— І що з того?

— Цілився-с не в хвіст вовкові, а на дві стріли попереду голови.

Мітрідат очах, визнавши слушність турицького князя, і коли до них під'їхав воєвода Богдан, примирливо спитав болярина:

— Чужим конем вертаєшся?

— Добрий був кінь, — відповів велій болярин. — Борзий і щирий. Були-смо ми з ним разом у вашому полоні під Корсунем. Я-м за него шість тисяч римських сестерцій викупу Діофантові дав, цілий мішок золота.

— Вбив-єси коня?

— Суху жилу веприк порвав, — нахмурився воєвода й безпорадно розвів руками.

— Ви, сколоти, цінуєте коней понад людину, — сказав Мітрідат.

Богдан поглянув на нього й сказав не без натяку:

— Персіяни мають коней за онуків Дажбога.

Мітрідат подивився на нього довгим поглядом, і коли велій болярин, сказавши князеві кілька незначних слів, спинився, він спитав князя Бориса:

— А ти вчора мав єси хіть убити мене?

Борис реготнув і зострожив коня, й понтійський цар теж пустився слідом, і коли знову порівнялися, князь одповів:

— А що б се дало, коли би-м тебе вбив? У Діофанта — многі мечоносці!

Сьогодні вночі ся думка довго не давала йому заснути, й Борис вовтузився в теплій гуні до третіх півнів. Коли б він тоді вбив Мітрідата, ніхто не знає, як би все пішло далі. Може б, царем Понту став Діофант, а може, й котрийсь Мітрідатів дядько чи вуйко, й тільки кумири свідомі, чи надовго звільнив би Борис у такий спосіб і свою, й братову Сьомакову волость од нашестя понтян.

— Кумири велять нам шанувати гостя, — сказав Борис, коли знову входили в глибоку долину під Новгородом, і се теж була правда. — Сколоти — найліпші в світі стрільці.

Мітрідат мав змогу пересвідчитися в тому сам, але попередня думка, як здалося Борисові, не давала йому спокою. Вони випередили валку ловців і спинили коней перед початком стрімкого взвозу, що в'юнився до Полунічної брами Новгорода.

— Я-м іще й раніше мислив, і вчора теж, і сьогодні, — сказав Мітрідат. — Я знаю ваші закони… — Борис подивився на понтійського царя важко й тоскно, передчуваючи, до чого він веде. — Але… Мітрідатові треба Боспор, княже… Дужче від усього на світі треба.

— Супротиву Римові? — спитав Борис, не сподіваючись на відповідь, бо жоден володар не розкриває своїх задумів перед іншими володарями.

Та Мітрідат раптом кивнув:

— Твоя правда, княже! — А тоді заговорив квапно й плутано, й було видно, що се хвилює його вже давно, цілі роки й стало метою всього життя: — Рим пухне, його розпирає на всі боки, й коли ми поступатимемося й далі, він проковтне народ по народові, плем'я по племені, й дійде ряд і до нас із тобою, княже, бо Рим пухне й роздимається, мов ненаситна химера, й тоді — край… Але його можна спинити, можна, се тобі речу я: можна! Згадай Кар-Хадашт, Картаген отой, княже! Згадай Ганнібала! Ганнібал був би спалив Рим, і все римське пішло б у несвіт, запалося б у землю, княже! Се тобі речу я. Лише послухай. Був би Ганнібал спалив Рим, але старійшини Кар-Хадашта не любили Ганнібала, він був сам, як осей палець, і нізвідки не мав потримки, нізвідки, княже, тому Рим і досі жиє, а Кар-Хадашта немає, його зруйнували, переорали плугом і заволочили ту землю, де він стояв. Але ми смо розумніші за Ганнібала, княже, й учинимо по-своєму! Мені… нам, Мітрідатові, треба Боспор Кіммерійський, щоб Мітрідат міг оточити Рим і знизу, й згори, й щоб мав удосталь і хліба, й оружжя, й друзів, княже, слухай мене. Твоєї землі Мітрідатові не треба, лише Боспор! А ти сидітимеш на вітчому столі й володіти-ймеш вітчою землею, княже, як і досі, лише будеш другом не Римові, а Понту…

— Я свідомий того, що таке «друг Понту», й «друг Риму», — заперечив Борис, і Мітрідат збагнув, що в поквапі передав зайвого, та сказано вже було багато й він не міг спинитися на півслові.

— Друзі бувають усякі, то є істина, — сказав Мітрідат, остережливо дивлячись уздовж глибочезної балки, де вже точилася вервечка мисливців. — Але понтійському цареві немає діла до Таврики — вона не вабить його.

— Царя всі землі ваблять.

Мітрідат сердито гукнув:

— Але ж царі — не кумири, а смертні! Цар відає, що він може й що йому не до снаги… Послухай, княже Бориславе! Ти мислив єси над тим, що станеться, коли в Пантікапеї й далі сидіти-йме Сьомак?

— Він мій брат, — відповів князь турицький.

— Добре, добре, се відомо всім. І Мітрідатові також відомо. Помисли: орачі та роби закоторилися й поставили свого царя. А хіба ж ти єси вельми далеко від Боспору?

— Сьомак — мій брат рідний, — уперто, вже вкотре, повторив Борис.

Але Мітрідат заговорив ще хапливіше, поки не підійшла решта мисливців:

— А чи не схочуть твої орачі та роби такого?

— Сьомак — мій брат!..

— Знаю! Але слухай. Я… Мітрідат… присягне тобі: ти й пальцем не торкнеш свого брата! Де ж тут гріх?

— Однаково я буду винний у його смерті. Й се є те саме.

Мітрідат важко зітхнув, аж осів у сідлі:

— Добре!.. Тоді так: ні ти, ні жоден твій воїн не зачепить Сьомака. Й Мітрідат не зачепить, а ні котрийсь його воїн. Я… ну, Мітрідат візьме твого брата в Синопу талем. Заручником. Згода? Речи: згода? — Понтійський цар ухопив Борисового коня й потяг за собою взвозом угору, бо ловці вже під'їхали на кидок сулицею, й коли коні почали, доземно кивати головами, дертись узвозом до брами, знову спитав: — Згода?.. Маю при собі й характера Мітрідатового, — сказав він і дістав з-за пазухи круглу золоту печатку: — Ось!

Але Борисові раптом запало на думку інше, й він пильно глянув на Мітрідата:

— Чому ж… коли Мітрідат хоче Боспор, то не візьме заразом і мою україну?

Та князі з болярами вже наздоганяли їх, і Мітрідат не зміг одповісти Борисові.

Розмову вони продовжили пізнього вечора, й понтійський цар відповів так, наче з обіду не минуло півдня часу:

— Тому, княже Бориславе, що жоден володар і воєвода несилий збороти тебе. Тому що за тобою стоїть незліченна рать ваших сколотських племен: древлянського, й сіверського, й руського, й… — Він помовчав і кинув упрост, вирішивши добити впертого «скіфа» щирістю: — Ми й Боспорської вкраїни не зважилися б смо взяти… За Боспором стоїш ти, а за тобою — вся ваша сколотська вкраїна. Тому Мітрідат і впрохує тебе: дай йому Боспорську вкраїну!

І Борис удруге пошкодував, що не зважився вчора переступити через дідній закон і не вбив сього нествора. Голова йшла обертом, і він гукнув Мітрідата прогулятися нічними вулицями Новгорода. В стрибучому світлі двох смолоскипів коло дверей уже зовсім одбудованого хорому було видно високу мороморяну дошку з двома вершниками на ній: старим і ще зовсім юним безвусачем, батьком і сином. Борис пригадав, як схвилювала була колись ося дошка Сьомака, котрий уперше побачив подобу отця, їхнього спільного вітця Буйтура, й на душі стало гірко й холодно. Хіба зміг би-м стати зрайцею власного брата, подумав він.

Але мороморяна дошка була в торішню пожежу, коли ввесь Новгород палахкотів, розбита навпіл, і Борис із жахом уздрів у тому провіст кумирів і подивився вслід понтійському цареві, який танув у пітьмі, навіть уваги не звернувши на двох вирізьблених на камені людей. Тепер Борисові стало млосно, рука потяглася до меча, та він розхристав комір свитки й кілька разів глибоко вдихнув холодного нічного повітря. Й коли кров оділляла з голови й рука перестала тремтіти, він зійшов приступками вниз і поволі потяг ноги за Мітрідатом, лаштуючись висловити йому все, що про нього думав…

Цар і раб - image002.jpg

Розділ 32

Цар і раб - image001.jpg

Коли б Діофант обложив стольницю Боспорського царства з осени, пантікапейці боронилися б стійкіше, маючи бодай маленькі запаси хліба та іншого борошна: круп, городини, меду, вина, садовини… Але Діофант прийшов усією потугою й усіма ладдями числом сто п'ятдесят навесні, щойно Меотіда звільнилась од криги, й усі пересвідчилися, що се — ворог далекозорий і підступний. Зерном на пантікапейській аґорі перестали торгувати вже в найхолоднішому, восьмому місяця року — гамелібні, що його скіфи називали січень або стичень, жоден пантікапеєць не справив у гамеліоні весілля, свято Антестерій теж минуло голодне й сумне, лише старі сім'ї позаписували в його останній день — «День котлів» — новонароджених синів і доньок до давніх фратрій, але навіть змагання малюків не було. В священних котлах замість пшениці та м'яса варили ріденьку юшечку з висівок, бо душі померлих усе-таки треба було пом'янути.