнув:

— Як на мене, удова м’ясника не справляє враження людини, якій було б хоча трішки не насрати на символічне значення її жертвоприношення.

— Авжеж, це правда, — стиха підсміюючись, зауважив Воррен. — В неї лише одна борозна, й та — на дупі. Ви коли-небудь пробували отой її паштет? Смакує так, ніби вона взяла голку для ліпосакції, витягла нею жир зі свого кендюха та впорснула його до свого теріна.

— Яка ж ти свиня, Воррене! — вигукнула Клер. — Та май же хоч краплину поваги, будь ласка. В неї було трагічне життя з тим її чоловіком.

— Можливо, це дійсно так, — погодився Грім. — Але це не дає їй права отакі коники викидати.

Але то був лише початок. Марті й Воррен порилися у відеоархіві й у середу ввечері вже знали про дивну звичку Гризельди Холст навідуватися до відьми, коли та перебуває поза зоною досяжності камер. Щоразу одна й та сама схема. Щочетверга, за будь-якої погоди, коли Катаріна стояла у лісі, Гризельда прослизала між запаркованими машинами або уздовж паркану і щезала у кущах із білим поліетиленовим пакетом. А приблизно за годину вона поверталася — вже без пакета. Грім був спантеличений. І як це вони таке проґавили? І що взагалі робила там ця жінка, коли опинялася віч-на-віч із Катаріною?

Наступного ранку вони приладнали до Марті мікрофон і відправили його до Гризельдиної крамнички «М’ясні вироби і делікатеси». Тим часом Грім, Воррен, Клер та їхні колеги зосереджено проглядали на великому екрані відеозйомку в реальному часі з камери спостереження крамниці.

— Чого бажаєте? — пролунав у динаміках не надто приємний голос Гризельди.

— Фунт паштету з павича, будь ласка, — відповів Марті. Воррен зареготав, і Грім зробив йому знак замовкнути.

Гризельда вмить насторожилась:

— Ви хотіли сказати, паштету а-ля-Холст? — сказала вона після паузи.

— Та ні. Паштету з павича, — продовжив Марті, при цьому вираз його обличчя нітрохи не змінився.

— Я… я цим не торгую.

— А як тоді щодо пирога з павича?

— Я м’ясо павичів не продаю — у жодному вигляді.

— От же халепа! — зітхнув Марті. — І філе з павича теж немає?

На екрані було чудово видно, що Гризельда не знає, як припинити цю розмову.