«Боже, як довго це я тут стою?» — запитав він самого себе, отямившись від шоку, який у нього викликало це видіння. Попри тропічну спеку, Стів відчував гусячу шкіру повсюди на руках і на спині. Він стояв із простирадлами у руках. Він не мав і гадки про те, що могло оволодіти ним, але поза виряченими очима стояла картина того, як простирадло перекриває доступ кисню до мозку, посилюючи гідростатичний тиск його спинномозкової рідини. Цей яскравий і жахливо привабливий образ відбився в його мозку. У видінні він усе ще був живий. Стів поглянув униз і побачив власні обвислі ноги, вище було море, а позаду — смерть. «Заради всього святого, що це було? — думав він, бризкаючи воду на обличчя. — Я ж хотів це зробити. Я справді хотів це зробити».

У Джоселін теж було видіння. Але не про самогубство. Вона спочатку злягалася з віслюком, а потім устромила кривий ніж собі в живіт, щоб вирізати звідти дитину.

Того ж вечора вони зібрали речі, перебронювали квитки й негайно повернулися додому. Як тільки вони дісталися Блек-Спрінга, глибока туга сповзла з них, як пелена зі сліз, і світ знову здався керованим.

Більше ніколи їм не ставало так погано, як тоді. Вони подовгу розмовляли з Робертом Грімом і невеликою групою призначених радою міста добровольців, серед яких був і Піт Вандермеєр. «Ви звикнете до цього, — сказав Піт. — Раніше я вважав Блек-Спрінг камерою для смертників, а тепер це місто здається мені невеликою стайнею із дверцятами. Час від часу дозволяється простромити пальця крізь ґрати, але тільки щоб пересвідчитися, що вас добре відгодовують».

Стів і Джоселін зрозуміли, що в запереченні правди немає сенсу. Почуття безпорадності повільно перетворилося у депресію та жевріюче почуття провини. Воно загострило напругу в їхніх відносинах, але народження дитини принесло полегшення. Коли Тайлерові було шість місяців, Стів нарешті позбувся прагнення не лише зрозуміти ситуацію, а й змінити її. Він вирішив, що його переїзд до Блек-Спрінга був проявом любові. Він знайшов сили жити далі, але на серці в нього залишилися рубці. Ані Тайлер вже не зможе стати військовим журналістом, ані Джоселін — продовжити дослідження льодовиків Гренландії. Їм подобалися важкоприступні пустелі, й аж ніяк не осадові породи Гудзонської долини. Неможливість подорожувати краяла їм серця, як ножем, як це буває, коли люди усвідомлюють, що їхні мрії нездійснені. Джоселін і Метт навчилися любити коней, а надто Метт полюбляв їзду верхи, вже п’ятий рік беручи участь у змаганнях. А в Тайлера були його камера та канал в ютьюбі. Отже, ти пристосувався, приніс жертви — заради дітей чи коханої, через хворобу чи нещасний випадок, або ж тому, що з’явилися нові мрії… А іноді тому, що цього вимагав від тебе Блек-Спрінг.

Іноді ти робив це тому, що тебе змушував Блек-Спрінг.

У лісі скрикнула сіра сова, налякавши сама себе, і знову замовкла. Стів іще раз свиснув, кличучи собаку. Поступово йому стало якось каламутно на душі. Можна було вважати це почуття марновірством або навіть нісенітницею, а втім, воно було присутнє такими ночами, коли у темряві він відчував, як ця місцина брала над ним владу. Нечасто він повертався подумки до тих перших років. Спогади були дещо розмитими, ніби талий сніг, який перетворюється на воду, якщо його стиснути в руці. Він пам’ятав, як вони сперечалися, чи морально буде народжувати дитину в такому місці. Джоселін відповіла різко й дещо уїдливо, що під час війни та голоду умови народження дітей бувають набагато гіршими.

Після того вони жили здебільшого відносно щасливо… Але почуття провини повністю не зникло.

— Флетчере, сюди! — свиснувши, покликав він. Нарешті Флетчер із тупотом вибіг із темряви і наблизився до Стіва, зробивши півколо на знак того, що він не скоїв нічого поганого. Стів замкнув стайню і пішов слідом за собакою химерно вибрукуваною доріжкою до заднього подвір’я.

У домі панував спокій. Тиша, крізь яку долинають звуки сну. Світло виднілось лише крізь відчинені двері Тайлерової спальні на другому поверсі. Син якраз виходив із ванної кімнати, коли батько піднявся на останню сходинку. Стів зайняв оборону, як у боксі, а Тайлер приготувався вправно відбивати удари. То було їхнє звичне вітання.

— Ти готовий до завтрашнього дня?

— А ми коли-небудь зможемо бути готовими?

— Філософствуєш, як завжди, — посміхнувся Стів. — Не засиджуйся допізна, добре?

— Ні, я вже лягаю. На добраніч, тату.

Та коли Стів за півгодини пішов до ванної кімнати, крізь фрамугу над дверима Тайлерової кімнати виднілося слабке світло від ноутбука. Він подумав було, чи не зробити хлопцеві зауваження, але врешті-решт вирішив дати йому спокій.

Вже зібравшись лягти спати, він підвівся з ліжка й виглянув у вікно. Джоселін не ворухнулася. Вікна їхньої кімнати виходили на задній двір, і надворі було надто темно, щоб можна було щось розгледіти. Але Стіву здалося, що десь у нічному мороці він бачить червоний вогник камери спостереження на дубі на межі їхньої ділянки. Потім він зник. Мабуть, його затулила гілка дерева. Він згадав палаючий кінчик цигарки Піта Вандермеєра. Крик сови, неспокійне кінське фиркання, а тоді світло з Тайлерової кімнати. Вони на варті, подумав він. Вони усі на варті. Чому?

Вони охороняють те, що їм належить. Думка була недоладною, але за нею прийшла інша, набагато чіткіша. Вона прослизнула до його виснаженого мозку і прошила його наскрізь мокрим холодом. Іноді ти робиш це, тому що тебе змушує Блек-Спрінг.

Він прогнав цю думку й заснув.

Наступного ранку на сайті «Розплющ свої очі. Проповіді з відьомського лігвища» з’явився такий запис:

Зрозуміло, що у Блек-Спрінзі ніхто того поста не побачив. П’ятеро людей, яким було відомо про існування сайту «Розплющ очі» і які мали пароль від нього, мали по шістнадцять чи сімнадцять років і нізащо у світі не згодилися б зайти на цей сайт із міських серверів.

У спливаючому вікні на сайті було розміщено такий текст: